„Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя”. (Йоан 8,12)

Втомлено сідали сутінки на призьбу старої хати. Сиротою дивилася вона на світ Божий, похилившись від років і туги… Крізь вечірній морок чорними дірами проглядали вікна недобудованої, кинутої на-призволяще стаєнки. Поруч – перевернута собача буда, напіврозвалений курятник. Заросла, давно не топтана стежина веде до великого саду, з німим благанням (чи докором?) і навіть погрозою тягнуть своє переплетене гілля один до одного велетні-дерева. Ніде ні квіточки, ані грядочки – ні сліду, ні духу людського.
Відшуміло-відгуділо життя на обійсті Дмитренків. Перетворилось на пустку. А в тій пустці – одна людина або те, що залишилось від неї та цілого роду Дмитренкового. Та людина ступить на поріг десь опівночі, поспіхом зануриться під прадавню перину і до ранку забудеться глухим сном. Прокинувшись, недбало зчистить із зашкарублого від бруду одягу болото, придбане ввечері під парканами, і піде в світи щастя шукати. Опівночі знову повернеться в холодну хату, щоб приспати, заколисати решту своєї невсипущої долі.
Дід Микола, а колись знаний сільський багатій, шанований і улюблений пан учитель Микола Петрович Дмитренко, сидить над чаркою оковитої і думає. Відвернулись від нього люди, відцурались… Пішли в землю, покинувши його, одинака, батько й мати, а з ними – остання радість і підтримка.
„Попікся на молоці – дуй на воду”, – запам’ятав од матері. І дув, дув щосили. Видув зі своєї доленьки все, що міг. Тепер дує на горілку, щоб не так обпікала його розпечену, роз’ятрену душу. Так, тепер одна в нього родичка – горілочка. Вона йому мати й сестра, друг і розрада. Задля неї не гордує ніякою „роботою”: чи могилу кому викопати, чи пляшки порожні повизбирувати, чи просто ви-клянчити грошей у кого-небудь: пенсії, мовляв, не вистачає. І це після двадцяти п’яти років самовідданої, як говориться, праці на педагогічній ниві!
Дує, тішиться, милується нею, заглядає їй у вічі. А звідти – відкритий погляд синіх очей. Таких знайомих і ніби рідних. А за ними і вся постать вимальовується – висока і міцна. Кого ж вона йому нагадує? Хто це? Не може бути! Та це ж він, Микола, – тільки чверть віку тому! Ні-і, це неможливо, адже він тут, а той, що чверть віку тому, – там, на сцені. Він бачив його сьогодні під час вистави у сільському клубі.
…Еге-е-ж… А вистави він любить, аж надто. Ще в школі по виставах грав. На все село був артист і співак. Поступати на артиста хотів, і поступив би, так мати відрадила. Пішов на вчителя, та сцени не забував. Чи свято яке, чи то концерт – без нього не обходилось. Любили його діти, любили дорослі. Не один втирав сльозу, дивлячись на Микиту Гальчука в п’єсі Марка Кро-пивницького „Дай серцю волю, заведе в неволю”, хоча й знали, що не Микита на сцені, а Микола Петрович.
Любили й дівчата… За веселу вдачу, за лагідне слово, за ніжний погляд. Одну з них покохав та й кинув, зрадив разом з не-народженою дитиною. Важким каменем впав на гаряче юнацьке серце непростимий гріх. Не послухав серця, не дав йому волі – зрікся, забув. Зустрів іншу, красивішу й розумнішу. Та не встиг спам’ятатись, як опинився без коханої половини. На невідомі землі звіялась з його багатством загадкова інопланетянка, залишивши сліди болю, розчарування та зневіри.
Щось перевернулося в житті Миколи. Перетворилося воно на якесь незрозуміле, байдуже безглуздя. Для чого жити, трудитись, мріяти, бажати? Все – нінащо, надаремно, намарно. В душі – хаос і пітьма. І ніякого просвітку. Лишилось одне порожнє животіння.
– Стривай, стривай-но, Миколо, бубонить під ніс старий Дмитренко. – Так хто ж отой парубійко, який грав у виставі’? Ну чистісінько як… Невже… син?! Його син!.. Боже милосердний, ті очі!.. – вони пропікають наскрізь, вони спалюють, спопеляють серце…
– Навіщо через стільки років я зустрів ці очі? Га, може ти знаєш? – запитує у байдужої, холодної оковитої. Не знає, мовчить, похитуючись у тремтячих руках.
– Так на тобі, знай! – З люттю і безпорадністю вигукує Микола, кидаючи найріднішу і найдорожчу додолу. Сльози розпачу за-ливають знесилену рушу. – Ні, не поможе. Вона не поможе… І ніхто не поможе…
– Що?.. Ти кличеп мене? Я чую, я чую Твій голос! Господи, Боженьку мій, це Ти! Ти стільки чекав! Я іду. Я іду до Тебе!.. Прости, прости, ріднесенький, найласкавіший!

***
…Били Великодні дзвони. Причепурені, святково прибрані люди з перев’язаними пасками, уквітчаними кошиками в руках чіткими рядочками, мов діти до школи, поспішали до Божого храму – найбільшої, найсвятішої школи життя, школи істини, любові та милосердя. Веселкове розмаїття вишиванок, хусточок і барвистих стрічок заливало простір церкви. І лише у притворі храму, з правого боку, перед розп’яттям, принишкла навколішках розхристана постать. Микола Дмитренко час від часу гаряче цілував Христові ноги і безнастанну шепотів молитву. Двома світлими струмками лилися з його очей сльози, та він не витирав їх. Нікого не бачив і не чув. Тільки Його, Всевишнього, що покликав до себе, що пробачив всі гріхи, навіть ті, які не пробачили люди.
… Був Великдень. День Воскресіння Господнього. Свято у людей. Свято у Господа. Бо з усіх овець найдорожча та, що зблудила і знайшлася…

Оксана Ребрик

Leave a Reply

Your email address will not be published.