Директор горлівського заводу ледь утік від захисників “русского мира”, які знищили його бізнес і вбили родичів.

Після окупації Горлівки бізнесмен Вадим Мінзюк кинув свій раніше успішний акумуляторний завод і переїхав жити на Київщину разом із сім’єю. Але спершу намагався врятувати підприємство, що давало роботу півсотні людей — доки не почалися обстріли і грабунки.

“Забрали продукції на 32 тисячі доларів. Ну, поїхали до Донецька скаржитися, – розповів бізнесмен у своєму відеозверненні. – Біля обладміністрації десяток таких, як я. У кого солярку злили, у кого машину забрали. Царьова бачив з фінгалом, місцеві поставили. Напросився”.

Коли влітку 2014 року бойовики захопили Горлівку, загін бойовика “Ямала” виніс із заводу запас акумуляторів, нібито за наказом тодішнього “верховного головнокомандувача” ДНР Ігоря Стрєлкова-Гіркина. Прийом у “1-го заступника голови ради міністрів Донецької республіки” — так називав себе терорист Андрій Пургін — шокував горлівчанина.

“До цього я не уявляв, хто ці люди, що вони. Сидить алкаш, реальний алкаш, – розповів Вадим Мінзюк. – Я йому: у нас конфіскували на 32 тисячі доларів продукції”.

У кабінеті сидів російський журналіст, тому головний скомандував негайно розібратися. Секретарка Пургина, в шкіряному костюмі зразка 1917 року і з кобурою на боці перепровадила гостя в інший кабінет. Там сидів інший колоритний персонаж — “інтелігентніший, але з пов’язкою на оці, як в Айсмана із “17 миттєвостей весни”. Почувши, хто саме грабував завод, бізнесменові пояснили, що його справи кепські.

“Знаю Ямала, – засумував “Айсман”. – Тут я нічим не можу допомогти. Це тільки Стрілков хіба що”.

У коридорі Мінзюк натрапив на “верховного головнокомандувача”. Той заявив, що не давав ніякого “наказу”. Бізнесмен вже думав, що йому пощастило. Але Стрілков з’ясував, що продукція призначалася Запоріжжю. Одразу звинуватив прохача в роботі на “хунту”.

“Каже, Запоріжжя — це ворожа територія. Конфіскувати! – розповів Мінзюк. – На тому й закінчилася робота нашого заводу”.

Місто на той час почали обстрілювати. Жителі почали тікати, але бізнесмен не міг кинути нажите добро. Разом із сім’єю і багатодітними біженцями він оселився прямо на заводі. Їжу готували на вогнищі, бо електроенергії не стало. А коли російські військові підігнали до заводу “Град”, почалося пекло.

“Випустили 6 ракет, розгорнули на 180 градусів – і ще 6 ракет, – розповідає Мінзюк. – Коли прилетіла “отвєтка”, дивувалися, що ми ще живі тут”.

Одного разу рано вранці підприємство накрив ракетний залп, і стало темно як уночі. Горіло все — земля, гній, дерева. Прибігли денеерівці – допитувалися, скільки убитих, і “були розчаровані”.

Тікати Мінзюк вирішив, коли у дружини від обстрілів стався викидень. А кума, який відмовився відписувати “захисникам” своє майно, вбили.

“Він такий хлопець, що коли вип’є, може і послати, всю правду розповісти, – розповів бізнесмен. – 30 кульових поранень у двох частинах тіла. Знайшли розірваним навпіл. У дружини викидень, а старший син захворів і помер. Такий ланцюг подій”.

Влітку 2015 року вся сім’я виїхала — спершу до Костянтинівки, потім під Київ. Директор попросив робітників зберегти підприємство. Але незабаром окупанти його “націоналізували” і повністю розграбували.

До війни на заводі працювали не менше 40 осіб. Крім виробництва акумуляторів, тут займалися утилізацією небезпечних побутових відходів. Сьогодні, за словами Мінзюка, тепер там тільки “порожні будівлі без вікон, без дверей”.

https://gazeta.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published.