Володимир Рабенчук. Шевченко Вінницю бере… Вірші та поеми. – Вінниця: Нілан – ЛТД, 2017. – 72 с.

Те, що після проголошення незалежності України побільшало книг поетів і прозаїків про геніального Кобзаря – закономірне явище, яке і не коментуватимемо. Вражає інше. Як і в тоталітарні часи свідомість людей намагаються спрямувати в потрібне русло за допомогою римованої «тарабарщини», котра далека від літературної справжності, як наша планета Земля від найближчої зорі у сузір’ї Альфа Центавра. І прикладів отакого «занурення» у творчість Тараса Шевченка, як не прикро, вистачає. Скажімо, недавно до нас потрапила поетична книга з промовистою назвою «Квіти Кобзареві», авторка якої спробувала привабити читачів заримовуванням прописних істин, на кшталт: «на Чернечій горі – як святиня святинь! – обіймає і далі незримим покровом невмирущий Шевченко, осяявши синь на сторожі, поставивши віщеє слово». Творці таких «шедеврів» є не такими вже простачками і добре усвідомлюють «плінтусність» своєї писанини, але нахабно вимагають якихось преференцій для себе й потирають руками, коли це вдається.
Чи можна боротися з таким огидним явищем як профанація слова? Так, але не тільки адміністративними методами, які могли б перепинити потужний потік словесних «еківоків». Елементом загати (непробивним!) слід, напевно, вважати твори, які зацікавлюють високою художністю.
До таких (на нашу думку) варто віднести поетичну Шевченкіану Володимира Рабенчука, зібрану ним у книзі «Шевченко Вінницю бере…», котра приваблює багатьма моментами. (Звісно, рецензенти не претендують на вичерпність суджень, але про окремі нюанси все ж хочемо сказати).
Почнемо з того, що ми вже звикли до опоетизування роковин народження і смерті поета, його перепоховання в Україні. І сприймаємо це належним чином. Але маємо й інші приклади. Автор акцентує увагу на окремому епізоді життя та творчості Великого Українця, по-своєму «оджерелюючи» тему. Скажімо, незабутній Борис Нечерда у своїй поемі «Віленські дні Тараса» образно повів мову про кріпацьку юність поета. Світлої пам’яті Романа Лубківського схвилювали автопортрети (він присвятив їм поетичний цикл). Тернополянин Петро Сорока у жанрі поеми зосередився на взаєминах Кобразя і княжни Варвари Репніної (перелік подібних прикладів, либонь, можна продовжити, але не бачимо в цьому потреби. І з цього робимо висновок, що оспівування окремішності є найвдалішим кроком для письменника).
Здається, що це збагнув віршар з Вінниці, бо уперше темою поетичної книги стала дата, про яку ніхто віршовано не згадав. Адже ще один сумний «ювілей» – 170-річчя розп’яття солдатчиною в царській армії – тема, якої ще ніхто не звертався. І добре, зрозуміло, що Володимирові Рабенчуку вдалося її самобутньо висвітлити у віршах і у поемах «Сюїта для мідного тулумбаса» та «Сюїта для кобзи з безладними приструнками»: «Ногу–више!» Носочок, в натяжку! Більше шустрого рвенія – се – є – р! І гвинтівкою швидше крути – це не важко! – рядовий у кашкеті «три-ер»! (Дехто, прочитавши цитування, крутитиме носом. Мовляв, автор вжив русизм, без якого твір не програв би. Чесно кажучи, ми теж так думали, але … Чи варто відмовлятися від підкресленого доречним слівцем? Тут до суржику ставимося дуже обережно, хоч самі переконані у тому, що він є великим злом для мови).
Згадаємо ще про один момент. Дуже важливий як на нас. Тоталітарні часи виховали у багатьох несприйняття або недовіру до документальних джерел. І втішно, що сучасний поет з Вінниці руйнує стереотипи. Адже у книзі цитуються рядки з віршів, листів, «Журналу» Тараса Шевченка, щоденника Сергія Єфремова, записи фольклористки Насті Присяжнюк. А як тут не згадати про посилання на свідчення сучасників Кобзаря М. Лазаревського, шефа жандармів Орлова? Та й факти осучаснення документалізму радують. Про це думаємо, коли читаємо фрагмент з документальної новели самого Володимира Рабенчука, виступу письменника Василя Кобця, офіційної статистики Укрінформу. Повернення довіри до документалістики – архіважливе завдання для кожного, хто береться за перо. І для поета теж. Але він зобов’язаний взяти на себе ще одну функцію. Не просто цитувати ті чи інші документи, заримовувати їх, а виявляти собість в опоетизуванні. Й чомусь все більше впевнюєшся в тому, що Володимир Рабенчук успішно справився з цим завданням. «От мене ви ліпите із цвілі – з райдуж пустоцвіту; омели … Відкупились, дивом уцілілі волею по найсвятіших цінах, – святість настромивши … на коли!?» Не думаємо, що певні елементи узагальнення дисонансують із думкою Сергія Єфремова про його поїздку на Шевченкову могилу 20-го липня 1929 року і обурення скиненням хреста більшовицькою бандою з Наркомату освіти УРСР. Навпаки: вони, ці рядки, лише підкреслюють талановитість творчого мислення».
Тепер про таке. В попередніх абзацах зачеплено два моменти, які, як нам здається, мають дуже важливе значення попри їхню узагальненість. Не заперечуємо, безумовно того, що вони є актуальними для літератури. Бо існують аспекти з явним літературознавчим ухилом. І вони теж потребують доторків.
Перший з них є таким. Можемо говорити про розмаїття з формальної точки зору. Адже поряд з віршами (їх 17) маємо дві поеми. Цікавим, зокрема, вважаємо те, що кожна поезія зумовлена інформаційним приводом. Приміром, твір «Поза «хохла» з’явився після того, як прозвучало повідомлення Укрінформу про знищення пам’ятного знака Т. Шевченку на Говерлі і монументального тризуба у Харкові терористами «руского міра». Як актуально звучить нині: «обікрали Шевченка! А Стуса – обдерли … То чи це не війна ще не прощених нами комун?» Своєрідним набатом звучать ці слова на тлі воєнних подій на східних рубежах нашої держави. А від поетичного відображення реалій сучасності перейдемо до версифікаторського відтворення прминулого. Якщо про лист шефа жандармів Орлова від 15 липня 1847 року чи про записи у «Журналі» Т. Шевченка уже дещо знаємо, то цього не скажеш про різьблений макогін, куплений Кобзарем у Плискові в 1846-ому. Хоча в обох випадках надибуємо на справжні поетичні удачі. Аж стрепенулося серце, коли у вірші «Каторжної України син» прочитали: «вирвали мене як, цвіт з весни … Вирвали за вірші – не за вчинки!» Другий рядок, можливо, дещо прозаїчно уточнює образність першого рядка. Не назвали б цей стилістичний прийом якоюсь вадою. Тим паче, що далі знову натикаємося на взірець небуденної образності. «Рекрутський мундир такий тісний: марширую в ньому як начинка ліверної ковбаси чи шинки – каторжної України син? Є вдалі рядки– у вірші «Плисковецькі макогони»: «Та спасибі за пораду: маку й справді можна втерти макогоном плисковецьким, замашнесеньким на вижим тим, в макітру хто плюється нам, українцям- неборакам – й пряники московські лиже … без Шевченкового маку!» (Цитування цікавинок можна продовжити). Вражає і строфіка: традиційний чотирирядковик сусідує з п’ятивіршем. Це виглядає так органічно!
Коли зайшла мова про органічність, то це враження підсилюють метафори й образи, на зразок: «вишиваний зад», «зачумачені зірки», «правда шелепає досі листами», «сльозина кам’яна» …
Перегорнуто останні сторінки книги, книги про Шевченка, яку сам поет вважає етапною у своєму творчому поході до читачів. Безумовно, що вона зацікавлює небуденністю. І водночас не покидає враження, що поет цим виданням лише вказує на продовження потужної течії з дзвінкової криниці творчості. Неодмінно нап’ємося нової джерелиці … … Неволя, волею зігріта, – і не од пари, не в масть … Чи ж витримають волю діти, якщо їх Бог мені ще дасть?»

Ігор Фарина,
письменник, лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доцент
Кременецької обласної гуманітарно- педагогічної
академії ім. Тараса Шевченка

P. S. Недавно кілька віршів з цієї книги опублікувала «Українська літературна газета». Вони нам сподобалися. Це і спонукало звернутися до поета. А пізніше написати рецензію на книгу. Наслідок газетної публікації.

Leave a Reply

Your email address will not be published.