Вони спішили у своєрідний музей під відкритим небом коло Антонівців на Шумщині. Рушали в похід для пізнання минувшини. І не було у цьому нічого надзвичайного. Адже саме тут, в урочищі Дігтярня, наприкінці березня 1943-го з’явився перший табір УПА під орудою «Крука» (Івана Климишина), з якого і почалася історія української партизанки в нашому краї.

Минувшина у душі промовля
Більшовики, упродовж кількох десятиріч порядкуючи на наших землях, намагалися навіть найменшу згадку про це витравити з душ поколінь.
Та ніяка сила не спроможна вбити пам’ять. З двотомника Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Полісся» можна дізнатися, що перша писемна згадка про Антонівці припадає на 1545-ий. Того року, як стверджують дослід¬ники, відбувалася люстрація володінь Кременецького замку. А поселення тоді належало до нього. Але дослідження тернопільського археолога Олега Гаврилюка «зробило» село старішим. В архівах йому вдалося знайти грамоту кня-зя Матвія Четвертинського, датовану 1544-им. Коли уваж¬но вчитатися у цей документ, то можна зробити несподіва¬ний висновок: тодішні своєрідні присяжні для судової суперечки (а саме про трьох з них з Антонівців йдеться) мусили мати достатній майновий ценз, який навряд чи мож¬на досягти за короткий відрізок часу. Та, на жаль, доку¬ментів про це не вдалося виявити.
Але, напевне, можливо сказати, що раніше тут селилися люди. Археологічні дослідження показали, що в XIII столітті на антонівецькій території знаходився легендарний літо¬писний Данилівград, якого не могли здолати татарські орди і який змушений був розкидати княжич Лев, підкорившись вимогам Бурундая.
Та не тільки про це мова. В околицях населеного пункту знайдено сліди палеолітичної стоянки. Можна також згада-ти про монети давньоримського періоду.
Увагу багатьох, безумовно, привертає кам’яна церквиця на Даниловій горі. Вона вважається пам’яткою архітектури XVII століття. Це, між іншим, – найдавніше свідчення церковного зодчества в нашому краї.
Для історії православ’я вона цінна ще й тим, що з нею пов’язане ім’я Іова Залізо – першого ігумена тодішнього монастиря у Почаєві, якого канонізовано.
Нині тут відбуваються щорічні Богослужіння. А територія неподалік від гори стала місцем проведення міжобласного мистецько-краєзнавчого фестивалю «Братина».
Згадаємо ще про декілька фактів з історії села. Ще в 1795-ому в центрі села була споруджена церква Різдва Богородиці замість старої. Ця дерев’яна споруда простояла до 1979-го, коли за офіційною версією згоріла від удару блискавки. Але цей здогад компартійних атеїстів не витримує ніякої критики. По-перше, погода у ті дні була сухою і ніяких «кліматичних катаклізмів» небо не дарувало. По-друге, напевне, варто замислитися над одним фактом. Один колишній міліціонер розповів, що у ті дні пильні правоохоронці неподалік від згорілої церкви затримали групу радянських десантників неслов’янського походження, яка чомусь випадково опинилася тут з невідомою місією під час військових навчань. За невідомими скоро приїхали люди в погонах, на яких були великі зірки. Вони забрали отих «чужаків» і повеліли міліціонерам мовчати про цей інцидент.
Або таке. В різні роки власниками Антонівців були Четвертинсьві, Збаразькі, Вишневецькі, Радзівіли, Ходкевичі. Косаківські… До речі, не тільки Олександр Цинкаловський згадує про це, а й київська журналістка Галина Дацюк у нарисі «Хіба кричать птахи, коли руйнують гнізда?», який ще у 1990-ому вмістив столичний журнал «Україна».
Цікаво, напевне, дізнатися й про те, чим займалися антонівчани. Історичні джерела говорять, що тут були гончарні, бондарки, скляна гута, тартак. Як згадував уродженець сусідньої Великої Іловиці Мартин Головатюк, люди не забували і про лісівництво.
Цікавий факт можна дізнатися і з книги Максима Скорупського «Туди, де в бій за волю». Цінність цього видання полягає в тому, що його автор є уродженцем Антонівців і в ті грізні роки був курінним УПА. Так от, він згадує, що до приходу «перших совітів» у селі була школа-шестирічка. Будемо відвертими, тоді не кожен населений пункт міг похвалитися подібним.
Доводилося чути і про те, що в ту пору Антонівці мали свій банк. Хочемо того чи ні, а таке не було тоді ознакою кожного села. Наявність банківської установи могло собі дозволити лише заможне поселення.
…Розповідь про історичну минувшину Антонівців була б далеко неповною, якщо не згадати, що до «золотого вересня» 1939-ого село мало до півтисячі осель. Знаєте, якось сумно про це говорити, коли дивишся на 17 хат, що залишилися від населеного пункту після більшовицької «турботи».

В центрі повстанського руху
Воно, це “дбання”, не можна назвати випадковим. Адже більшовицькі зайди, удруге окупувавши наш край у 1944-ому, намагалися знищити навіть найменшу згадку про село, котре було центром повстанської республіки.
В 1952-ому з’явився Указ Президії Верховної Ради Української PCP про ліквідацію села. Компартійні чинуші неодноразово стверджували, що таке сталося тому, що люди самі переселилися на родючіші землі Запорізької області. І, мовляв, не треба наживати на цьому політичний капітал.
Та це далеко не так. По-перше, збереглося чимало свідчень, що все творилося силоміць і навіть доходило до того, що тодішній голова Шумського райвиконкому Толейко зі злістю руйнував людські хати… До речі, саме про це у поемі «Антонівці» писав поет і громадський діяч Георгій Петрук-Попик – уродженець сусідньої Великої Іловиці, мати якого народилася у репресованому селі.
Нагадаємо, що тоді люди «добровільно» перебралися у Михайлівський район Запорізької області. Там на них вже чекали хати, в яких донедавна жили родини німців, виселених тоталітарною системою. Про це, між іншим, написав київський журналіст Олександр Балабко у газеті «Культура і життя» ще у 1990-ому.
На початку 90-их минулого століття доводилося розмовляти з тими, хто «добровільно» перебрався в Запорізьку область. І всі вони в один голос твердили, що найріднішою є сторона, де мати народила.
Напевне, про Антонівці пам’ятав і уродженець села Петро Козарик, який загинув у 1968-ому під час чехословацьких подій, будучи танкістом радянської армії. Він спрямував свою машину у прірву, не бажаючи допустити загибелі людей. Та по-іншому просто не міг вчинити уродженець села, овіяного повстанською славою.
Декілька слів про неї. Звитяжність українських партизанів у книзі «Туди, де бій за волю» описав Максим Скорупський. До речі, у даній публікації уже йшлося про це видання. Відлунилися вони і у віршах Ганни Ткачук з Васьківців на Шумщині, яка у ті грізні роки була повстанською медсестрою, в урочищі Діхярня. Тема героїзму тих літ ожила і в романі у віршах «Полум’я Волині» Георгія Петрука-Попика.
Ці твори, безумовно, залишили свій слід у душах людей. Та, мабуть, ще варто згадати про спогади учасниць колишніх повстанських курсів медсестер Ніни Андрущенко з Великих Дедеркал на Шумщині і Марії Паламар з Шумська.
Чи не від них уперше почув про те, як українські партизани з УПА «Волинь-Південь» вирушали у рейди у східні області України, несучи туди правду про повстанський рух. Ці походи були пов’язані з небезпекою. Але люди свідомо йшли на це, розуміючи важливість високої місії.
Між іншим, саме вогонь самопожертви заперечує брехні, які розпускають яничари з комуністичним оскалом. Наведу лишень один приклад. В далекому 1943-ому біля церкви в Антонівцях було поховано курінного «Осипа», який загинув від рук партизанів-одухівців. Нагадаємо, що тоді люди були більш побожними, ніж зараз, і вони б ніколи не дозволили поховати біля храму людину, яку не цінували б.
Або таке. В енциклопедичному виданні «Історія місг і сіл Української PCP. Тернопільська область» йдеться, що німецькі посіпаки спалили село Стіжок за допомогу червоним партизанам-ковпаківцям. Яка огидна брехня! По-перше, стіжоцька трагедія сталася у травні 1943-го, а радянці рейдували нашим краєм аж у липні. По-друге, ніхто непоміченим не міг пройти територією Антонівецької республіки, куди не потикалися будь-які зайди, боячись повстанців.
Отже, маємо справу з черговою більшовицькою провокацією, яка стосується Антонівецької республіки. А таких, як не прикро, вистачало. Приміром, в ті роки в Антонівцях лісникував Павло Островський, який у літа білопольської окупації деякий час був війтом, а у 1939-ому опинився серед посланців краю до Народних Зборів у Львові, якими більшовики «узаконювали» свій перший прихід. Ніхто не зачепив його, коли на цій території діяла Антонівецька республіка. Кажуть, що він допомагав повстанцям чим міг. І ця людина загинула за нез’ясованих обставин у пору, коли «добровільно» переселяли село. Хіба на основі цього не можемо зробити висновок, що маємо справу з чекістською підступністю? Тим паче, що тоді ж загинули або були репресовані й інші відомі люди краю.

На поклик незгасної пам’яті
Більшовицькі посіпаки були впевнені, що вдасться приховати правду. Один компартійний діяч у часи тоталітаризму самовпевнено говорив, що на його долоні скоріше волося виросте, ніж оживуть Антонівці.
Та дива не сталося. Почила у Бозі політична сила, яку представляв той чинуша. А Президія Верховної Ради Української PCP під тиском громадськості була змушена 18-го квітня 1990 року відновити репресоване село на мапі держави.
Правда, шлях до цього був непростий. Чи не перший порушив уголос антонівецьку тему професор Роман Гром’як, який тоді був кандидатом у народні депутати СРСР. Орган ЦК КПУ «Радянська Україна» незадовго до виборів вмістив статтю «За що ратоборствує Р. Гром’як?». ЇЇ автором була довірена особа противниці кандидата. Де вже тут говорити про елементарну етику? Не викликає навіть здивування і те, що більшовицькі посіпаки, діючи у своєму дусі, не дали можливості оприлюднити протилежну думку.
По-своєму почав повертати правду про Антонівці і шумчанин Василь Петрук, який після Помаранчевої революції майже п’ять років був головою Шумської райдержадміністрації. Восени 1990-го ентузіасти під його орудою почали відновлювати повстанський цвинтар коло Антонівців, який освятили у липні наступного року.
За великим рахунком саме він і започаткував своєрідний музей під відкритим небом, до якого пізніше увійшли дерев’яна капличка і копія штабного приміщення. Реконструкція минувшини призвела і до відновлення повстанського джерела. Знаменно, що усе це стало реальністю у 1992-ому році, коли відзначали 50-ліття від заснування УПА.
А вже у наші дні їх доповнили пам’ятний знак і автентична криївка, споруджені як свідчення реалізації” програми «Антонівці-округа», яку обласна рада прийняла у 2008-ому.
…Щороку на Покрову в урочищі Дігтярня збираються люди, щоб вшанувати пам’ять про тих, хто боровся за волю і незалежність України.

Ігор Фарина, м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.