Немає нічого вічного! Скільки разів ми чули це твердження з вуст сивочолих і зовсім юних! Чули і не сперечалися, але завжди усвідомлювали, що реальність вічності – беззаперечна! Бо «не буває так, аби якось не було». Згадана мною народна мудрість акцентує нашу увагу на мінливості буття, яке ніколи не припиняється, а лише змінює  свої форми, винагороджуючи нас, землян, за мудрість або ж немилосердно караючи за сліпоту, що поселяється в наших мізках… 

Іншими словами, вічність – це той ланцюжок, елементами якого ми стаємо відразу після народження.  А міцність цього ланцюжка залежить, як не дивно, не від металу і вогню, а від нашого уміння збагнути красу, яка відображає Всесвіт таким, яким він є насправді – тендітним і закодованим нашими відчуттями… Саме цю дивовижу підмітила поетка, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Будного Надія Тарасюк уже в першому вірші своєї нової поетичної збірки «Про що мовчала шибка».

                                          

Смакуєм влітку

ягоди тепла,

звільняєм осінь

від важких пакунків.

На коляді

проноситься зима

за весняні

уквітчані лаштунки.

У талановитих авторів назва книги не буває випадковою, не висвітлює якийсь один чи кілька аспектів – їй відводяться ролі провідника і янгола-охоронця…  На мою думку, Надія Тарасюк закликає читача придивитися до шибки, яка перед очима щодня, зрозуміти, чому вона світла, прозора, а чому буває тьмяною. Запитати в неї, що бачила на своєму віку і про що хотіла б розповісти. Розказати їй про свої жалі та вислухати, на що поскаржиться вона. Це важливо, бо читач розмовлятимете не з шибкою, а з вічністю, яка наблизилася і запрошує в інший просторовий вимір, де не губиться людська душа…

Читаючи нові поезії Надії Тарасюк, я відчував, як час від часу зупиняється провідник, жінка, яка має дар не тільки милуватися красою, але й доводить мені космічне значення цієї, виточеної з буденного краси.

…Позгортаю

у стіжок плі́сні турботи,

заворожу,

підзбираю по краю,

прочиню

в зорю закохані ворота,

де бузок

цілує крильце солов’ю…

А далі нові образні картини, які розпочинаються за звичних нам обставин, природи, кроків, проте за хвилю ми вже в такому чарівному світі, з якого просто не хочеться повертатися.

Полум’яним першим поцілунком

тихо-тихо засміявся вечір,

сколихнувся пролісковим трунком,

у хустину заховавши плечі.

А в очах – легесенькі зорини,

в них втиснувся,

мабуть,

промінь цілий;

покотилось диво по стежині,

 розпеклося, луснуло – дозріло.

Читаєш таку поезію і відчуваєш дозрівання власної душі до дивовиж, вдягнених авторкою у слово з печаллю та усмішкою: «…весни теплилась перша грубка, як сон підмерзлої синиці», «…п’ють блаженство стиглі ліхтарі…», «…цілуються джмелі та лапки чухають в мариновій* колибі…», «…розмріяні каштани пахкі плетуть фіранки…», «пліт кукурікав півнем…», «…над прилавком крекчуть забуті згорда племена хрущів…», «земля моргає до святого сонця…», «краплі-слив’ята, оборонені сваром, зародком падають в стишену мить…», «…в твоїх очах дозріли сотні тисяч зір…», «…напхаю ковдру небом у вікні, а пір’я висиплю…». Врешті, не варто акцентувати увагу на окремих образних знахідках поетки, бо ними рясніє кожен вірш. Важливіше зазначити інше: її жінка-провідник дарує читачеві відчуття неповторності, сплетеного з любові та несподіваних зазирань у сутність речей, яка, на перший погляд, їм, цим речам, не властива, але завдяки чаруванню словом стає визначальною в усвідомленні  читачем справжньої вічності, захищеної… янголом-охоронцем. Так, він присутній в поезіях Надії Тарасюк як оборонець українського слова від нашарування чужинського і як оборонець художнього образу від дисгармонії.

А творення художніх образів поеткою майстерне, збагачене розмаїттям поетичних тропів і з вельми цікавими стильовими ознаками. Від такого принципу поетка не відмовляється навіть тоді, коли пише катрени, що вимагають лаконічності.

Коли дощ зацілує веселку,

Дуже хочеться вибігти в небо:

Так скоренько, скоренько, скоренько,

Лиш за руки триматися треба.

* * *

Я із волосся виплутала вітер –

Смішний, з розкудланим чубцем.

Так захотілось враз його зігріти,

Бо пахнув синім, спілим чебрецем.

* * *

… А слова твої – диво,

Як в жнива передзвін:

Закосичене жниво

Вируша на поклін.

* * *

Забрів грішок в серединку вузла,

Розклав пожитки на новій квартирі…

Втікала звита з попелу сльоза

Украденими дірочками в сирі.

* * *

На південь – перші корінці любові,

На північ – руки, стомлені в проклятті, –

Шугає стогін ген відбитки крові

У відерці запліснявілих братій.

* * *

Вже світанок напарив ванну –

Гріла босі ступні криниця…

Обіймала обновку рвану

Процілована наскрізь птиця.

Читачу, як би не складалося життя, воно ніколи не буде в тебе одноманітним та безпросвітнім, якщо ти, прочитавши цю поетичну збірку Надії Тарасюк, збагнеш, що шибки ніколи не мовчать, що вони закликають побачити вічне зовсім близько, можливо,  над кухлем чаю, на крильцях пташини, або ж у дотепному  слові, якому теж судилося розкрилитися…

Ти готуєш чай собі для мене,

А весна – довірливо проста,

Надухмянена, увібрана в зелене,

Від зими дочитує листа.

Ти готуєш чай собі для мене.

Промінь орігамі доробля,

За вікном сплітає гобелени

Продиміле, сіре гороб’я.

Ти готуєш чай собі для мене…

Богдан Манюк,

член Української асоціації письменників

Leave a Reply

Your email address will not be published.