14 вересня виповнюється 106 років від дня народження видатного українського художника, заслуженого діяча мистецтв України Петра Яковенка, який одійшов у вічність 26 лютого 2006 року. Відбувається чимало заходів, присвячених безсмертній творчості Петра Максимовича, зокрема, з нагоди сторіччя від дня його народження в Чернівецькому художньому музеї відбулася ювілейна виставка, ще раніше вийшов друком роман-есе «Через терни до любови. Сповідь перед художником» Мирослава Лазарука у видавництві «Букрек», відбулися презентації з виставками картин живописця. Душа спалахує радістю, коли бачиш хоч одну чи дві роботи прославленого майстра, бо сіють вони любов і доброту, повноцінність життя, його всемогутню багатоколірність, від якої починаєш дихати на повні груди, навіть тоді, коли у спину божевільно бухикає короновірус. Шкода тільки, що ми досі не маємо постійної експозиції видатних творів мистця бодай у художньому музеї чи де-інде. Якось мені зателефонували, мовляв, школа у селі Синиця Черкаської області, де народився Яковенко, має намір відкрити музей. Дуже втішився цією інформацією, бо міг би подарувати дещо з книжок, експонатів. Охоче вірю, що директриса таки дотримає свого слова.

Мирослав ЛАЗАРУК

СВІТИВСЯ ДОБРОТОЮ (Іван ДЗЮБА, академік)

Я познайомився з Петром Максимовичем Яковенком у листопаді далекого вже 2001 року. На запрошення директора кінотеатру «Чернівці» Василя Кузьміна чоловіка напрочуд діяльного, який весь час організовував виступи гостей та інші акції з участю письменників і мистців (наприклад, саме тоді з великим успіхом пройшли «гастролі» Миколи Вінграновського), я два дні був у Чернівцях. Програма була дуже насиченою – зустрічі з громадою в обласному музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, виступи в кінотеатрі та на машинобудівному заводі, поїздка в Чорторию – до матері Івана Миколайчука, вечір в Чернівецькому університеті… І ось дорогою до нього невгамовний Мирослав Лазарук переконав мене з дружиною, що треба заїхати «хоч на хвилинку» на виставку унікального живописця. Прізвище художника мені нічого не говорило, але було цікаво, та й Мирослав говорив про нього з таким захопленням, що нічого не залишалося, як погодитися. Звичайно, «хвилинка» тривала годину чи й більше, на зустріч в університеті ми чималенько припізнилися, довелося червоніти і просити пробачення у викладачів та студентів, які терпляче чекали, – але, зрештою, вийшло все несподівано, і я не пожалів, бо не знати, чи трапилася б ще така нагода і чи ввійшов би в моє життя Петро Максимович Яковенко так, як це сталося.

Враження було незабутнім – враження якоїсь дивної душевної чистоти й доброти, якими світився сам художник і які випромінювали його картини. Власне, слово «випромінювали» тут, мабуть, не зовсім доречне – тут воно надто різке, ніби й агресивне, а світ Петра Максимовича – м’який, лагідний, змирливий, і душевність якось, сказати б, «теплилася» в його картинах. І в натюрмортах, і в портретах, і в пейзажах.

Відчувалося, що він особливо любить малювати квіти. Не дивина для художника. Але не так яскраво-красиві, буйно-пишні хоч і вони в нього є, і незавжди в добірному букеті, а й «одноосібні», скромні, малопомітні, не балувані чужою увагою, помічені десь серед різнотрав’я чи що. Він радіє «персональній» зустрічі з ними і не просто малює їх, мовби розмовляє з ними, хоче їх глибше зрозуміти і всім сказати: гляньте ж, яке диво! Часом ця «персонажність» милої квітини наголошена однотонною значущістю широкого тла, тоді як у натюрмортах переважає тло або тонко співбарвне предметові зображення, або засіяне дрібками кольорових згусток, вузликів. Особливо ж характерне це останнє для карпатських пейзажів Яковенка – гори часто побачені в нього ніби здалеку, «загально», а водночас із якоюсь дуже магічною грою отих барвистих кульочок, що ніби заманюють у якусь добру таїну.

Є й композиції, що дають відчути просторовість Карпат, розлеглість їхнього чару, – свого роду концерт гір. Там голос беруть басовиті сині й зелені барви. А ще мені дуже подобається у картинах Яковенка… вода. Вода з гір, особливо в її «діалозі» з каменем. Маємо вдома один такий образок Петра Максимовича, я часто дивлюся на нього, він мій улюблений, і здається мені метафорою творчої боротьби: камінь непоступливий, бо великий і твердий, а вода прудка, бо не любить перешкод, і нестримна. І так вони одне одного розкривають, стільки знаходять одне в одному барв і відтінків – від суворих і глибинно-холодних до ніжно-блискотливих і приховано-теплих! А портрети Петра Максимовича – це ота «душевна чистота», про яку я згадував напочатку. Вона і в образах людей, які прожили довгий і, видно, нелегкий вік, і в образах молодих та підлітків, милих – відчувається – художникові. А вершина цієї душевної чистоти – в автопортреті самого художника. Скромний, непоказний чоловік у літах, міг би бути еталоном національного типу – козацького роду, але не войовничий, із шаблею, а швидше – пасічник або гончар, у всякому разі делікатний і праведний, зі схильністю розуміти людей і світ. Таким я побачив Петра Максимовича Яковенка тоді, тринадцять років тому, в Чернівцях, – йому вже вивершувався дев’ятий десяток літ, а в ньому, сивенькому, світилися дитяча щирість і доброта. Таким залишався він і в наступні роки, коли приїздив до Києва, де вдалося провести кілька виставок його картин та зустрічей з ним – у Музеї історії Києва, в Музеї гетьманства, Дитячій мистецькій академії, в Комітеті з Національної премії імені Т. Шевченка.

Здавалося б, прийшло визнання, і творчий доробок Петра Максимовича Яковенка посяде належне місце в мистецькому житті України. Але щось воно так не виходить. Хвиля інтересу спала. Нових виставок більше не було. Мистецтвознавці до його спадщини не звертаються. Музеї його картинами не цікавляться або ж не мають для них місця. Жилося йому сутужно, і місцева влада не подбала про елементарні умови побуту для нього. І що найгірше – не знати, чи вдасться зберегти його спадок, не знати, яка доля чекає його картини. Звісно, те ж саме можна було б сказати і ще не про одного мистця, але це погана втіха.

DSCN1414

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.