Якась магнетична сила від Ватутіна направлена в мій бік. Ніколи я не думав особливо про нього. Знав, що десь у Києві зведено йому пам’ятник як визволителеві України від коричневої орди і що його поранили хлопці-повстанці, майже мої земляки.

Тому особливо захоплюватися ним не міг, а через брак інформації і знаючи облудні радянські писання, я утримувався в оцінці цього молодого симпатичного генерала, хоч і “совєта”. Як вже працював на Рівненщині, де його й поранено, до мене раз по раз просочувалась несподівана інформація про сутичку і поранення генерала. Першу розповідь я почув од чоловіка моєї тітки Ліди, який був у повстанській сотні, а та акція відбувалась недалеко від його села на Острожчині. Він сказав: «Ватутіна обстріляли наші хлопці». З його розмови я не відкрив конкретних деталей і розумів, що він про цю подію тільки чув.
Я не раз проїздив тими місцями, оглядав їх, не один раз чув численні версії журналістів і політиків все зводилось до одного: щось його понесло глухою, майже польовою дорогою, і випадковий відділ обстріляв ті “бобики”, що несподівано з’явилися серед пагорбів. Чого вони з’їхали з магістрального шосе і не дослухались застережень розвідслужби? Невже генерал був настільки впевнений і не міг повірити, що якісь там бандерівці можуть стати небезпекою. Отакі велися розмови.
Потім десь довелося почути, що молодого розумного генерала чомусь недолюблював старий диктатор. Лякав бонапартизм?.. Чи агентурна інформація кидала тінь на внутрішній світ командувача?..
Прочитав версію Луки Павлишина у книжці “Як роса на сонці…”. Як одного з організаторів УПА, йому емгебісти «пришивали» вбивство Ватутіна. Він стверджував, що на кортеж автомашин наткнувся підрозділ, що вирвався з оточення з-під Гурбів… Але тут маємо часову невідповідність. Улас Самчук у книжці “Чого не гоїть огонь” змальовує, як Енеєві бійці готують засідку на генерала і шквальним вогнем нищать бронеавтоколону на одній із центральних автомагістралей…
І ось, коли я працював заступником представника президента у Здолбунівському районі на Рівненщині, до кабінету зайшов колишній повстанець, реабілітований Кіндрат Кальчук. Він розповідав про повстанця з Дерманя, який приміряв на себе генеральську шинелю. «Велика», – розчаровано кинув хлопець і віддав її. Про це розповів у Дермані його товариш, що перед тим приголомшив матір словами: “Нема вашого Володьки…” Скосила куля із засідки, як чота переходила залізничний переїзд…
А пізніше мені сказали, що живе у Здолбунові чоловік, який знає детальніше про той випадок. Навіть домовилися, що він завітає до мене. Але замість нього прийшов несподівано інший чоловік і всі ті розповіді-здогади переставив на інші місця. Виявляється, на Острожчині з групою бойовиків діяв собі такий Жмайло. Наганяв страх на людей. Був страшний і жорстокий. Нашого оповідача, якому тоді виповнилося дев’ять років, ставив під розстріл, щоб сказав, де хова- ється брат. Автоматну чергу пустив над головою… І оцей Жмайло готувався до зустрічі, точніше, готував відділ, розставляв кулемети над тією уголовиною, куди мали проїхати автомашини…
Потім він вийшов із підпілля і зі “стрибками” боровся проти бандерівців, відкривав криївки… І коли я своїм друзям-літераторам розповів про почуте, виявилося, вони знали, що Ватутіна знищив Жмайло. І всі в Острозі про це знали. Але незрозуміла реакція була з боку влади. Він навіть посідав керівну посаду в райспоживспілці… Мало того, приїздив син Ватутіна в Острог. Але тоді в нього вилучили зброю (він мав звання полковника), а Жмайла тримали в міліцейському підвалі в той час. В Острозі знали, що справжнє його прізвище – Сіногін. І прощалось йому, бо він вийшов із повинною. Діти Сіногона-Жмайла здобули вищу освіту в Ленінграді…
Свій шлях Сіногін-Жмайло закінчив у петлі – повісився. Поховали його на цвинтарі в Острозі. А родина мого тестя живе в Донбасі, біля Єнакієвого, куди перекинула багатостраждальна доля з Острожчини… Якось, йдучи цвинтарем, хтось із них зупинився від несподіванки: на пам’ятнику знайоме обличчя і напис «…Заслуженный работник КГБ, полковник Синогин Николай Васильевич». Ось хто керував операцією знищення Ватутіна. Від кого і як він отримував наказ, здогадатися неважко. Ось хто керував нашими малограмотними сільськими хлопцями, які вірно служили Україні і не здогадувалися, що ними нерідко вишколені терористи, заслані компрометувати національний рух. То де ж насправді лежать останки цього вовкулаки?
Чи не правда, гоголівський сюжет?.. І треба ж було тримати його в Острозі, як негативно подразливий тип, що викликав у багатьох людей ненависть і відразу до нашої справи.
А тепер уявімо, які репресії впали на жителів окружних сіл і районів. Села оточували. Схоплених чоловіків розстрілювали, а сім’ї відправляли на Сибір. Захопленим у полон повстанцям, а особливо усім зверхникам, інкримінувалось убивство Ватутіна… І не менше. А яка пропаганда велась у військах, щоб викликати ненависть до українських патріотів… Які підступні ходи спланували (мабуть, не нижче Берії і самого вусатого) вбивством. Чи не паралель із Галаном: і його прибрати, і посилити репресії у Львові проти населення.
Отак по крупинках збирали, точніше, приносили до мене, здебільшого несподівано, відомості протягом семи років різні люди. Ніби спеціально, щоб тривожив мене дух генерала Ватутіна і все, що відбувалось навколо цієї історії. Додам, що в 1991 році як заввідділом культури мене призначили розпорядженням голови міської ради головою комісії з перейменування… в місті Рівному вулиці Ватутіна (їй повернули стару назву – Вербова). Якась містика виходить.
Вулиці в Рівному вже не повернути, але на місці акції -там теж, кажуть, зняли знак, – треба поставити пам’ятну дошку, на якій написати: «Тут було здійснено підступний задум катів Берії-Сталіна проти генерала Ватутіна і західноукраїнського населення. Вчинила це заслана в ряди повстанців агентура. Виконавець – Синогін (Жмайло)».

Степан Бабій

Leave a Reply

Your email address will not be published.