Сивоволосий, але підтягнутий чоловік у джинсах та легкій чорній шкірянці, вдягнутій поверх зеленої футболки, поправляючи пасок наплічної сумки, вийшов з маршрутки на одній із зупинок у центрі Львова. І відразу відчув, що поміж камениць, не по-вересневому паркий полудень не дасть розслабитися після важких годин, проведених у шпиталі з братом Михайлом, який лікував поранення, отримане на Донбасі.

Із села Трохим поїхав на світанні, тому дорогою не зустрівся з вологою задухою. Тільки чомусь допікали слова старенької матері, мовлені нею передучора ввечері, як повернувся з Москви, що тепер він поїде робити на москалів хіба через її труп… Але ж не їй дбати про його Андрійка, якого наступного літа треба десь прилаштувати вчитися, про Світланку, якій закортіло заміж… Зрештою, чи матері вже б удалося змінити вперту вдачу свого старшенького? Він був ще й ревним та відповідальним батьком. Ось і зараз прошкував містом, бо син попросив купити на книжковому ярмарку, чи то пак, форумі, декілька історичних видань. Трохима тішило захоплення хлопчини книгами, адже сам у юності любив читати, щоправда, лишень зарубіжні детективи. А ось брат Михайло читав змалку, і, підрісши, захопився літературою більш серйозною, пригадував чоловік, нині вже не в змозі не порівнювати себе з ним. “Та, мабуть, завдяки поважним книгам і став той бідака невиправним правдолюбом…” Бідакою молодшого називала мати, бо старший був переконаний, що кожна людина багата, адже отримує з ласки Творця шлях до власного щастя. Брат же безвільно тринькав Господній дар. З вищою освітою заледве зводив кінці з кінцями. Добре, мав надзвичайно терплячку, невибагливу дружину та такого ж, як сам, сина. І, певно, тільки матуся сприймала його за страждаючого праведника. Трохим думав про це без краплі ревнощів, очікуючи на зелене світло перед переходом. За хвильку, перейшовши “зебру”, повернув у вулицю праворуч. Людський потік обабіч нього раптово погустішав і розрісся. Ото пре народ, якби там щось задурно давали! А кажуть, тепер книжками мало хто цікавиться…
За кованим плотом, поміж біло-зелених палаток не було де яблуку впасти. Недалечко два лобастих близнюки просто на вулиці з зеленого “запорожця” торгували книжками в барвистих обкладинках. Трохим подумав, що десь тих панів бачив, але підійшов до розмальованої чорноокої жінки, яка біля хвіртки продавала квитки. І його враз осіяв виразний спогад з далекого дитинства, бо вона була разюче подібна до продавщиць з іще радянського ЦУМу. Учнем у ті часи приїжджав з мамою на купно перед початком кожного навчального року…
Нарешті знявши і повісивши куртку на сумку, Трохим був готовий набиратися нових вражень. Все ж, вирішив спочатку зорієнтуватися в книжковому розмаїтті, тому неквапливо переходив від палатки до палатки, власне, від видавництва до видавництва. Досі й гадки не мав про теперішню їхню численність. У час свого захоплення читанням знав лише зо п’ять… Зате неприємно вразила велика кількість російськомовних книг та людей. Їздячи вже понад десяток років на заробітки до Москви, користувався там російською лише при потребі. А ось брат – патріот навіть з гордістю розповідав, що в їхньому добровольчому батальйоні все на російській мові. То ж чого вони не поділили з донбасівськими, котрі, здається, найперше її взялися захищати?.. Він же ж був твердо переконаний, що еліта, до якої, звичайно, себе зараховують письменники, видавці, військові, повинна, тим паче, тепер, об’єднуватися саме на основі державної мови…
Відтак іще з півгодини поблукавши в многоликому книжковому світі, Трохим знайшов замовлені сином видання, купив їх, та з двоякими враженнями поквапився на вулицю. Тут теж панувала задуха, але потік людей не переставав плинути на форум, немов на паломництво, і лише на проспекті розплився. ”Треба купити дружині газету з життєвими історіями, раніше вона її виписувала…” – подумав чоловік, проходячи повз кіоск. Однак, почувши, що “етово ізданія нєту”, оторопів, бо навіть не міг уявити, щоб десь, приміром, у Костромі кіоскерка відповідала покупцям неросійською. А у Львові неукраїнською можна. Зрештою, махнувши рукою, поквапився навздогін людям на переході.
Тепер Трохим був переповнений різнобарвними враженнями, тому повернув до Статуї Матері Божої. Зосередившись, неквапливо помолився і відчув, як притихли почуття, розбурхані побаченим та почутим тут, у столиці українського П’ємонту, кращі сини якого, з ними і його брат, пішли добувати скалку аж ген–ген у хащах маргінесу, певно, навіть не помітивши гнилої колоди в своїй малій батьківщині.
Далі, в іншому кіоску Трохим таки купив газету та, обминаючи “стометрівку,” теж заставлену палатками форуму, направився до автобусної зупинки. Маршрутку не прийшлося довго чекати і то його потішило. Ще й, лише зайшовши в салон, несподівано в елегантній сіроокій шатенці, яка сиділа неподалік, упізнав своє перше кохання. Клубок умить став у горлі, тому, мов не своїм голосом, промовив до жінки:
– Доброго дня, Євгеніє! Місце коло тебе вільне?
– Привіт, Химко. Сідай. – Своє звичне колись вітання промовила так, ніби вони щойно вчора бачилися.
– Дякую. Від хвилювання, чесно, не знаходжу слів.
– Мені приємно, що ще тебе схвилювала. – І сіроока, усміхаючись, як колись, спробувала його розговорити: – Ну, розказуй, як живеш, адже зо п’ятнадцять літ не виділися. Здається, від весілля моєї сестри…
Коротенько розповідаючи про свої справи і мету приїзду, Трохим мимохіть косив погляд на гарні жіночі коліна та бюст і чомусь пригадував звабливу в’юнку Генку, з якою доля не дала побратися.
Жінка вмить помітила, що її колишній кавалер виговорюється, і підтримала розмову:
– Молодший брат чоловіка також десь біля Луганська. А мій Володя аж почорнів від переживань за нього. Я ж, узагалі, тієї війни не розумію. Ось у школу, де вчителюю, десять дітей зі сходу прийняли.
Є декілька прищемлених таких, ніби тут усі їм щось винні. Батьки ж їхні – здоровані в татуїровках – теж добре знають тільки свої права. Може, ліпше було б, якби там, між собою вони ті права й шукали… Володя ж каже, до них в університет якийсь професор звідтам влаштувався. То весь час бомкає, що тут одні хабарники…
Співрозмовник постарався пропустити повз вуха останнє речення.
– Ага, ти говорив – син школу закінчує. Отож, як буде поступати, тобі можуть пригодитися наші контакти – І Євгенія, вийнявши з невеличкої бежевої сумки візитку, подала її Трохимові. Сама ж знала його адресу: передостання хата від вигону на вулиці її дитинства, юності та дівоцтва… Але була не проти мати номер телефону колишнього кавалера.
– Тоді, якщо бажаєш, на всяк випадок запиши номер і мого мобільного, – мовив украдливо.
“Диви, досі без слів мене розуміє…“ – нишком тішилася, вицокуючи на клавіатурі цифри.
За декілька хвилин справи розлучили чоловіка і жінку, захоплених несподіваною зустріччю. Він вийшов біля автобусної станції, а вона поїхала далі, на околицю міста, до доньки.
– О, нині, напевно, день несподіванок! – вигукнув Трохим, одразу ж на хіднику до кас зустрівши однокласника Євстахія. Той, як одружився, замешкав у райцентрі. Радісно привітавшись, чоловіки поквапилися по квитки. Щоб їхати разом, придбали їх на автобус, який курсував до рідного села, хоча Стах мав варіант на скоріший рейс. Авжеж, були не звичайними однолітками: разом за партою довго сиділи, в футбол награлись – спочатку в шкільній, а потім і в сільській командах. Друг юності не зумів, як Химко, зберегти спортивну статуру. Втім, трохи розповнілий, виглядав доволі статечно та мав іще зовсім чорнявого чуба.
Йдучи до платформи, Євстахій запропонував запастись на дорогу якимось напоєм, бо ж так парно. Отож, не надто ласі до пива чоловіки, все ж купили по пляшці пінистого. А незадовго, примостившись поруч у ще порожньому салоні автобуса, спокійно розговорилися, адже за останніх двадцять років вони бачилися, може, з десяток разів, і то – по декілька хвилин. Спочатку розповіли один одному про свої сім’ї, які виявилися однаковими за кількістю осіб. Тільки в чорночубого син був старшою дитиною. До нього він і їздив допомогти дещо на новій квартирі.
– Між іншим, мій Ромко одружився з донькою Євгенії. Тієї, з якою, здається, ти трохи ходив.
– Було… До речі, пів години тому я з нею їхав у маршрутці з центру сюди. Правда, про сватів, зятів не розповідала.
– Знать, не встигла. Одначе повідомляю тобі на замітку: в неї ще є менша красуня-донька. Як зрозумів, літами твоєму сину підійшла б. Кажу так, бо сваха дуже поважає колишніх своїх односельців. І сват Володимир досить впливова людина, професор.
Настав час відправки і заповнений автобус поволі рушив з платформи. Колишні однокласники, позгадувавши основне з юнацьких років, непомітно перейшли до проблем сьогодення. Трохима зацікавило, як Євстахієві працюється на знанім підприємстві з іноземним капіталом. Той, помітно заскочений запитанням, розглянувшись по салоні, притишено заговорив:
– Нема чим хвалитися. На нашім заводі, відколи його приватизували, найголовнішими досягненнями є безконечні скорочення. Не уявляєш, як нестерпно працювати в таким непевних умовах. Одразу на фальшивій конкуренції, мов проказа, забуяли продажництво, підлабузництво, протекція… Начальнички, відчувши необмежену владу, вимагають бозна-що, хоч люди і так уже працюють по одному на позиціях, які колись обслуговувало троє-четверо спеціалістів. А наш керівничок цеху, взагалі, мов наглядач концтабору. Дай нагайку, то лупцював би людей. Хоча походить з дуже побожної родини. Я ж, відколи то почалося, замкнувши рот та зціпивши зуби, терплю, адже доньку ще треба вивести в люди й благовірна часто хворіє. Тільки нераз пригадую, коли розвалився Союз, дідо говорив, що Україна століттями не могла сформуватися в державу, бо свої васали, стаючи панами, завше були гірші від загарбників. І, помираючи, бідкався, щоб знов так не сталося…
Трохима здивували Євстахієві судження, але не жертовність задля сім’ї, характерна і для нього. Проте перебив друга, який іще не виговорився:
– Не годиться запитувати, але, що отримуєш за свою працю?
– Торік мав з пів тисячі баксами, як ви, заробітчани, звикли рахувати. А тепер девальвація відчутно обкрадає… Втім, хоч сплю з дружиною, – додав, ураз згадавши про сусіда, який на заробітках, а сусідка вечорами тихенько свого співробітника до квартири впускає.
– Та так, кожному своє… – Трохим лиш анальністю спромігся прокоментувати несподіваний висновок колишнього однокласника, але закрив паузу, відразу додавши:
– Однак найбільше шкода, що ми обоє будуємо рабство вже для наших дітей…
– Теж собі думаю, власники за смішну платню з нас останні соки витискають, торгаші махлюють, влада дурить і обкрадає, ще й самі себе обклали хабарами – ніякий народ не опускався до такого самобичування.
– А в додачу – не надто зрозуміла війна. Ліпше ковтнемо пива, поки дорога більш-менш рівна і напій з холодильника не нагрівся. – Трохим безшабашно махнув рукою і шморгнув замком сумки. Євстахій зі своєї вийняв ще й розкладного ножика та відкоркував пляшки. Попиваючи пиво, трохи мовчали, потім чорночубий запитав:
– Ну, а як тобі в Росії?
– Спочатку натерпівся: міліцейські побори, обмани, важкі праця та умови проживання… З часом призвичаївся, теж задля платні, яка там таки значно вища. Тепер же навіть не уявляю, як усе обернеться. А ще декілька років конче треба туди поїздити.
– Хоч би нас – підстаркуватих до війська не забрали. Тиждень тому навідував кума в лікарні, то там молодих, з військкомату забракованих, повні палати набилося…
– А за що йти воювати? За бандитські клани, які країну до наготи пограбували, ще й у війну втягнули? – Трохим “осідлав свого коника”, яким уранці розхвилював брата. – Гадаю, їх спершу треба вогнем випалити. Мали б люди то на Майдані розпочати, а не слухати байки політичних шарлатанів і патріотичні пісеньки. Ще, може, нині війни не було б. Та не тішилися б лише обгорткою від євроінтеграційної цукерки …
– З наших роботяг ніхто на Майдані й не був. Думаю, тому, що умови, створені на європідприємстві, відбили в них охоту йти до Європи. Тільки, до болю в серці, шкода людей, які відтоді гинуть і гинуть.
– Навмисно то все робиться, бо, якби провести нормальну люстрацію, очищеними йти в Євросоюз, то аж важко уявити, скільки того панства їхало б туди не дорогими авто, а в “автозаках”…
Автобус загальмував на черговій зупинці. Чоловіки нарешті помітили, що вертять у руках порожні пляшки, і Трохим, вибігши надвір, вкинув їх у сміттєвий контейнер. Цікава для обох бесіда була на хвильку перервана.
– Он скоро – вибори, – розмову продовжив Євстахій. – Які сюрпризи ще вони принесуть?
– Нічого не зміниться. Східняки проголосують за своїх “рятівників”, а ми – за своїх, які замаскуються в трохи змінені шати. Виходжу з того, що щойно бачив: поставили контейнер для сміття, а люди, ніби сліпі, все одно поза нього кидають…
– Нагадав сміття, то ж – суто про нього. Коло самого райцентру пів лісу, де раніше збирали чорниці та гриби, вже зовсім загидили. Найгірше, нікого то не обходить, і нема винних.
Трохим не встиг підхопити запропоновану другом свіжу тему, бо автобус, пригальмувавши, в’їхав на вщент розбиту дорогу. І він, як умів, уклав у звичайні слова максимум сарказму:
– О, ще за той танкодром не знати кому дякувати!.. – Та слова впали, мов іскри на скалки. Всі, зо півтора десятка пасажирів, дружно взялися за обговорення, мабуть, найболючішої теми в районі. Одні бідкалися, що тепер держава не візьметься за ремонт тієї дороги, бо їй не до того. Інші звинувачували попередню владу, яка навмисно занехаювала інфраструктуру західного регіону…
Трохим, обмінявшись з Євстахієм номерами телефонів, докинув до колективного обговорення:
– Що б ми не вигадували, але тією дорогою акурат на європейський автобан виїздити. – Дотепні слова розвеселили збуджених людей.
А незабаром задзвонив його мобільний. Здивувався, що телефонує Михайло.
– Брате, пробач за мою нестриманість, через яку не дуже сердечною вийшла нинішня наша зустріч, – той виправляв вранішню розмову. – Як ти пішов, мене оглядали лікарі. Сказали, за два тижні рана заживе. Тож, не переймайся, буду на Світланчиному весіллі дружбою, як хотівсь…
Розчулений Трохим втупився в замовклий телефон, поки не відірвав Євстахій:
– Я зараз, на околиці міста, виходжу. – І простягнув руку для прощання.
– Тримаймося! – колишній однокласник міцно її потис. – Чекай запрошення на весілля доньки, бо я також поважаю односельців, тим більше, друзів…

Зіновій Федорук.