Жулинський М. Акордеон. Роман. – К.: Український пріоритет, 2018. – 88 с.

Зустріч із новою книгою завжди підштовхує до незвіданості, бо таїть у собі чимало запитань, але не будемо їх перераховувати. Зупинимося лише на одному моменті. Спробуємо хоча б собі дати відповідь на таке: чи спричинив «майже роман» Миколи Жулинського якісь зрушення в читацькій свідомості? Відповідаємо позитивно, але водночас змушені зауважити, що у цьому випадку не можна ствердити однозначно, бо розмисли мають кілька розгалужень, як віти плодоносного древа.
Найголовніша ж віть, напевно, є такою. Досі ми знали академіка Миколу Жулинського як вдумливого літературознавця, до критичного слова якого усі прислухалися. Книгою «То твій батько, сину» він заявив про себе, як про цікавого публіциста, у творчості якого поціновувачі його таланту замість сірої газетярщини низького штибу, отримали можливість побачити глибину проблеми, правду, котру тоталітарна система ретельно приховувала. Деяке відголосся цієї теми знаходимо у «Моїй Другій Світовій» – творі з помежів’я чистої прози та публіцистики. Зумисно робимо такий поділ, незважаючи на те, що окремі письменники вважають публіцистичність елементом художнього тексту і вдають, що не помічають між ними відмінності. А тепер – про «Акордеон». Оригінальний художній текст без будь-яких домішок. Нове амплуа знаної творчої особистості, яке ще невідоме загалу, але заворожуюче.
Якусь магічність бачимо й у тому, що цей твір з’явився саме зараз. Крок є певною мірою ризикованим. Як відомо, апогей зацікавлення життям в діаспорному світі припав на 90-ті рр. минулого століття. Тоді читачі спрагло зверталися до будь-якого друкованого джерела інформації, тому й так захоплено усі вітали появу окремих текстів Івана Багряного, Уласа Самчука, Василя Барки, Ігоря Качуровського… Активізувалися й вітчизняні літератори. Дозволимо собі висловити припущення: твір «Акордеон» міг загубитися у вирі широкого висвітлення теми. Всі про це, мовляв, пишуть, тому й найталановитіший твір могла спіткати неувага. А його поява у наші дні? Невже вона вбереже від такої реакції? Впевнені, що так! По-перше, ратує за це талановитість письма, по-друге, одинокість маячіння на тематичному овиді, яка зумовлює відродження інтересу до ще малознаного.
Є ще один акцент. Правда, він цього разу не такий яскравий, маємо на увазі неоднозначність українсько-польських стосунків перед Другою світовою війною, бо ця тема теж постає в «Акордеоні». Про життя простого українця в умовах білопольської окупації з-поміж більш-менш розрекламованих майстрів пера про це писали хіба що Володимир Лис та Йосип Струцюк… (Звісно, що кожен літератор прагне творчої оригінальності, але нам здається, що Микола Жулинський таки досягнув її).
Тепер поговоримо про твір конкретніше. Що ж маємо перед собою? Майже роман? Містичний роман? Загадка? Так! Але загадка з двома відповідями, і в розгадці маємо ті ж два визначення із запитань. Абракадабра якась, скажете! Але не поспішайте, адже в кожному випадку є своя логіка, супроти якої не спрацьовують жодні аргументи.
«Майже роман» – так зазначено у заголовку, тобто щось серединне між повістю і романом. Думка про це з’являється, коли розмислюємо про обсяг написаного. Справді, дехто вважає, що епічне полотно такого виду має мати певну кількість знаків і не менше. Скажімо, саме така вимога є обов’язковою до учасників популярного всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Чи потрібен такий «математичний» підхід? Зрозуміло, що раціональне зерно у такому підході є, та лише тоді, коли враховувати й інші фактори. Хіба читача в оцінці твору прозаїка цікавить кількість слів, а не рівень висвітлення теми. Очевидно, не маємо права забувати й про те, що у літературознавстві вже давно минула пора однотипності старих оцінок. Чому б не назвати романом прозове чтиво, в якому авторові через якусь одну подію вдалося помандрувати у часі. Коли брати за основу цю думку, то отой дещо дивний доданок «майже» зникає. Але автор назвав своє творіння «майже романом». Данина пам’яті класичності минулого і орієнтація на сучасність? Кожен може зробити свій висновок.
«Містичний роман» – таке читаємо в анотації, оскільки в «Акордеоні» є щось і від нього. Ми однозначно не говорили так. Ні, елементи містики є, але вони тісно пов’язані з реальністю. Тобто маємо поєднання магії містики і невблаганність суворого реалізму. Дивовижно! І ви, очевидно, поставите запитання: а де ж вона, ота хвалена магічність? А хоча б у музиці з акордеона молодого єврея в Освенцимі, якої не чув співтабірник Петро, але вона чомусь не дає спокою Григорієві Жулинському. Чи, може, згадаємо про його прокидання посеред ночі, бо інструмент сам собою грає? Доплюсуємо сюди і фантасмагоричність сновидінь літньої людини в заокеанній далечині.
Все стало зрозумілішим, коли бодай побіжно згадаємо про сюжет твору. Як відомо, Жулинський-старший після перебування у фашистському Освенцимі став переселенцем у США. Лише тільки після проголошення незалежності України дорослий син зміг побачити батька. Під час однієї з таких зустрічей емігрант і попросив привезти йому акордеона. З плину оповіді дізнаємося, що він стає власником інструмента, але цікавість від цього не меншає.
Де він уперше уздрів акордеон? Виявляється, що побачив дуже дорогий інструмент в одній із крамниць Луцька. («Коштує більше за двох коней»). І не тільки угледів його, а й у руках тримав, бо з сестрою Катериною побував у музичному магазині одного поляка. На жаль, жодної мелодії не зіграв, бо не вмів. Щось подібне бачимо і в заокеанні, коли син купив йому акордеона, так би мовити опис (хоч і дуже своєрідний) реальності. І поряд – містичне звучання акордеона в Мар’їцькому костелі Кракова, на якому, ніби справдешній, грає покійний батько Григорія, хоч той і не був музикою-акордеоністом. Містичне сновидіння, якому віриш!
Повторюємо ще раз: через історію з інструментом авторові вдалося передати суворе дихання часу, в якому жив його батько. Напевно, й логічною постає кінцівка твору, коли рідні продають акордеон уже важкохворого батька. Водночас не хочемо вважати це фіналом, бо в «майже романі» головний герой твору виривається з тенет смерті і робить спробу повернутися до життя. Що буде далі? Про це кожен може здогадуватись в міру гри фантазій.
… Щодо теми твору, то, безперечно, можна говорити й про інші аспекти. (Слава Богу, їх вистачає.) Та зупинимося лише на вищезгаданих, бо як нам здається, саме вони дають можливість краще збагнути задум письменника, зрештою, розставити певні виражальні акценти.
Спершу поведемо мову про використання пейзажності у прозовому творі. Хочемо того чи ні, а проблема справді існує. Якщо взяти до уваги уже відомі епічні тексти, то бачимо, що живописання словом – необхідний елемент писань. Та, на жаль, ситуація на літературному фронті сучасності складається так, що пейзаж у творі став чимось не обов’язковим. Чи не тому, що вміння письменника змалювати такий образ говорить про рівень творчості. Невміння живописати на білому папері – свідчення літературного безсилля тієї чи іншої особистості. Тож радіємо, коли натрапляємо на цікавинки такого чарівного живописання в «Акордеоні»: «Чув як десь за могилками чи над ними в небі тремтів дивний звук… Раптово звук обривався – не згасав, не прощався тужливо, а наче кудись падав за могилки в яр», «Грицько чув внутрішнім слухом свій рішучий спів, тихе вуркотіння басів акордеона, легенькі й гострі, іноді пискляві випорхування з-під його пальців, грайливих, немов зблиски сонячних скелець на Стирові, зайчиків, що якимось дивом вискакували із акордеона і стрибали по перламутрових ґудзичках», «Хіба що під ранок, коли з вікна війнуло нарешті прохолодою, занурився в якісь видива».
Переконані також, що для прози (романної форми – тим паче), як і для поезії, дуже важливою є метафоричність вираження думки. Добре, що Микола Жулинський підтвердив це: «Гладить та музика», «Наче пожалівся акордеон», «Що акордеон міг вам шептати?», «Квітки виїдають очі». Вистачає і вдалих порівнянь: «Виспівував, як канарейка», «А пальці, як вивірки, очі не ловлять», «Ночами руки ломить, покладеш як батоги, лежать, тяжкі, як чужі». А ще ж маємо такі вдалі знахідки, як: «ніжність води», «буркотіння, як з криниці», «льодинка в рот забігла»…
У цих слововживаннях є певна доза поетичності. Але не думаємо, що тут є якийсь негатив. Знаєте, ці порівняння виглядають так чарівно на тлі звичності: «йде, як мокре горить», «виють, як собаки», «обмацував, наче сліпий», «мокрий, як хлющ». Органічними у творах є і тексти пісень.
Окремої уваги заслуговує і лексика твору. Зауважимо, що чимало характерних слів позначені нелогічністю та рідковживаністю: «розгілена», «втікання», «ніжноскорботний». Вони лише увиразнюють розділи твору, як і русизми, полонізми, американізми. Лишень зауважимо, що вони не були б такими доречними, якби не розуміння письменником істотної різниці між мовою автора і мовою персонажів.
… Вслухаємося у звучання «Акордеону». Що ще начарують нам клавіші думки на білому папері?

Олег Василишин, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри української філології та суспільних дисциплін КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких
М. Кременець – м. Шумськ Тернопільської області

Leave a Reply

Your email address will not be published.