Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».
І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».
Звісно, після рефлексій щодо назв уже не дивуєшся, що метафор, порівнянь, образів і цікавих словотворів вистачає і в текстах. І це — не перебільшення. Скажімо, зацікавлюють метафори: «роса віщого слова цілує мене в уста», «людство стоїть в очах», «пішов помежи дощ», «глянуть закохані на Молочний шлях і п’яніють від щастя». Зачудовуєшся і вдатністю порівняння: «вода… солодка, як мед істин», «крутилися, вертілися довкола, як на пательні», «навернулись на душу, як сльози на очі». А хіба не радієш, коли натрапляєш на такі образи, як «долоньки любові», «човники листя», «петля соцреалізму».
Доторкаюся душею і до неординарного слововживання. Тут на передній план виходять неологізми. Ось окремі з них: «вителесується», «приспіванки», «стодзвонно». Либонь, без проблем можна відшукати й інші новотвори. Але не бачу потреби, бо й вищезгадані вагомо свідчать про занурення у буквошукання. По-своєму підтверджують це й рідковживаності на зразок: «набігання», «пеканка», «кривоблуд», «багнеться». На окремих таких слівцях помітний вплив діалектичності. Посмак говірковості відчувається на буквотворах: «байда», «збаяна», «кемпа», «шолудивник»…
Та не тільки ця словотворчість позитивно впливає на виражальність прозаїка. Як тут не згадати про пейзажні чарівності. «Святі дерева нічого не можуть змінити — святошно вкрилися інеєм і голосно мовчать», «На ньому не було лиця — сіре, спилюжене обличчя і лиш очі жаріли жевріючими вугликами», «Сонце, як завше, квапилось. Червоні малюнки, по-дитячи розмазані; хрущачі лапки на вишнях, усе — ах, усе! — таке надійно солодке, чогось чекаюче все…», «Сліпий дощ рясно куриться небесним панікадилом, лопотять дитячими ніжками мільйони краплинок». (Відчуваєте, як інколи живописання словом воєдино зливається з метафоричністю та образністю?)
Коли вже зайшла мова про виражальні засоби прозаїка, то як тут оминути питання про афористичність окремих висловлювань. Особливо тоді, коли слововживань з ознаками крилатості вистачає: «Маємо спати на сирій землі, а їсти траву зелену, доки не виб’ємо орду з рідного краю!», «В ніч найтемнішу про сонце пам’ятай», «Якщо є уклад — нема ускладнень», «Все починається з ритму, а кінчається аритмією». Коли уважніше вчитуватися у тексти, то таких блискіток стане ще більше!
…Цю прозу створив поет з неординарним творчим мисленням, і це, зрозуміло, не могло не позначитися на виражальності. Як на мене, то це варто вважати вагомим. Але вплив особистісного (з боків автора і рецензента) не повинен затьмити глобальнішого. Що маю на увазі? Два моменти. Суто політичний і суто літературний. Хоча в конкретному випадкові вони, безумовно, пов’язані між собою. Над потужною рікою літературної ріднизни все зловісніше кружляє хижа птиця космополітизму. Думаєте, що вітчизняні грантоїди та закликачі до сміливішого походу на всепланетні літературні обшири не знають, що світові майстри пера беруть за душу не карколомними стилістичними прийомами, а присутністю національної ідентичності в написаному? Відають коти те, чию сметану вихлебтали. Але «скромно» промовчують про це. І книжка Богдана Чепурка — своєрідний ляпас по космополітичній мармизі. Бо все у ній замішане на національному. Зрештою, подумалося про наступне. Чи не такою націєтворною має бути вся проза? Власне, «Наче те листя дерев» неможливо потрактувати як книжку прози в її класичному розумінні. Радше це є чимось серединним між книжкою малої прози та зібранням всеістини. Ще й присмачене усе чималою дозою поетичності.
Аргументи? Та за ними не треба ходити на окрай світу. Перегорнемо сторінки новодруку. Скажімо, твір «Цокає годинник» має в собі ген оповідності. Щось подібне є в текстах «Двоюрідну сестру я витяг з тамтого світу», «Пливуть по морю качата». Оповідання? Новели? Та чи треба спішити з однозначними висновками, коли?.. Приміром, у травестії «Чорнобиль» — відгомін притчевості. Сув’язь есеїв і рецензій — суть творів «Поет від Бога» та «Вчитись неправильно бути собою». В багатьох текстах — культурологічні відсвіти пізнавального плану. Особливо це стосується великих за обсягом «Філософії поколінь» і «Вкраяних в Божого серця». А водномить існують прозові мініатюри з елементами етюдності та денниковості, як от «Хресна мама розповідає», «День за днем». Дивовижно, але привернула увагу мініатюра лишень з одноречення «Всевірний, найсправедливіший той, хто дорвався до суті».
Отже, формалістична різність? Та щось таке. І саме вона вабить до нової книжки. Чи не тому, що видання прозоро натякає на можливості неповторного вираження, якщо, звісно неперебутність мислення є у свідомості?
…А завершу ці нотатки ще одним пасажем. У зверненні до автора цих рядків Богдан Чепурко просив читати деякі твори без перерви. Каюся, що не дотримався цієї поради. Та» письмак сам винуватий» у цьому. Зазвичай люблю перечитувати друковане слово запоєм. Але цього разу зробив виняток для себе, просто хотілося більше насолоджуватись густиною письма, густиною мислення і слововияву, котра запам’яталася ще з його дебютної поетичної збірки «Сонячна дорога», випущеної наприкінці 80-х років минулого століття.

Ігор ФАРИНА,
письменник.
м. Шумськ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.