У напівтемній кімнатці лунав ледь чутний хриплий голос, що із останній сил рвався на волю: «Я повідаю тобі казку, яка в мареві ночі, що повільно спускається з небес, у тиші, яка окутує кожен куточок, в мрії, яка завжди за плечима.
Щодня, коли очі неба сонно тікають за повіки і вистрибують на темно-синє покривало зірочки, світ на декілька годин відкриває людині свої таємниці. Тоді зима скидає плащ-невидимку і повільно, не боячись чужих поглядів, оглядає свої володіння: ходить між хатами, заглядаючи в шибки, припорошує дерева, випускаючи зі свого кошика непосидючих сніжинок, кує кришталеві мости, підспівуючи в такт молотку.
Ніжно навкруги, морозно і любо. Ближче до півночі із-за снігової куряви виходить дядечко Мороз (явно не в настрої) і сміливо прямує до донечки, яка балує своєю піснею сонне село.
— Чого розспівалася?! Дивись скільки роботи навколо!!! А ніч така коротка… Ти всі мости підкувала?
— Так, татусю, всі-всі. А ще із сніжинками вивчила новий танок. Дивись, як красиво вони кружляють. Це я вигадала і …
— А ти Вітрові казала, щоб сильніше дув, бо щось він останнім часом не страшний для людей став?
— Казала-казала. До речі, татку, я сьогодні таку гарну пісню чула. Її Катруся співала, та, що на краю села живе. Мені здається, що…
— І де той Місяць?! Проспав чи що?.. Ох, ця ж мені молодь! Нема з неї пуття. Ну, добре йди, моя хороша, працюй… Ей, ти, місяцю нещасний, трастя тобі ниньки, виходь!!!
Співає знову Катрусину пісню Зима, поважно походжає Мороз, бурмочучи щось собі під ніс, а місяця нема… Вже дядечко підійшов до його таємничої хатинки, стукає, грюкає. Нема місяця? Є! Виходить… Як то кажуть, підняти – підняли, а розбудити забули.
Стрілки світового годинника непомітно наблизились до півночі і в селі зникли останні вогники не вогненних ламп. Уже й Зима присіла відпочити від буденних клопотів на краєчку запорошеного снігом пеньочка, що колись був величним і страшним дубом.
Світ спить, спить і село, але не все…ось рипнули двері, почулися несміливі кроки і в одну мить запорошений снігом пеньочок став порожнім. Крізь темряву йшла невеличка постать, поспішно закутуючись у грубезну шубу, яка виглядала досить неприродно і навіть чимось нагадувала невеличкий ящик. Тим часом вітер ставав усе нахабнішим: то піднімався високо до небес, то падав у кучугури снігу, то чіпав дивну істоту, яка, незважаючи на його вибрики, вперто ішла вперед. Але і їй в одну мить забракло сил зробити наступний крок і вона, застигла, чекаючи, щоб хтось підказав, що робити далі.
А будівлі дихали сном. Навколо не було нікого. Нічого. Це була звичайна зимова ніч. Хвилина. Друга. Третя. І постать нечутно опустилась на пухнастий сніжок і дивилася кудись перед собою, наче чекала, що звідти от-от має виринути, щось настільки незвичайне, як і вона у цю пору. На якусь долю секунди із-за хмар виплив місяць і кинув декілька своїх промінчиків на… дівчину. У неї було стомлене обличчя й ображені очі.
— Чому вона не ворушиться? Може, замерзла?! – почувся зацікавлений голос.
— Чи ти вже зовсім здурів, Морозе. Людина не може замерзнути за декілька хвилин після того, як вийшла із дому.
— Якщо ти така розумна, то скажи, чому вона не ворушиться? А…?
— Та хіба ж ти не бачиш, що їй погано.
— А я її знаю, — мовила Зима. — Це Настя. Вона часто виходить подивитися, як витанцьовують мої сніжинки. Вона хороша.
— Хороша. Та звідки ти це можеш знати? Всі вони на вигляд хороші, а потім як почнуть тебе клясти, що холодно дуже, снігу багато. А як ще має бути взимку. Це ж пора така, але вони того не хочуть розуміти. А ти тут «хороша»…
— Чого ти розкричався? Дивися, засмутив мені дитину. Хіба ж так можна? І яке тобі діло до цієї Насті. Вийшла дівчина погуляти от нехай і гуляє.
— Ага, гуляє. Які ж дівчата гуляють о такій порі?!.
По цьому Хурделиця пішла між яблунями і через декілька секунд зникла в нічній темряві. За нею, тричі сплюнувши, зник і дядечко Мороз, а от Зима не поспішала йти виконувати свою щоденну роботу. Їй хотілося посидіти тут ще трішки і поспостерігали за дівчам, по обличчю якого почали котитися крапельки води… Тим дівчам була я, Тарасику. Ось бачиш тоді змерзла трішки і тепер хворію.
Попри це послухай мене, синку, дуже уважно. В житті буває всяко: іноді стається так, що мама без своєї волі може покинути дитину, проте вона від цього не перестає її любити. І я тебе завжди любитиму, але якщо мене не стане, ти повинен вірити в ту казку, що за вікном. Знаєш в чому її особливість? Її не можуть побачити наші очі, вона відкрита лише для нашого серця, вона створена нашим серцем. Тому вір у її існування і вчися її бачити. Вір в диво. Чуєш, Тарасику, вір. Адже скоро я ходитиму у парі з красунею Зимою і заглядатиму у твоє вікно. Може, десь зустріну й твого татка… А ще пам’ятай: я завжди буду у твоїй казці, я…»
…За вікном почав сиріти новий день. Він дійсно був новий для маленького створіння на ймення Тарас. У цьому дні не було його мами. Але в серці жило щось, що гріло заплакану душу. Там зароджувалася віра в диво, створене людиною.
Іванна Мрига, м. Шумськ