Дубровський Роман Олександрович. Народився 21 травня 1987 року у м. Володимирі-Волинському. У 2006 році закінчив Володимир-Волинський педагогічний коледж ім. А.Ю.Кримського за спеціальністю “Вчитель початкових класів”, у 2010 – Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Тараса Шевченка, де отримав кваліфікацію вчителя англійської мови, зарубіжної літератури, української мови та літератури. У 2016 році здобув науковий ступінь кандидата філологічних наук. Працює старшим викладачем кафедри української філології та суспільних дисциплін Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка. Автор поетичних збірок “Паломник надії” (2008), “Поміж сузірʼям Діви та Персея” (2011).

Жабка і Дерижаблик
Привітне сонечко, здавалося, грало у піжмурки із розбишакою-вітрюганом, безтурботно ховалось за білими хмаринками, схожими на апетитні завитки солодкої вати, яку батьки часто купують чемним та вихованим діткам. Та ось хмаринка втекла – і визирнув один промінчик небесного світила, от уже й другий, третій… Не сховатися сонечку! Як же подобається зірвиголові-вітриську ця гра, як же любить він розкидати хмаринки! А знизу, на землі, зеленіє молода отава, літають бджілки, збираючи у маленькі смугасті відерця солодкі квіткові нектари. На лісовій галявині біля невеликого болота, густо вкритого рястом, аїром та очеретом, хитрий павук уже змайстрував свою шовкову пастку та заховався під листком розлогого плюща, підстерігаючи свою необачну здобич. А з озера доволі швидко, хоча й дещо кумедно та незграбно плигала Жабка. Маскуючись у зеленій траві, здавалась вона зовсім непомітною. Однак це тільки ззовні, адже вважалась вона (тобто, сама себе вважала!) особистістю яскравою, неповторнішою навіть за пустуна Тхорика, присутність якого усі звірята відчували іще здалеку.
Жабка поспішала до свого приятеля, котрий живе за містом на старому аеродромі і зветься Дерижаблик. Самотньо йому у дерев’яному ангарі. Він часто чує, як вітер щось насвистує, намагаючись потрапити у такт, як дубові двері скриплять тонким пронизливим голосом йому у відповідь. Жабка була єдиною подругою сумного Дерижаблика. Він часто розповідав їй історії про те, як колись служив людям, як вони любили його і дякували за кожен політ. Зараз же дуже рідко він піднімається у небо, та й то не для корисних справ, а лише задля розваги туристів. Йому часто сниться небо. Безхмарне, блакитне, чудове небо. Високе-високе. Вітер несе його, Дерижаблика, і він – щасливий. Та це лише сон. Як же він заздрить лелекам, котрі літають широким ключем. Дерижаблик, здавалось, і сам би закурликав та здійнявся у вишину, полетів би в далекі теплі краї. Усе це знала зелена жабка. Не раз і не два вона слухала ці історії від свого приятеля, пробувала розрадити його, розвеселити. Та сьогодні і в неї настрій був якимось романтично-ностальгічним.
– А знаєш, Дерижаблику, – казала вона, – я б також хотіла мати пригоди. Але я ніколи не бувала ніде далі твого ангару… Сумно мені і нецікаво вдома.
– Чим же ти займаєшся у своєму ставку? – поцікавився Дерижаблик.
– Там у мене ква-квартира. Зрештою, там досить гарно. Але усе набридає.
Живу як в аква-кваріумі: вода – очерет, очерет – вода, хіба іноді ми із сестрами співаємо ква-квартетом… Життя іде своїм нудним неква-квапливим темпом. А хотілось би…
– У тебе є мрія? – зацікавлено запитав Дерижаблик.
– Так, Дерижаблику, я б хотіла побачити світ. Цікаво, він круглий чи ква-квадратний? Бабуся Ропуха розповідала мені про море. Це таке велике озеро, а на його аква-кваторії – Жаб’яче царство. Поважні жабури із жабурячками відпочивають на його березі. А коли вирішують поплавати, море розходиться, все для жаб – жаб’ячий рай!
– Я бачив море, я літав над його синіми хвилями.
– А ти справді можеш злетіти на висоту найспритніших ( і найсмачніших! ) комарів?
– Утричі вище! А давай…давай полетимо!
– А що, давай! Поква-квапмось!
Дерижаблик швидко розчинив навстіж двері ангару. Якась мить – і вони із Жабкою здійнялися в вишину під самі хмари.
– Я не хочу додому! – квакала Жабка, – там так нудно й нецікаво. Не те що тут!
Дерижаблик все летів, а Жабка все дивувалась… Аж раптом… Ой, що це? Несподівано налетів сильний вітер, Дерижаблик мужньо боровся з його поривами, та сили були нерівними. Тож вітрюган все зносив і зносив його вбік.
– Що тепер робити? Куди нас несе? – розпачливо квакала Жабка.
– Нічого не можу вдіяти. Нас зносить у бік Франції. Мені доводилося там бувати.
– Франції? О ні! Тільки не Франції! Бідні мої лапки! – заметушилася Жабка. – Тітка Ропуха розповідала мені жахливі речі про тутешні звичаї.
А буревій уже зносив друзів у бік моря. Вони летіли так низько, що Жабка бачила гострі зуби хижих акул. Ну геть тобі не Жаб’яче царство! Та Дерижаблик встояв. Вітер ущух, і він зумів вирівняти курс, набрати висоту. За якийсь час вони знову побачили знайомий аеродромчик.
Так, – ти ква-кваліфікований літун, – похвалила товариша Жабка. – А знаєш, правду казала моя мама: «Добре там, де жаб нема!» Ну, тобто, де нас нема. Вдома все ж таки найкраще. Тож я тепер завжди вихвалятиму наше болото.
Друзі іще довго говорили про море і океани, далекі землі і острови. І кожен знав, що додому повертатися завжди приємно, бо країн і морів багато, а дім – один. І він – найкращий.

Божевільний
І
Неприємна осіння пообідня пора, здавалось, могла зіпсувати настрій не тільки слабкодухому меланхоліку: холодний вітер сновигав по усіх усюдах і з кожної шпарини намагався дмухнути в обличчя своїм стрімким поривом. Мряка на фоні сірого неба не стільки мочила, скільки гнітила. Такий же сірий хрест сірого пам’ятника старого міського цвинтаря ніби зливався із небом, із мрякою, із гробовим спокоєм цього місця. Мабуть, через цю сиру погоду, а ще через те, що був понеділок – звичайний робочий будень, на кладовищі не було жодної живої в усіх розуміннях цього слова душі. Хоча ні, одна душа, наділена немолодим і зношеним життєвими негараздами та щоденною працею тілом, усе ж наближалася до цвинтаря, до того хреста, до тієї могили, що разом із невиразною мрякою, із захмареним небом зливалася в одну велику сіру пляму.
Приземкуватий чоловік середнього зросту із римським носом, чолом, глибоко поораним густими зморшками, сивим ледь кучерявим волоссям накульгуючи поспішав до могили – так, наче там хтось на нього чекав і міг, не дочекавшись, піти. Та нікого біля могили не було. Тільки вітер все шугав туди-сюди, мов повноправний володар царства мертвих. Чоловік підійшов до пам’ятника. Його зелені очі раптом неначе ожили. Здавалось, він прийшов не на цвинтар – місце смутку і жалоби. Зморшки на його чолі ніби розправились, уста розм’якли, очі повеселішали. Не прихід на могилу – це нагадувало зустріч зі старим другом чи подругою. І якби вона мала живих – не тільки мармурових свідків, – вони б назвали емоцію немолодого чоловіка не інакше, як щасливим неспокоєм. Він не мав головного убору. Здавалось, йому ніколи було розпорошувати свою увагу на таку дрібницю, як шапка.
Підійшов. Зупинився, пильно вдивляючись у якусь лише йому відому й життєво необхідну точку на портреті. Перехрестився. Поцілував фотографію на холодній плиті. Знову втупив погляд у ту ж таки точку. Заспокоївся. Схилився, щоб встромити дві штучні квітки у землю на могилі. Присів на лаві біля пам’ятника.
Могло здатись, ніби чоловік відшукав могилу давнього товариша і ось нарешті через роки таки прийшов сюди. Могло здатись. От тільки був він тут щодня – у спеку і в холод, у грозу, у сніг, в ожеледицю. Однієї зими дорогу так перемело, що жоден транспорт не міг сюди доїхати за майже метровим шаром снігу. Коли ж її таки почали розчищати, побачили сліди на снігу. І вели вони до тієї ж таки могили. Божевілля! Люди так і нарекли того немолодого приземкуватого чоловіка божевільним. Казали навіть, що він від великого нещасливого кохання хотів скінчити життя самогубством, та сусіди встигли – зняли його з петлі. Розповідали, мовляв, лікувався у психіатричній клініці, випустили, та все ж лишився «дивакуватим». А він усе приходив на могилу, його очі із байдужо-сумних ставали жваво-веселими. І все приносив штучні квіти. Щодня. Незалежно від погоди, курсу долара, ситуації на фондових ринках, політичних реалій. Усе приносив квіти… Усе дивився в оту точку. І до будь-яких обставин у світі було йому байдуже.
«Любій дружині Ірині… останній дарунок від чоловіка». Чорні літери на сірому тлі. Не надто оригінальний текст, не надто вибагливий дизайн, як, зрештою, і все тут.
А чоловік сидів на лаві і говорив. Ні, він не плакав. Просто говорив. Навіть сміявся. Розповідав якусь буденну дрібницю уявному слухачеві, а вітер розбивав її на тисячу звуків і розкидав довкола. Чоловік усе говорив. Сам із собою, із пам’ятником, хто його знає, із ким він говорив – божевільний!

ІІ
Кохала. Безмежно, до безтями. Щодня чекала, мов сухе виснажене поле теплого літнього дощу. Приходив. Щебетала до нього, як та птаха із Райського Саду. Говорили. Сміялись, мов діти. Цілувались. Збирався іти. Не відпускала. Міцно притискалась, і так стояли – хвилину, дві, десять… Ішов, щоб знову прийти. Приходив. Знову обіймала. Щаслива.
Як втратила, не знала, і він не знав… Вийшла заміж. Не одружився. Захворіла, зів’яла, мов квітка, в якої відібрали сонце, якій підмінили його на штучне неонове сяйво. Змарніла. Померла, бо саркому на четвертій стадії лікарі… Бо жила і не любила.

ІІІ
Немолодий чоловік усе сидів на лаві біля могили. Розказав усі події поточного дня. Божевільний. Замовк. Досі непомітна сіра мряка, що не мочила, а тільки гнітила, почала набирати окреслених контурів синіх вологих краплин. Та були ті краплини тільки на його щоках…

Грай мені forte
Грай мені forte, моя піаністко ― так forte, щоб не було чути шаленого биття мого серця, в якому живе велика любов. Вона ― нестримна і нездоланна, але… неможлива, нереальна, нелогічна. Проти неї усе: астрологічні нісенітниці, дурна людська маячня, банальні нещасливі збіги обставин, сіра і штучна буденність постмодерного світу, боязнь можливих майбутніх розчарувань.
А ти грай і далі, моя піаністко. Зіграй же piano ― так piano, щоб мені здалося, що ти шепочеш мені: « Залишися, не йди! Я з тобою. Я твоя». Грай же piano, щоби я подумав, що то мелодія тиші. Я люблю тишу… Ти не знала? Лиш вона дозволяє мені побути наодинці з моїми думками про тебе.
Грай appassionato ― так appassionato, як тільки можеш! Не стримуй себе. Забудь про все ― і просто грай. Нам не можна грішити ― тож віддайся музиці, відчуй її у собі, прийми її, живи нею, дихай нею, будь із нею віч-на-віч. Лише ти і музика! А я… я буду дивитися, буду слухати, уявляти, страждати, хвилюватися, радіти, тремтіти, хворіти, видужувати, знову хворіти. Я завжди буду з тобою і твоєю музикою. Так грай же пристрасно, грай passionate, грай заради мене, заради себе, заради нас…
Грай мені, моя піаністко… Я не твій, ти не моя, ми нічиї… То грай же piano, грай forte, грай passionate, просто грай! Обійми мене, моя піаністко. Обійми мене forte, piano, passionate, обійми так міцно, як тільки можеш. Обійми, не відпускай… І я тебе не відпущу. Ніколи. Чуєш: ніколи! І начхати на всі забобони і перепони: сьогодні ми тут, ми разом, нас тільки двоє. Я люблю тебе, моя піаністко! А ти грай мені forte…

Leave a Reply

Your email address will not be published.