Клименко О. Там, за Збручем. Хроніка в двох книгах. Кн. 1. Осіння громовиця. — Тернопіль. Навчальна книга — Богдан. 2018. — 416 с.

Чи знаємо ми історію рідного краю? На жаль, відповідь на це запитання буде негативною. І винуватити слід не тільки тоталітарну владу, котра переймалася не цим, а надокучливою пропагандою комуністичних ідеологем. Не далеко від неї втекла нинішня владна вертикаль. Ідеологічні акценти, звісно, змінилися. Але, як і раніше, маємо одноколірність бачення. Хоч, либонь, чи не кожен розуміє, що шлях до пізнання встелений різнобарв’ям.
Про це ще раз подумалося, коли почали перечитувати роман тернополянина Олега Клименка «Осіння громовиця» — перший твір із задуманої дилогії «Там, за Збручем». Чому? А скажіть, будь ласка, чи багато ми знаємо про початок Другої світової війни? Упевнені, що позитивної відповіді не почують ні від кого з тих, на кого має бути спрямований рух пізнавальної машини. На сякі-такі розмірковування спроможуться хіба що історики та архівісти, котрі професійно займаються цим питанням.
Отже, з історіософської точки зору маємо справу з вельми потрібною необхідністю. Адже роман-хроніка нашого краянина занурює нас у пору, коли польська армія на початку вересня 1939-го протистояла фашистам, котрі пізніше захопили незалежну державу. Те, що автор використав архівні документи та спогади очевидців і вдався до історичної реконструкції, лише посприяло позитивності сприймання.
Тут, як нам здається, існує один нюансиз. Успіху не було б, якби автор не переплів мову документів з художністю. Що маємо на увазі? Та, хоча б таке. Жоден (навіть найдостойніший) документ належно не сприйматиметься, якщо науковість викладу не чаруватиметься через дохідливість і простість. А з другого боку? Жодна художність не порятує текст без опертя на документалізм. Розумне балансування обох течій. Безумовно. І вважаємо через це, що Олег Клименко приваблює тим, що вміло ходить хистким місточком між історією та словом.
Подивимося, чи вдалими є ці кроки. І почнемо з розмислів про виражальність, хоч, можливо, не всі погодяться з такими наголосами. Та… Якщо у тексті немає мовних цікавинок, то він перебуває на такій «близькій» відстані від літературної справжності, як наша планета Земля від Марса — планети, котра названа іменем бога війни. Тому й вирішили, що передусім варто зосередитися на питаннях мови.
Зауважимо таке. У виспівах словосполучень нерідко надибуємо метафори, які могли б прикрасити не одну поетичну книжку. «Обрав поле вогняний наліт», «Хтось пливе циферблатом на човні із золотими веслами», «Прохолода ледь відчутним покривалом опустилася на міжгір’я», «Душу напуцував скипидаром». Акцентуємося на метафоричних зблисках прози не випадково. Бо за ними видніються два непрості питання: національна ідентифікація і творчий індивідуалізм. (Оскільки з вищенаведених цитат можна висновковувати, то розпросторювати ці міркування не будемо).
Такі ж думки з’являються і тоді, коли натрапляємо на цікавинки порівняльного ряду. Ось, приміром, про реп’яхи на хвості собаки він пише: «висіли, мов аксельбанти». А ще ж маємо такі вдатності, як: «неродючий, мов пустеля, череп», «Мовою жорстокою, як батіг», «І закрутило його, мов бульбашки шампанського, у вирі столичного життя». Коли ці та інші порівняння мають на собі печать поетичності, то є протиставлення без них. Навіть можна балакати про певну їхню звичність. «Душити, як куріпок», «Наче вдавився кісткою», «Податливий, як віск», «Як цвях у кришці домовини». Що тут казати? Відсвіт неоднозначності. Якщо при оцінюванні віршованих опусів такі слівця здебільшого сприймаються іронічно через якийсь наліт банальності, то наявність подібних висловлювань у прозових текстах викликає дещо інше враження. Думається про органічність переплетення звичності прозаїзмів з поетичністю суджень у порівняннях.
Розмисел про доцільність і вмотивованість в органічному поєднанні з текстом вважаємо необхідним і тоді, коли перед нашим зором постають взірці образних роздумувань. «Піна густих скиб землі», «Жаб’ячий хор теплого червневого вечора», «Холоднувата хвиля осіннього ранку», «Голос вулиць та будинків». Вплив поетичності тут є очевидним. Але поряд з такими буквосполученнями існують неординарні образи з барвами прозаїчності. Принаймні так гадаємо, хоч на них вплив версифікаторства помітний: «Грибниця міських відносин», «Пекельний вихор розмірковувань», «Млин польського правосуддя», «Злагоджена симфонія подій». Та в цьому випадкові приваблює ще й індивідуалізм мислення автора: все більше образні вдатності натякають, що стилістика автора без них немислима.
А хіба про щось подібне не виникають думки, коли свідомість своїми крилами торкається слововживань, забарвлених неординарністю? Тим паче, що вони є непоодинокими. І спершу згадаємо ті, які несуть у собі заряди неологічності або рідковживаності. До таких ми віднесли б: «дзеркалистий», «сивастий», «холодявий», «совіцькість». Прозаїк запрошує читачів стрибнути у діалектологічний вир. Але говірковість у його виконанні має кілька аспектиків. Як гадаємо, автор вдало використовує так звані галицизми. «Пропудження» (аборт), «андрус» (злодій). Окремі слівця і нині є поширеними в певному регіоні, й ніхто не дивується їхній появі у лексиці: «слуп» (стовб), «варги» (губи). А інші буквозвуки уже вийшли з нашого ужитку: «емиратура» (пенсія), «електрівня» (електростанція). Подобається і те, що прозаїк вдало експлуатує синонімічні ряди одного слова: «обличчя», «лице», «морда», «писок». Примагнітив і намір прозаїка «зіграти» на струні різнозначеннєвості, діалектичних буквосполучень. Приміром, словом «хопта» позначають бур’яни чи іншу польову рослинність. А в Олега Клименка читаємо: «П’яний натовп міської хопти», себто «хопта» у тексті письменника є «людністю». По-різному можна ставитися до такого слововживання. І тому не будемо коментувати різність читацького сприймання. Лише зауважимо, перебуваючи в ролях сприймачів текстів. Вислів не випадає з канви твору, а наче прикрашає її.
У мові про слововживання не оминемо такий момент, як вдалість діалогів. Тут, безперечно, є багато цікавинок. Скажімо, розділ «Тернопіль. 1—7 вересня 1939 року» починається з колоритного діалогу двох двірників, яких поетично названо замітачами. (Якесь дивне відчуття: ніби і немає тут зримої новизни, а буквовитвір рідко зустрінеш і у віршарів, що з прикрістю констатуємо). З одного боку діалог може свідчити про низьке становище цих людей у суспільній ієрархії. Але є й зворотний бік так званої розмовної медалі. У багатьох розділах романів-хроніки Олег Клименко показує, що він уміє майстерно побудувати діалог з поміччю літературного мовлення, враховуючи особливості характерів дійових осіб. А тут маємо бесіду на говірковому рівні. Цікаву розмову. Діалог, який вписується у контекст. Але не тільки це зацікавлює. Більше замислюємося над природністю сусідування літературності та діалектології.
Можна, очевидно, говорити й про інші мовленнєві нюансики. Але нам здається, що саме мова допомагає створити пейзажну неповторність. Вона, між іншим, впадає у вічі вже на початку твору. «Збруч гадюкою вильнув і проклав тихий сріблястий хід. Покручене серед густої осоки й тінистого верболозу русло ріки — непомітне й маленьке, ніби вдовині сльози на стадії атрофії сльозових залоз». Чарівне живописання словом. Чи не тому воно бачиться таким, бо схожість на нього зустрічаємо і на наступних сторінках книжки. «Осінь швиденько віддощила, і вже близько сьомої години, як і обіцяло, знову настало спекотне літо», «Ближче до ранку пішов тихий дощик, розмірено постукуючи у вікно, ніби вже весна, а в голову вперто лізли безжальні спостереження, донесення конфідентів, які раніше він ховав від себе, щоб дарма не тривожитися». (В останній цитаті пейзажність суміщено з дією людини, що робить рядки ще сприйнятливішими.) «Побачене підсилювали запахи горілого заліза, горілого волосся, обвугленого дерева і перепеченої цегли від будинку лісництва, що змішалися у щось одне, важке, їдке й одурманливе. Підняті вітром сажа, попіл та пил швидко осідали на землю і на одяг вояків. Але тільки-но вітер знову подув, цей чорний прах укотре закурився над землею». (Пейзажні вдалості можна цитувати і далі. Але не робитимемо цього. Бо кожен може вибрати те, що йому смакує. Ми лише підкреслимо: романіст укотре довів, що живописання словом — необхідний елемент прозового твору.)
Картина з виражальністю у романі була б неповною без згадки про ще один нюанс. Уже мовлено про те, що автор пішов шляхом історичної реконструкції. Вдалий крок! Але воно, оте відновлення, має специфіку у вигляді поєднання публіцистичності й веселості крізь гострі сатиру та сарказм. Детальніше зупинимося на другому, бо перший чинник реклами не потребує. Ще з давнини публіцистичність тією чи іншою мірою є чи не в кожному прозовому творі. (Не уникнув цього і Олег Клименко. Публіцистика є в «Осінній громовиці», але вона, слава Богу, не взяла на себе роль низькопробної газетярщини, а вкрита флером істинної художності.) А щодо гумору і сатири, то скажемо таке. Нерідко, на щастя, маємо фрагменти, які свідчать про трагікомічність вираження. Імпонує і те, що авторові вдається кількома словами, дивлячись на нього через саркастичні окуляри: «товстий шматок свинини», «ще один примітивний організм».
…Дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що рецензенти забагато уваги приділяють питанням виражальності, хоч мали б «танцювати» навколо сюжету. Мовляв, у прозі саме він є визначальним. Але ніякі сюжетні цікавинки не дадуть ефекту, якщо не існуватиме виражальницької вдатності. Віриться, що вогонь органічної виражальності овіюватиме й другу книжку дилогії.

Богдан МЕЛЬНИЧУК
Ігор ФАРИНА

Leave a Reply

Your email address will not be published.