“Їздили дядьки підводою – сільрада наймала: давали їсти, випить, і люди їздили. Збирали мертвеців на гарбу та відвозили на гроби – закопували усіх в одну яму, аби здичавілі собаки та вовки не поростягували… А хто… з ще живих – і сам йшов на гроби… Лягав коло ями і ждав смерті, щоб людям голову не морочити…”

…давно колись було
межи садами, при долині,
таки у нас на Україні
було те божеє село

Тарас Шевченко
«Москалева криниця»

– Знову хліб подорожчав, – баба Марія примощує торбину на ослінчик, що стоїть біля хати, ставить під ганок свою палицю-«обпирачку» і сідає, важко дихаючи, на призьбу. – А хто ж це у нас в дворі? – придивляється старечими очима (скоро дев’яносто виповниться – на Сорок святих). Моя бабуся Фрося (дочка прабабусі Марії), лукаво і щасливо посміхаючись, підтримує нашу з батьком «гру»:
– А ви, мамо, придивіться краще…
– Хто ж це тут?
– Угадайте…
Баба Марія встає, підходить помалу ближче (вже без «палички-обпиралочки»), обдивляється мене з усіх боків – не пізнає (батько відійшов до вишні і, примружуючись, тягне свою цигарку).
– Хто ж це?…
– Та це ж я, ваш правнук! – не витримую, посміхаючись.
– Ти Ярослав? Василів син?
– То я ж вам і кажу…
Обняла, запричитала… Докорила, що давненько не були, і почала роздавати «наряди» своїй дочці (моїй бабусі), аби нагодувала дорогих гостей, щоб часом не забула, що є найдобрішого у хаті…
– Оце… хотіла купить дві хлібини, так подорожчав… Хто це таке творить? Як їм не совісно – так людей мучить?! Хіба знову буде тридцять третій? Господи! Матінко моя! Заберіть мене до себе… Скільки ж я буду мучитись на цьому світі? – і покотились скупі сльозинки по глибоких борозенках.
– Бабо Маріє, ми привезли хліба… Не переживайте – не буде голоду.
– Не буде? – і старенька ніби аж заспокоїлась, почувши таке. – А ви і найдобрішого хліба привезли?
– Аякже, – відповідає батько (бабуся Марія любить «городський» житній хліб).
– А нам в село такого не возять…
Батько викладає на стіл, що примостився під розлогою грушею, гостинці.
– А ви й отого доброго привезли, що ото в чашці колотять? Як же його… Кохва… чи як?
– Є і таке, – сміється батько.
– Кава, – підказую, – ка-ва…
– Я так не знаю, – незворушно відповідає бабуся і щось напружено згадує… – Ото в телевізорі наливають в чашки…
– То я ж кажу – ка-ва. Можна – кофе, але це не по-нашому, – сміюсь у відповідь.
– О! Оце так я знаю – кохва… Ой, я так морочусь! Забуваю усе… Бачу погано… Ти вже великий… В школу ще ходиш?
– В одинадцятий пішов, – відказую.
– В одинадцяте?
– В одинадцяте, в одинадцяте, – підтверджує усміхнено батько, увжно прислухаючись до нашого з прабабусею діалогу.
– А Іра в Києві вчиться?.. Це аж у чорта в зубах: далеко… – розмірковує вголос. – А там… у тому Києві… хоч їсти є що?
Ми з батьком розвіюємо і ці тривоги старенької.
– Вона у нас – відмінниця, отримує підвищену стипендію, – батько з гордістю.
Почувши про «величину» підвищеної стипендії, зневажливо махає рукою в той бік, де над вікном висить радіо.
– Аби їм такі стипендії за те, що в о н и язиками ляпають на своїх… сесіях! У мене пенсія – більша, і то не знаєш, як її правильно приткнути, а то – Київ!
– Та батьки ж допомагають, – хочу заспокоїти прабабусю.
– А їм у школі добавили до получки? Бо я наче чула про вчителів, – і знову показала рукою вбік радіо.
– Добавили-добавили, – відказує батько, направляючись з відрами до колодязя, що заховався в кущах калини.
Я вмощуюсь зручніше і хочу вгадати зміст наступного запитання прабабусі. Усмішка не сходить з мого обличчя.
– А ким Іра буде, як вивчиться?
– Юристом, – кажу і нетерпляче очікую реакції, знаючи, що це слово для неї – як для мене щось з китайської.
– А це хоч – не з сапою? Бо я наробилась за всіх вас на цьому світі… Нехай там батьки думають, щоб дівчина толково десь робила… Якимось начальничком… – і допитливо знову обдивляється мене.
Я терпляче пояснюю, що юрист – це «не з сапою»… що бабусина правнучка навчається в найкращому університеті…
– Там, де колись Тарас Шевченко працював… Ви ж знаєте нашого Кобзаря?
– Знаю… При каганці читали. У Параски книжка була… така товста… Ми вишиваємо з її матір’ю, а вона читає… Наплачемось, було!
– Так що, бабусю Маріє, наша Іра, з часом, теж може попаде туди, – (показую на радіо), – де «язиками ляпають», – і з цікавістю чекаю реакції.
Старенька стривожилась, аж розгубилась. Подивилась на гучномовця…
– Та нехай… ляпають, аби толк був… А то ось знову хліб подорожчав! Там і хороші є ці… як їх… – депутати, – (у бабусі по всій хаті на почесних місцях – календарі та портрети улюблених кандидатів за кілька останніх виборчих кампаній). – Так, буває, якийсь розказує душевно! Мабуть, сільський… Яворівський бравенько виступає. Я слухаю… Іван Заєць… Юхновський… Хмара дає жару добре! Кармазін і Омельченко… А Юля! Та й ще є, тільки я їх позабувала… У них же у всіх теж батьки є, то вони ж бачать, як нам, старим, живеться.
– Хто як, – відказую, – різні вони…
– Ото туди хай іде Іра! Вона – розумненька… Може і нам стане краще жити…
Пошкодувала за В’ячеславом Чорноволом:
– Щоб їх грім побив – тих бандюг! Убили чоловіка! Убили…
…Парував на столі добренний борщ, білозубо усміхались шматочки сала тільки-но з морозилки, матово вилискували стиглі помідори, смарагдово кучерявились на тарілці кріп з петрушкою, несамовито пахла домашня ковбаса…
– Фросько, – (прабабуся – до бабусі), – а ти вже казала про нашу біду? Щоб їх грім побив! Щоб їм добра не було! Щоб вони гарячої смоли понапивались, аркогольники прокляті! Держали ж для вас кавбасу, щоб було чим добреньким пригостить і додому дать, так вони залізли у веранду – забрали все з холодильника! Ото кільце, що було окремо на тарілці, тільки й зосталось. Не побачили… Оце і все… Бісова кров, що воно за люди такі пішли?! Та ніколи такого не було! Голодні були – а чужого не брали… В колгоспі – крали: з плечей приходилось жить… То ми ж своє брали – якось треба було виживать, бо трудодні – ні на стіл не поставиш, ні в ясла корові не покладеш… Мені ті мішки щоночі сняться. А спробуй донести його, та ще щоб і не попасти на очі начальству всякому! Аж з Ковалишиної балки носили… з Розкольського… чи з-за Хомового саду… або з Перелогів… А бувало, що і з Хапстрою… – (батько нашіптує, що це – від п’яти до десяти кілометрів). – А це зробилось хтозна що! Лізуть меживічі! А як ти ще скажеш… То позабирали всі казани та каструлі з літньої кухні, то вугілля покрали з халашика, курей винесли… Добре, що не всіх! А це вже і до хати добрались… І нема на них ні власті, ні управи! Робить не хотять, а пить за щось треба ж… Крадуть та міняють на горілку. Щоб вони гарячої смоли понапивались! – ще раз підсумувала сказане і махнула рукою десь на село.
Пообідали. На десерт батько розрізав смугастого кавуна.
– Товстошкурий! – захоплено промовила баба Марія, але відмовилась від червоної скибки, оповитої сивуватою росою, попросила «наколотити кохви».
Сріблястою прохолодою війнула груша. Вітерець, що блукав у її листі, випурхнув вільним птахом, та зачепився за осокора, що вже близько ста років вартує біля погреба, поповз, зав»юнившись, по старезному стовбурі, злякав горобчиків і загубився десь у верховітті. Сонечко заливало вересневим промінням двір, город і все, що було видно до небокраю.
– Оце наче розвиднилось, – допивши каву, прабабуся уважніше придивляється до мене. – А ти – бравенький парубочок, вуса вже ппробиваються…
Я усміхнувся, можливо, навіть – з погордою. Згадалось…
Років із скільки тому ми гостювали у бабусь, допомагали на городі, бігали на ставок. Я, бувало, чіплявся до сестри: дражнив її, гупав по спині, не давав спокою, а вона жалілась комусь із бабусь (частіше – Марії), просила, щоб мене вгамували; коли вже ситуацію аж зашкалювало – на захист Іри ставала прабабуся. Вона жартома нападалась на мене і гаряче доводила: «Іра вже дівочка, а ти – віскряк! Не чіпляйся до неї! Бач який!». Так от… Я вже не віскряк, а парубочок! Приємна констатація факту.
– Бабусю Маріє! А розкажіть про г о л о д о в к у, – звертаюсь серйозно. Я вже не раз чув про голод у Розумівці, чув і історію життя прабабусі, але це завжди – щось нове, і мені хочеться ще раз почути її розповідь про ті часи.
– То я ж тобі вже розказувала… Були у нас і волики, і корівка… Плуг, борона, крумар – всякий такий реманент до землі. Віз був… Батько мій і майстереньку держав маленьку: рами робив, лутки, пороги, ще щось… А кому й домовину, як треба було. Усе робив Антроп Мелетьович, – (так незвично звали мого пра-прадіда), – содержував сім’ю. А сад який був! Це вже ми з твоїм покійним прадідом Митром вирубували його… Які тільки груші були, яблуні! А слив таких – ніде не було!
– А навіщо ж вирубували?
– Так приходили якісь уполномочені по штраховці… Треба було платити гроші за кожне дерево. Я вже забула, чого воно так було… Це – як батько твій, Василь, був малим. Тоді і з дерев, і з корови, і з свиней брали якийсь налог. А ми просили, щоб менше дерев записали, та коли вредний попадався чоловік, то прямо при ньому і зрубували… А вишень скільки було! Які тільки садки у людей стояли! Все пропало…
– А як же воно так вийшло, що все у вас було, і – голод? – повертаю прабабусю до теми.
– Не те щоб прямо усе було, а жили… А чого не стало – я й сама не знаю. То якась колективізація настала… Колгоспи почались. Батько Антроп швидко поступив в колгосп – чи п’ятим, чи п’ятнадцятим у селі… Сиділи за столом якісь чужі люди у воєнній одежі і записували. Батько чогось записався, хоч і не хотів. Багато людей не хотіли… У кого було більшенько скотини і всякого добра – упирались. Їх потім… куркулили.
– Розкуркулювали, – пробую допомогти.
– Може й так… Тоді люди казали – куркулили.
– Це вам тоді було років дванадцять? – прораховую вголос.
– Коли?
– Як колгоспи почались…
– Не знаю… Дівчуком була.
– І все ж, як воно вийшло, що всього вистачало, а потім – голодовка? – ще раз навертаю бабу Марію на головне.
– Я ж казала… Не те щоб усього хватало, та жили нормально: було що їсти. А потім – не знаю… Приходили якісь люди з ружами і штричками залізними… Шукали у хаті, на городі, на горищі, у стрісі… Кругом шукали. Забирали все у людей: і зерно, і картоплю, і буряки…, а чого – не знаю.
– То що ж то за люди приходили? – не вгамовуюсь я.
– Та якісь в будьоновках – чи німці, чи хто…
– Які німці? – перепитую.
– Отож, як війна була, то приходили і німці, і партізани, і ще якісь… Забирали все…
– Мамо, – втручається бабуся Фрося (батько мовчки курить, слухає), – ви усе переплутали. Німці і партизани були у війну! Це вже на моїй пам’яті.
– А хто ж то приходив? Ой, я так морочусь! Якісь воєнні у шинелях… А з ними і наші актівісти… Все забирали. – Задумалась на хвильку, щось згадала. – У нас хата була новенька. Невеличка, але брава хатка… Батько вшив свіжою соломою – любо глянуть було, а їсти – не стало… Зразу мати Тетяна вмерла, як дитину родила, а скоро за нею – і батько. На Різдво помер… Ми самі зостались. До скирти ходили з лантухами по солому, щоб у грубці протопить.
– А скільки ж вас було?
– Вісім душ дітей зосталось… Я, Грицько, Лукаш…, Марина…, Андрій…… а далі – забула. Так їсточки хотілось! Так хотілось! На поля не можна було іти, бо в допр садили, хоч хлопці якийсь раз приносили мерзлої картоплі та буряків… Ми, що були старші, бувало, наймались до людей на якусь роботу, щоб поїсти, то щось і меншим приносили… А потім вже ніхто не наймав. Мерли люди… Сестри і брати мої за зиму повмирали. Зостались до тепла я і найменша дівчинка… як же її… чи Варя, чи Єля. Я всю зиму жувала їй щось їстівне, замотувала у ганчірочку, а воно смоктало… Сусідка, баба Тарасенчиха, трошки молока давала для неї… А потім, вже весною, – приходжу додому з заробленим шматком коржа якогось та двома буряками… Варя… наче, Варя… чи Єлька… лежала закутана на призьбі проти сонечка… Я – до неї, а вона – холодна… І зосталась я сама на всьому світі! Чи п’ятнадцять, чи трохи більше мені було.
– А як же ви хоронили їх?
– А хто їх ховав! Їздили дядьки підводою – сільрада наймала: давали їсти, випить, і люди їздили. Збирали мертвеців на гарбу та відвозили на гроби – закопували усіх в одну яму, аби здичавілі собаки та вовки не поростягували… А хто… з ще живих – і сам йшов на гроби… Лягав коло ями і ждав смерті, щоб людям голову не морочити…
– А потім – що?
– А що… Ходила в найми… А до літа власть організувала в моїй хаті патранат: бездомних звозили, а я їм їсти варила. Сільрада давала харчі… Душ п’ятнадцять було… Спали на долу… Соломи настелимо і – покотом… На осінь усіх патранатців десь порозвозили, а мене взяли посильною в сільраду. Годували в конторі і додому трохи давали… Ото й зосталась живою… А потім дід Митро прибився до мене (у їхній сім’ї – усі вижили: корова спасла), та й стали жить разом. У колгосп на роботу ходили… Якось потрохи стало легше: їсти вже було…

Рябко мотав хвостом біля столу, дивився на мене, скімлячи, випрошував чогось із столу. Я взяв окраєць «найдобрішого» хліба і дав собаці, але чомусь здригнувся і зиркнув похапцем на прабабусю.
– Давай, давай… Воно ж – божа тварь – їсти хоче. Раз тримаємо – треба годувати… Ні над скотиною, ні над твариною не можна знущатись! Найстрашніше – коли їсточки хочеться… Аби тільки голоду не було, а то ось знову хліб подорожчав…
Рябко поглядав то на мене, то на бабусю Марію. Вдячно…

Василь Мошуренко,
Розумівка – Бовтишка – Велика Чечеліївка, 2004 рік