Мені довелось бути на презентації Братів Капранових у своєму місті. Там же, придбала “Забудь-річку” з автографами. Велика, я б сказала поважна книжка декілька місяців чекала свого часу на полиці. Дочекалась. Прочитала доволі швидко. Легко, незатійливо і зрозуміло. Я взялась за цей роман, оскільки він охоплює собою історичні часи (період Другої світової війни) про які хотіла дізнатися більше.

Так от – мені стало більш зрозуміло, що ж насправді коїлось на нашій землі у 40-х роках ХХ століття. Люди ставали жертвами обставин і просто виживали. Не всі мали розкіш вибирати де, з ким і проти кого воювати. Треба було виживати.
Війна – мов жорстока машина смерті, заковтувала народ, пережовувала його, аж до втрати людської подоби і сорому, та викидала в холодну землю.
Були, звісно, патріоти, які свідомо “ішли до лісу” в підпілля, щоб там із такими ж відчайдухами формувати загони та боротись проти ворогів свободи і державності. Були патріоти і в офіційних силах армії. Та їм жилось не легше.
Картини побуту різних воєнних угрупувань, різних народів та народностей стали для мене найціннішими в цьому романі. Вражаючі, прості в описі та доступні в розумінні, вони допомогли усвідомити безвихідність і силу духу солдат, котрі умудрялися залишатися живими – дихали, співали, закохувались.
Друга сюжетна лінія – із нашого сьогодення, теж доволі правдива. Авторам не вдалось оминути політику, а може вони і не намагались. Персонажі часто засуджують владу, усі її прошарки. Чомусь в цьому проглядається ставлення самих авторів. В нашому нелітературному житті подібного так багато, тому, особисто мені, хотілося б цього уникнути в романі. Але, варто визнати, що загальної картини і сюжету це не зіпсувало.
Як і у всій сучасній літературі не обійшлося без інтимності, сексу та інстинктів. Люди завжди такі люди. У часи війни, чи у часи миру потреби у живого тіла одні і ті ж.
Як тільки ви почнете читати “Забудь-річку”, одразу зрозумієте героїню. Не полюбите, не пожалієте, а просто зрозумієте. Вона ніби скроєна з образів сучасних жінок. Звичайних, таких як ми з вами. Складна, навіть дуже прозаїчна її доля. Вона не має чоловіка, та і ніколи не мала. Те, що у неї є дитина, скоріше випадковість, ніж логічний факт. Але саме за це вона дуже вдячна.
Сильна, освідченна, заклопотана постійно біжучим столичним життям – жінка ХХІ століття.
Подруги – не ідеяльні, з неідеальним життям, характерами, але уже “свої”. В цій частині роману, мабуть, найбільше приваблює правдивість, не ідеалізованість персонажів. Вони близькі до кожного з нас, тому що роблять такі ж дурниці як і ми, лаються, зляться, не завжди доречно жартують.
Писати про “Забудь-річку” ще можна багато, але, як люблять зараз казати – вилізе багато спойлерів.
Читайте краще самі і розкажіть про враження.
Резюмуючи, скажу, що книга не погана, не надто глибока, філософська чи психологічна – просто життєва.
Вона цінна ще і тим, що ми читаємо не про американських, британських чи німецьких героїв, міста чи традиції – а про наше – українське. Я в столиці була лише раз, але уже орієнтувалась, в місцинах якими ходила героїня, згадувала метро, яким вона їздила.
Це не складне чтиво. Назвати класикою цю книжку теж не можна. Але вона варта вашого часу. Незважаючи на вражающі об’єми сторінок, читається швидко.
Рекомендую, додати до списку обов’язкового читання, усім хто любить історичні чи воєнні романи. Тим, хто полюбляє жіночі історії з нотками детективу. І всім тим, хто цінує українського автора і може його підтримати.
Світлана Кучпилюк
Джерело фото:

.

IMG_20180112_165908

Leave a Reply

Your email address will not be published.