Для сотень наших земляків, порозкиданих по світах, рідною землею є і завжди буде Чортківщина. Життя кожного з них неможливе без природнього життя роду і свого родового коріння. Наша земля народила плеяду визначних особистостей, які своїм життям сягнули висот світової і вітчизняної науки та культури, але ми нічого не знаємо про цих людей, бо так виховані батьками, церквою, школою, суспільством…

«Золота Пектораль» вже багато років поспіль віддає їм належну шану і привчає до цього своїх краян, у яких ще не зачерствіли серця, а мамона не засліпила очі.
Сьогодні розповімо нашим читачам про професора Галину Богданівну Райбедюк (Навізовську), що народилася в селі Росохач Чортківського району.
Після закінчення Чортківського педагогічного училища держава скерувала Галину Богданівну вчителювати на Одещину. Там закінчила Одеський національний університет (україністика). З 1985 року викладає українську літературу в Ізмаїльському педагогічному інституті (нині – гуманітарний університет). Від 1996 року й до 2016 р. – завідувала створеною особисто кафедрою української літератури, згодом – української мови та літератури.
Минулоріч взяла паузу для завершення докторської дисертації (затверджена тема “Творчість поетів-дисидентів). Виховала особисто трьох кандидатів наук. 2013 року офіційно отримала вчене звання професора. Відмінник освіти України. Номінант найвищого МОН України нагрудного знака “За наукові та освітні досягнення”. Лауреат премії імені Ірини Калинець. Тривалий час працює над темою “Дисиденти”. Має чимало публікацій, навчальний посібник (гриф МОН України) “Вивчення творсті поетів-дисидентів”. Ініціює видання україномовної поезії митців слова Придунав’я. Працює з учителями-україністами Ізмаїла та всього півдня Одеси. Організовує численні науково-методичні та культурно-мистецькі заходи в межах університету, міста, району (ширше – півдня Бессарабії).
Для ширшого знайомства з «росохацькою професоркою» подаємо без змін інтерв’ю Галини Богданівни Райбедюк, яке було надруковане у газеті «Слово Просвіти».

«…Тяжке ярмо, покладене долею на плечі»

Ювілейні розмисли берегині українського слова на Придунав’ї, професора Галини РАЙБЕДЮК

— Пані Галино, 9 липня придунайська зозуля накувала Вам дві п’ятірки. З яким настроєм зустрічаєте цю дату?

— Щодо настрою, то я оптимістка. А дві п’ятірки зобов’язують не тільки мудро прозирати у майбутнє, а й чимало робити для цього, навіть “поза межами можливого”, як писав геніальний Франко.

— Ваша мала батьківщина — славне Тернопілля! А як доля привела до Ізмаїла, чим зачарувало місто?

— На Тернопіллі я народилася й зросла, а Ізмаїл — гартував дух. Із малою батьківщиною пов’язані найсвітліші спогади мого дитинства та юності, про найрідніших і найближчих серцю людей… Після закінчення 1980 року з відзнакою Чортківського педагогічного училища держава скерувала мене вчителювати в Одеську область. Скориставшись правом “червоного диплома” щодо вступу до вишу, я цього ж року стала студенткою Одеського університету ім. І. І. Мечникова, який закінчила 1985 року також із відзнакою. Була перспектива вступити до аспірантури. Однак життя склалося по-іншому. В Ізмаїльському педінституті на філологічному факультеті відкрили українське відділення, і мені запропонували викладацьку роботу. Відтоді, з 1985 р., я не уявляю свого життя без цього прекрасного багатонаціонального краю, який Михайло Василюк, поет-кобзар, перший голова місцевої “Просвіти”, назвав “Придунаєм журавлиним”. З Ізмаїлом пов’язана більша частина мого життя. Тут народився син Вадим, тут торувала свою професійну стезю: від викладача місцевого педінституту до професора нині гуманітарного університету.

— Розкажіть про свою родину, про тих, хто формував Вас як педагога, маму, людину, хто заклав у серце незрадливу любов до України?

— У зовнішніх біографічних реаліях нічого особливого. Народилась і зростала в звичайній селянській родині працьовитих хліборобів Богдана й Дарини Навізовських (маю ще дві сестри — Марію та Ольгу). Змалку батьки привчали мене до праці, чесності й добра. Водночас мої батьки — особливі люди. Тато працював теслею (на жаль, покійний), мав абсолютний слух, прекрасно співав і грав на багатьох музичних інструментах, від природи наділений рідкісним відчуттям краси, не сприймав зла й фальші. Мама працювала ланковою буряководів у колгоспі, має багато державних нагород. Вона володіє феноменальною пам’яттю. Неодноразово виступала на сценах району й області з агіткультбригадою, читала напам’ять твори українських поетів. Мама й зараз у свої 76 років без упину декламує поему “Кавказ” Шевченка. І не тільки його…

Незрадлива любов до України? Я народилася з цією любов’ю, її закладено природою, генетично. А ще традиції. Моє рідне село Росохач відоме своїми національними переконаннями. В застійні часи “українського безчасся” (І. Дзюба) тут діяла підпільна національно-орієнтована група мешканців села. Тут народився знаний поет-дисидент Степан Сапеляк, з яким ми підтримували теплі стосунки. Мабуть, саме з тих джерел у мене й наукові пріоритети. Улюблена наукова тема — дисидентська поезія. А біографія Лицарів ГУЛАГу також гартує дух, зміцнює національні переконання, виховує гордість за свою мову, культуру.

— Любити Україну і робити щось конкретне для її блага, — це різні речі, а тим більше у зрусифікованому, багатонаціональному місті. Я прожив у Бердянську 20 років і знаю, як важко доводилося бути там самим собою. Що допомагало Вам залишатися українською Галиною Райбедюк?

— Бути собою складно не тільки у зрусифікованому, багатонаціональному місті, а й у житті загалом. Водночас і легко, бо не доводиться кривити душею. Попри очевидні труднощі, ніколи не виникало бажання відступити. На щастя, мені вдавалося (та й вдається нині) знаходити спільну мову з освітніми, культурними закладами краю, дещо робити на теренах національного розвою. Для цього треба було спершу навчитися поважати мову й культуру всіх мешканців Придунав’я. Виступаючи на загальноміському мітингу біля пам’ятника Шевченкові, доводиться звертатися до громади різними мовами, навіть албанською.

Що допомагало мені залишатися українською Галиною Райбедюк? По-іншому не могло й бути, тому що це моя іманентна сутність.

— Яке місце посідає у Вашому житті наукова праця, адже Вас знають як сумлінного дослідника шістдесятництва, Ви лауреат престижної премії Ірини Калинець.

— Наукова праця — моя особлива любов. Ґрунтовні дослідницькі студії вимагають багато часу, зосередженості, особливої енергії. Значна частина мого життя належить іншим справам. Тому рідко випадає щаслива нагода віддатися улюбленій праці. Особливою моєю гордістю є дисертанти, сьогодні доценти кафедри, а також талановиті й національно зорієнтовані студенти, котрі продовжуватимуть розпочаті мною наукові сюжети.

— Чого в житті не можете пробачити людям? Назвіть пріоритети, які є головними для Вас як людини, фахівця, громадянки України!

— Я дотримуюся християнського принципу життя, тобто намагаюся розуміти, пробачати, прощати. Проте органічно не сприймаю зради, фальші, байдужості. Для фахівця найголовнішим вважаю слідування Франковому “Semper tiro”. Важить для мене в людях також їхня громадянська активність і національна сутність, що виявляються не тільки в тих чи тих ювілейних заходах. Це справді щоденна копітка праця, душевна зокрема. Тут знову спливають на думку слова Франка (щось містичне в цьому таки є!) про те, що патріотизм — це “не сентимент, а тяжке ярмо, покладене долею на плечі”.

— Поділіться досвідом роботи зі школами, організацією наукових конференцій, із ким підтримує наукові зв’язки кафедра, яку очолюєте?

— Зі школами міста й району підтримуємо тісні творчі зв’язки: проводимо спільні традиційні літературно-мистецькі дійства, науково-методичні семінари, організовуємо для вчителів-словесників майстер-класи, читаємо в школах спецкурси, презентуємо нову науково-методичну літературу, керуємо науковою учнівською роботою в межах МАНУ тощо.

Кафедра активна в плані наукової роботи. Видаємо щорічний часопис “Філологічні діалоги”, проводимо різноформатні наукові форуми. Так, цьогоріч проведено студентські наукові читання, присвячені 75-річчю від дня народження Ірини Калинець, круглий стіл, приурочений 80-річчю від дня народження Володимира Підпалого. Справжньою подією в Придунав’ї стала організована кафедрою Всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю “Сучасна україністика: проблеми мови, літератури, культури”, присвячена 25-річчю Незалежності України. До всіх видів наукової роботи активно залучаємо студентів, учнівську молодь, учителів-словесників.

Важливий чинник удосконалення професійної підготовки майбутніх фахівців — активна співпраця колективу кафедри з провідними освітньо-науковими центрами України (почасти й зарубіжжя). Свідчення цього — проведення наукових конференцій спільно з такими потужними науковими академічними установами, як Інститут української мови НАНУ, Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. Укладено угоду про співпрацю з Київським університетом ім. Бориса Грінченка. Активними учасниками освітньо-наукового життя кафедри є почесні професори нашого вишу: П. Ю. Гриценко (Інститут української мови НАНУ), С. С. Кіраль (Національний університет біоресурсів і природокористування України), Г. Д. Клочек (Кіровоградський державний педагогічний університет імені В. Винниченка).

— Ви вроджений оратор, неперевершений лектор, студенти завжди дивляться на Вас, як заворожені! Яка Ваша думка про сучасну молодь, зокрема вашого регіону? Чи задоволені процесом реформування вищої школи?

— Щодо сучасної молоді, то, працюючи з різними її поколіннями вже більше тридцяти років, скажу твердо, — наша молодь прекрасна. На моїх очах відбуваються позитивні зміни. Нинішнє молоде покоління уже відчуває себе українцями, гордими за свою землю. Мешканці Придунайського краю після закінчення студій у європейських вишах (Болгарія, Румунія) повертаються додому. І це відрадно. Бо саме їм будувати нову Україну.

Як оцінюю процес реформування вищої школи? Це окрема тема — непроста, болюча. Проте однозначні висновки, як на мене, робити зарано. Треба багато працювати, вдосконалювати різні форми навчальної роботи, проявляти ініціативу, робити рішучі самостійні кроки… Шанси на підвищення рейтингу вищої освіти, безумовно, є. Тим більше, що вишам сьогодні надано чимало прав і можливостей вирішувати навчальні проблеми самостійно.

— Чи збулися усі Ваші мрії, зокрема заповітна? Що плануєте зробити у цьому житті? Коли узаконите звання доктора філології, бо ним насправді Ви є давно! Маєте звання професора, будучи кандидатом наук, а таких випадків в Україні не так і багато.

— Мабуть, що не всі мрії збулися. Бо допоки живе людина, доти вона й мріє. Багато ще хочеться встигнути. Але треба про це попитати радше в “зозулі придунайської”. Щодо узаконення звання доктора філології, то для мене подібні речі ніколи не були пріоритетними. Гадаю, що кожна людина на цій землі має свою місію. Головне, гідно й з честю цю місію виконувати.

— Ваші улюблені письменники, зокрема сучасні?

— Для фахівця-філолога це одне з найскладніших запитань. До деяких письменників періодично повертаюся, залежно від стану душі. Таким, наприклад, є для мене Михайло Коцюбинський. Можливо, тому, що був у Бессарабії! Недавно відкрила для себе Ірину Калинець і Галину Гордасевич, безумовно, зрозумівши, що таки “жінка в світ приходить для любові”. Не мислю себе без поезії Ліни Костенко, Вольвача й Слапчука. З радістю занурююсь у блискучий прозопис Марії Матіос, “густе” письмо Василя Шкляра. Дивуюся невсипущій праці Любові Голоти. Щодо питання про сучасних письменників, то для мене такої категорії не існує. Бо завжди сучасним є цьогорічний ювіляр, геніальний Франко. Сьогодні в мене на столі лежать дві книжки: перша — “Генерал Момот: наш міф” Андрія Кравця, другу книжку “Синглет Хігса” надіслала авторка Даніела Андруш. Це вельми цікава візуалізація недалекого майбутнього України.

— Що б Ви побажали собі й Україні у ці дні, адже якщо зважити на закони нумерології й скласти дві цифри Вашого ювілею разом, то виходить цифра 10, а це ж знак найвищого духовного розквіту та розвою інтелекту!

— Власне, Ви й відповіли на своє запитання. Хочу побажати собі й Україні у ці дні (і не тільки!) найвищого духовного розквіту та розвою інтелекту! А ще — МИРУ!

Дякую за розмову! З роси та з води! Нехай придунайські зозулі накують Вам ще багато літ, а Ваша педагогічна нива й надалі щедро колоситься добірним Духовним Зерном — любов’ю до України! Многая літ!

Спілкувався Сидір КІРАЛЬ

Leave a Reply

Your email address will not be published.