Ще в другій половині 70-х років минулого століття добірки віршів Георгія Петрука-Попика неодноразово зустрічав шпальтах тогочасної періодики. Чесно кажучи, враження було двояким. Може, тому, що мені, молодому, дуже хотілося зустріти щось надзвичайне у слові?
Згодімося, що це є цілком нормальним бажанням, зважаючи на мій юнацький максималізм. А тут – поетичні рядки без претензійності і різних модерністських штучок. Та водночас у них були гранична відвертість (можлива на той час) і щирість, у котрі повірив під час заочного знайомства.
Воно через кілька років стало реальним, переросло у приятелювання, яке тривало аж до його несподіваної смерті. І стало можливим завдяки талановитому поетові Борису Демківу (який, як не прикро, уже теж відійшов у засвіти), котрий деесь понад 30 років тому познайомив нас на одній з вулиць обласного центру.
Біографічний наголос
Георгій Михайлович Петрук-Попик народився 18 квітня 1932 року у селі Велика Іловиця Шумського району на Тернопіллі. В 1950—1951рр. вчився у Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. А через два роки став випускником Енгельського військово-морського училища. Служив на Балтійському і Тихоокеанському флотах тодішнього СРСР. Після цього знову було навчання у Чортківському медучилищі, яке закінчив у 1957 році. І звісно, не можна не згадати про початок трудового шляху. На ньому тоді з’явилася Шумська райсанепідемстанція, співробітником якої був до ліквідації району у 1961-му. Після цього деякий час працював на Дрогобиччині Львівської області. Це було перед початком навчання у Тернопільському медінституті, випускником якого став у 1969 р. Після цього 15 років перебував на різних посадах у Тернопільській облсанепідемстанції. У 1984-му став першим очолювачем обласної письменницької організації. І на цьому посту перебував аж 12 років. У тому, що лікар за фахом опинився у цій ролі, немає нічого дивного. Адже ще перші вірші з’явилися у його зшитках у 1948-му. До речі, це засвідчують його твори того часу, вміщені у книгах «Думаю вголос» і «Листків пожовклих переліт».
Тож його дебют окремим виданням можна вважати дещо запізнілим. Бо «Весняні птахи» прийшли до читачів аж у 1981-му. А вслід за ними знайомство з доробком волинянина продовжив «Тополиний сніг», який вийшов у 1982-му. Ці поетичні книги стали своєрідною перепусткою у Спілку письменників України, членом якої став у 1983-му. Багато добрих слів можна сказати про поетичні книги «Пригорща жита», «Думаю вголос», «Співоче поле», «Березневі послання», «Калиновий заспів», «Листків пожовклих переліт», кантату «Це ти, Україно», поему-феєрію «Нурт Ніагари», роман у віршах «Полум’я Волині», збірку публіцистики «Погляд з третього неба». Окремі вірші волинянина перекладені болгарською, італійською та російською мовами. А багато творів публіцистичного спрямування з’явилися друком в українських виданнях за рубежем.
Георгій Михайлович не був байдужим до суспільного життя. З його ініціативи створено обласні організації «Просвіта» і «Меморіал», першу в Україні Крайову раду НРУ, яку очолював тривалий час. У 1990-1991 роках був народним депутатом колишнього СРСР. Обирався також депутатом облради. Мав чимало відзнак. Його нагородили орденом «За заслуги» третього ступеня, відзнакою НРУ «За заслуги перед українськи народом». Міністерство культури Польщі відзначило його як заслуженого працівника культури. Він – лауреат премій імені братів Лепких та імені Уласа Самчука. За видання «Аура слова і борні» у 2003-му став переможцем всеукраїнського конкурсу «Книга року» у номінації «Інтелектуальний бестселер». Пішов у засвіти на 74-му році життя і похований у рідному селі.
Калина між терням
На початку 80-х років минулого століття у Тернополі сформувався цілий загін цікавих поетів. Крім уже згаданого Бориса Демківа, на ниві віршотворення плідно працювали Іван Горбатий, Ганна Костів-Гуска, Левко Крупа, Олександр Бугай, Тетяна Савків. До цього переліку можна також додати імена Григорія Радошівського, Євгена Зозуляка, Андрія Паславського, Василя Савчука, Володимира Дячуна, Петра Сороки, Володимира Кравчука, Віктора Литвинчука, Данила Теличина, Євгена Безкоровайного…
На цьому тлі голос Георгія Петрука-Попика не губився звучав по-своєму неповторно. Це яскраво засвідчила його дебютна книга «Весняні птахи», яку і досі зберігаю з дарчим написом автора. (До слова, коли вже мова зайшла про автогра фи, то згадався кумедний випадок. Десь понад два десятиліття тому одна з газет процитувала напис з книги, подарованої компартійному секретареві, злостиво намагаючись звинуватити поета в неіснуючих гріхах. Це ж було так модно в час протистояння тоталітарників і націонал-демократів. І невтямки було горе-публіцистові, що він, сумлінно відпрацьовуючи 30 срібняків Іуди пера, насправді показав непривабливе лице
своїх господарів, які намагалися втриматися у кріслах, обпльовуючи істинних патріотів рідної землі).
Та менше з тим. Тим паче, що невмолимий час давно розставив усе на свої місця. У безвість канули недобросовісні хулителі поета, а його бентежне слово і досі живе межи нами. І не лише тоді, коли заходить мова про дебютну книгу, лейтмотивом якої було оспівування краси рідної землі. Цю тему він продовжив через рік у збірці «Тополиний сніг». У цьому неважко пересвід-читись, наткнувшись на рядки на кшталт:
В печі вже полум’я згасало.
І коцюбою по черені
Черкала мати, мов кресало,
Сталеве вдарило об кремінь.
(вірш «Полум’я Кобзаря»)
Їх долоні й губи чорно-сині.
Засинілись ягоди-зіниці…
Я беру, мов сонячні краплини,
З маминої пригорщі чорниці.
(вірш «Чорниці»)
Прискіпливий читач може зауважити, що у книгах, виданих у тоталітарні часи, є так звані «вірші-паровозики». Згоден, що до таких творів можна віднести «Хатинь», «Голос нескорених літ», «Німий реквієм», «На вулиці Свободи у Тернополі» та деякі інші. Та давайте не будемо осуджувати поетів за це. По-перше, їх змушувала до цього система. Адже вірші з «компартійним душком» є в доробку маститих авторів… Назвемо хоча б імена Івана Драча, Миколи Луківа, Петра Перебийноса. І без них тоді не обходилася жодна поетична книга. Усвідомлення вимушеності і змушувало поетів до таких кроків. Якимось зорним видається прагнення деяких літературних критиків говорити про свідоме служіння системі словом. Це, на мою думку, вимушене пристосовництво, продиктоване тодішніми вимогами часу. По-друге, навіть у «віршах-паровозиках» поет намагався бути оригінальним. Звернемося хоча б до вірша «Гарячі літа» з книги «Тополиний сніг».
Під вітром незалежності
А в книзі «Співоче поле», яка прийшла до читача за декілька місяців до розвалу Союзу, тональність віршів волинянина змінилася. Уже почала відпадати компартійна мішура і автор отримав можливість уголос говорити про наболіле. І він скористався цим. «Дивлюсь у віки крізь ментреги (заміщення – прим. автора) історії». Зрештою, у книзі «Співоче поле» при великому бажанні можна знайти й інші цитати.
В поемі «Антонівці» маємо підстави говорити про появу епічного мислення в поета. Будемо відвертими: не кожен поет може похвалитися подібним. А він не лише нею підтвердив це. Досить, мабуть, згадати про кантату «Бережіть Україну й свободу», поему-феєрію «Нурт Ніагари», роман у віршах «Полум’я Волині».
Між іншим, саме поеми (хочемо того чи ні) так багато говорять про краєзнавчу поезію Георгія Петрука-Попика. Він таки був яскравим представником цієї течії у літературі. Це, зокрема, підтверджує книга «Березневі послання». Тут маємо вірші, які присвячені пам’яті Олеся Гончара, Володимира Івасюка, Павла Думки, Богдана Лепкого, Уласа Самчука… Є також твір навіяний художницькими полотнами Богдана Ткачика. Георгій Михайлович бентежні рядки приурочив літописному Данилів-граду і селу Лішня у Кременецькому районі.
Якщо вже заговорив про «Березневі послання», то, очевидно, не можна не зауважити ще одного. В ті роки виразно проявився публіцистичний струмінь у творчості поета. Caма по собі ця властивість заслуговує на увагу. Адже не може не тішити те, що поет пристрасним словом відгукується про проблеми сучасності. Інша справа, що не всі твори витримали випробу часом. Це, зокрема, стосується вірша, присвяченого Борису Олійнику. Очевидно, під цей поділ підпадають рядки про Леоніда Кравчука і Леоніда Кучму. Звісно, дуже жаль, що так сталося. Але, мабуть, не варто впадати у відчай, бо нічого не вдієш супроти часу.
Ще одна особливість віршів Георгія Петрука-Попика. Вони – надзвичайно мелодійні. Це стверджували композитори Василь Подуфалий, Роман Стратійчук, Зоя Слободян, Олександр Бурмицький, які свого часу створили ряд пісень на слова поета, які в 1995 р. увійшли до збірки «Калиновий заспів».
…Можна ще багато казати про літературний доробок талановитого волинянина, але не робитиму цього. Наголошу лишень на одному – про справжність поета може свідчити хоча б той факт, що його вірші живуть і після того, як він покинув білий світ. А книга «Калина між терням» прийшла до читачів у 2007-му. Через рік після раптової смерті поета.
З плину життя
Вірші багато говорять про поета. Але, як не прикро, вірші не можуть усе розповісти про людину. Тож повернемося до окремих епізодів з її життя, при допомозі яких творимо портрет душі.
Про один з них, приміром, і досі з теплотою згадує очолювач обласного «Меморіалу» Богдан Хаварівський. Він говорить, Що десь у другій половині 80-х років минулого століття поважна делегація з обласного центру мала їхати до Кременця на урочини з нагоди чергової річниці від дня народження Юліуша Словацького. Та компартійні верховоди заявили, що всі поїдуть туди, але без безпартійних Ігоря Герети та Богдана Хаварівського. 3 пальця висмоктане непорозуміння було залагоджене після того, як в ситуацію втрутився тодішній комуніст Георгій Петрук-Попик. Він безапеляційно заявив, що теж нікуди не поїде, коли так складаються обставини. «Бонзи» з компартійного обкому не могли допустити того, аби в містечко над Іквою на урочини з участю представників польської сторони не поїде голова обласної письменницької організації. Міг виникнути справжній міжнародний скандал. А вони не могли спричинитися до цього. І абсурдне рішення, прийняте в якомусь кабінеті, в терміновому порядку було відмінене.
Епізод? Так! Але промовистий. І після нього починаєм більше вірити у слова поета Степана Бабія (він є уродженцем Голибісів на Шумщині, вчився в медінституті), який у книзі «Дорогою долі» згадував, як Георгій Михайлович, будучи членом парткому вузу, допомагав молодим вибратися із халеп, підлаштованих кадебістами. Зрештою, самі можете переконатися у цьому, взявши до рук видання краянина.
Ще декілька епізодів з буднів Георгія Петрука-Попика. У далекому лютому 1989-го у Тернополі готувалися до установчої конференції «Меморіалу», яка мала відбутися у невеликій актовій залі тодішньої обласної письменницької організації. Вранці перед будинком за вказівкою зверхників тоталітарно-комуністичного режиму викопали котлован, у якому б то наче виявлено фугаси часів минулої війни. Можна нині з упевненістю сказати, що це була чергова видумка «пильних чекістів». По-перше: відразу після визволення Тернополя від фашистів уся територія міста була очищена від вибухових предметів. їх просто не могло існувати у центрі населеного пункту. По-друге: чому бомби виявили саме перед конференцією? Та й нічого не вийшло у «видумщиків». Георгій Михайлович першим сміливо переступив через «фугас». А делегати, незважаючи на погрози арештами від міліціонерів, ступили слідом.
Ніколи він не забував про рідне село. Його жителі і досі пам’ятають, як поет привозив потрібні людям ліки і давав поради. Чимало зусиль доклав він до того, щоб Велику Іловицю прикрасив новий храм. На його прохання заслужений художник України Богдан Ткачик, з яким дружив, так багато зробив для його оформлення. Між іншим, митець і нині продовжує цю роботу. В пам’ять про побратима, якого уже нема серед нас.
Зустріч без прощань
Напевне, було б несправедливо не згадати і про мої зустрічі з уродженцем півночі Тернопільщини. Звісно, що їх було чимало, бо так складалися життєві обставини. Та не це є головним. Бо основне полягає в тому, що кожна з них – неповторний відбиток душі людини, залюбленої у рідну землю.
…Кінець вересня 1990-го. В Антонівцях вперше за роки тоталітаризму урочисто відзначають 445-ліття з часу першої писемної згадки про село. На трибуну свята комуністичні верховоди місцевого штабу не хочуть пустити його і уродженців цього населеного пункту – кобзаря Богдан Островського та народного депутата України першого скликання Федора Свідерського. Мовляв, таке не передбачене сценарієм. Але вони таки прорвалися до мікрофона і мовили відверті слова, звернені до громади.
…Весна 1992-го. Перед одним із мітингів блукаємо Шумськом разом з Георгієм Михайловичем та народним депутатом України першого скликання Володимиром Колінцем. І краянин з гумором згадує, як три роки перед тим на одному з віче на Співочому полі Тернополя привселюдно вийшов з лав КПРС, пожбуривши геть червоний партквиток.
Згадати про цей епізод змусив недавній спомин Богдана Хаварівського. Він і досі не може забути, як пан Георгій після цього свого вчинку зайшов до облдержархіву в бурхливому настрої. Вони довго блукали містом, говорили про це. Чи не тоді вперше знаний у краї архівіст почув про дуб у рідному селі, який колись посадив прадід. Це дерево стало своєрідним джерелом натхнення для поета і пам’яттю про предків.
– Як хотілось, аби нащадки ніколи не забували про нелегкий шлях до волі, – говорив він.
Він сам завжди пам’ятав про це. І щоосені на Покрову з’являвся в музеї під відкритим небом біля Антонівців, де у грозяні роки знаходився штаб повстанців з УПА «Волинь-Південь». Уже навіть стало традицією, що він має промовляти на урочинах. Бо йому було що сказати людям. Адже власними очима ще підлітком бачив, як усе відбувалося. І прагнув пам’ять свого покоління донести до нащадків.
***
…Лише декілька епізодів з життя людини. Але, на мою думку, вони творять портрет душі волинянина. Хіба не радісно від цього?!
Ігор Фарина, письменник