Допоки надія, допоки мета… Підготовка текстів, упорядкування, загальна редакція Олеся Дяка. – Львів, Дрогобич : Коло, 2017. – 234 с.

Це видання прийшло до читачів недавно. Але відразу опинилося в центрі уваги поціновувачів версифікації. Як нам здається, позитивну роль зіграло те, що антологія виявилася до певної міри унікальною. Але багато говорити про це не будемо. Згадаємо хоча б про таке: за роки після проголошення Незалежності України побачило світ чимало збірників такого штибу. Приміром, премію «Глиняний кіт» отримала антологія української поезії ХХ століття, підготовлена столичним видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». А ще ж були раніше «Стріла», «Позадесятники», збірники духовної та любовної лірики… Можна, очевидно, згадати й про інші такі книги. Але щось не можемо пригадати видання, в якому під однією обкладинкою хтось збирав патріотичну лірику різних авторів.
Отже, маємо підстави стверджувати, що з цієї точки упорядник взяв на себе неабияку сміливість. Особливо враховуючи негативне ставлення читачів до такого виду поетичної творчості. (Не він, звісно, винен у цьому, але що вдієш, коли негативізм – наслідок тоталітарної епохи, якого ніяк не можемо позбутися). Пригадуєте, у ті часи в літературних колах нещадно висміювалися вірші-«паротяги» із совіцьким душком? А нині? Прикро, але деякі віршороби за вершину поезії намагаються видати свої анемічні рими уже проукраїнського спрямування.
Хто і що там не казав би, але вже з попереднього абзацу зрозуміло, що проблема існує. Є навіть щось символічне у тому, що чи не першими у державі взялися за її вирішення, ствердивши, що український патріотизм в поезії – це орієнтація не на галасливі декларації, а справжність слова.
Не буде, либонь, перебільшенням думка, що саме це мали на увазі Львівська письменницька організація, Львівська обласна рада та Всеукраїнське братство ОУН-УПА, організовуючи конкурс патріотичної поезії та засновуючи премію імені поетеси – повстанської зв’язкової Катерини Мандрик-Куйбіди.
Торік це творче змагання відбулося вперше. І антологія «Допоки надія, допоки мета…» переконливо показала його успішність. (Розуміємо, що ця гадка може межувати з голослівністю. Тому й спробуємо в наступних абзацах розшифрувати порухи миследуш.)
Що маємо на увазі? Саме поняття патріотичної поезії є багатопластовим, якщо казати про мотиви віршів. Тут, як нам хотілося б наголосити, можемо мовити про богошукання, звернення до непростих сторінок вітчизняної історії, тематика Революції Гідності та воєнних подій на східних рубежах нашої держави.
Давайте спершу торкнемося до мелодії богошукань. І насамперед тому, що не все тут виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Здебільшого ми звикли до віднесення громадянськості, до патріотичної лірики, а зразки духовної поезії зараховували до філософічності. Гадаємо, що у цьому є раціональне зерно. Але ж з таким самим успіхом рими релігійного спрямування зараховуємо до громадянської лірики (не варто, мабуть, лукавити, бо філософію і патріотизм за Божим велінням поєднав час).
Чи не найяскравіше говорить про це Петро Шкраб’юк.
«Вже вкотре дух мене веде/ В степи пахкі і гори/ Де сонце од пожеж руде,/ Де Час майбутнє творить». Про це, зокрема, говорять вірші «Місія», «Про Йова», «Великдень». У цих та інших творах не можуть не запам’ятовуватися рядки: «Отак Господь. Його не видко,/ Лиш видко скрізь його сліди»,/ «І спогади – єдиний міст./ Яким прошкую у майбутнє». Окремо зупинимося на вірші «Про Йова», заримування біблійних істин? Є щось від цього, якщо відштовхуватися від першоджерела. Але оте враження негативізму кудись випаровується, коли натрапляємо на рядок: «Йому у вічі дивлюся, а в них прозирає Вкраїна». Згодні, що тут є відблиски прямолінійності та простакуватості, але думка не позбавлена цікавинки і запрошує у поетичність мислення. А хіба не виконують цієї функції тропи на кшталт «Небес картини», «Серця струна», «Філософи любові»?
Зрештою, тільки Петро Шкраб’юк торкається теми богошукання? Негативну відповідь на це сакраментальне запитання дадуть вірші: «Картина художника Яблонського «Розп’ятий Христос» Ірини Вовк, «Покута» Богдана Смоляка чи фрагмент «Досвітня молитва» з поеми Антонії Цвід. Причаровують образи «Непідкупне око неба» (Ірина Вовк), «Вкраїна непрощенна» (Богдан Смоляк), «Чоло степу» (Антонія Цвід). Впевнені, що знахідок не було б, якби не намагання авторів знайти щось своє у висвітленні теми.
Такі ж думки виникають і тоді, коли перечитуємо поезії про невикривлений погляд на вітчизняну історію. Заздалегідь просимо вибачення, що дехто обурюватиметься розлогістю наших нотаток про це. Автори самі спонукали нас. Різнобарв’ям в одній темі простежуються вірші про знакові постаті Тараса Шевченка (Антонія Цвід, Анатолій Марущак), Івана Франка, (Ірина Вовк, Любов Проць). Олесь Дяк (організатор конкурсу і голова журі) звертається до постатей В’ячеслава Чорновола і Василя Стуса. Микола Петренко живе поетичними споминами про Максима Рильського та Андрія Малишка. До світлих постатей Богдана Лепкого й Андрія Чайківського привертає увагу Любов Проць. Та не тільки імена промовляють. Скажімо, Ірина Вовк у вірші «Калка. Три Мстислави» розповідає про пору князівської відваги. Упевнені, ще раз помандрувати уявою у минувшину змусять рядки: «Йому солодша над усі нектари/ Узята шквалом людська бастурма»,/ «Тавро лжеслави на хребтах синів». А Любов Проць шукає натхнення у козацькому нестрим’ї (вірш «Шлях під Берестечком»).
Не оминули поети і теми голодомору. По-своєму вона постає з поезії «Два півники із 33-го» Миколи Петренка, «ХХ століття. 33-й рік» Анатолія Марущака. Якщо згадати, що Микола Петренко належить до покоління, на долю якого випали голодоморні випробування, то Анатолій Марущак – з тих, які народилися через 20 років після них, то маємо цікаві нюанси. Поетичні свідчення очевидця не можуть не вражати: «А ті півні раптом з печі,/ А ті півні понад нами./ А ті півні гульк на плечі –/ Кату в горло – пазурами». Якщо уточнити, що йдеться про рисунок з двох півників на комині, то метафорщина зримісто стає ще очевиднішою. А Анатолія Марущака живить генна пам’ять. Вона велить йому говорити: «Над спомином каміння дивний профіль,/ І череп одинокої гори./ Здійнявся 33-й на Голгофу,/ А там Христос – у вічні тридцять три». Зацікавлюють образи «В три ручаї розбіглися печалі», «Вогонь багать під попелом проклять», новотвір «Бідокрай» (Про виражальні засоби патріотичної поезії ще поговоримо, а поки що наголосимо лишень на одному: ці засоби в авторовому виконанні дають чітку картину, що є дуже важливим з літературознавчої точки зору).
Важливе значення мають також географічні виміри патріотичної поезії. Не дивуєшся, що «Кримські мотиви» з’являються в Ірини Вовк (вона вже давно живе у Львові, хоч народилася на півострові). Вже перші строфи угвинчують у текст: «Розквітає небаченим соняхом країна мого дитинства». Укупі з «крилатими грифонами на піхвах меча», «безмовною візиткою курганних степів», «незітертим золотом скіфської пекторалі» вони творять шарм неповторності. Прикарпатець Олесь Дяк гордо несе знамено карпатольвівськості, якщо можна так сказати: «стою Карпат коханих в обороні», «для мене Львів – від нечисті сторожня». Від рідковживаності «сторожні» віє якоюсь чарівністю. До гарних думок підштовхують також вдатності на кшталт: «закутатись у лева теплу гриву», «волосся файне вітер підіймає». Ще одним поетом, який зріднився зі Львовом, оселившись там після Другої світової війни, є полтавець Микола Петренко, «Це плетиво надій, звитяг і блиску – / Рідніше всіх, дорожче за усе: / Воно й тобі розгойдує «колиску, / Воно й тебе погубить і спасе…» Не менш вражаючими є і рядки про місце, яка народило версифікатора і все життя супроводжує її. У вірші «Дубляни…» (так іменується рідне село Любові Проць на Самбірщині Львівської області) – читаємо: «Пише час дубам дереворити, /Щоб не втратив пам’яті мій лан». / Скільки кілець – стільки спроб зловити / Невловиму долю на аркан:
Римовані екскурси в минувшину рідного краю доповнюються розмислами про роль слова в житті суспільства. Для Олеся Дяка воно є «храму в душі біополе». А Богдан Смоляк вважає, що «крізь кожен шов у формі літер болить розчахнутий папір».
Антологія поставила ще одне питання. Чи можна, скажімо, називати патріотичною поезію з певними дозами філософічності? Будемо відверті: тут неможливо щось однозначно ствердити, треба детально розібратися в кожному окремому випадкові. Якщо громадянськість потужно пробивається у пейзажність та філософічність, то було б несмаком залишати це поза увагою. І тут (так гадаємо), у виграші опиняються «Випробування» і «Настроєве» Олеся Дяка. «Листів однокрилість» й «Наснилося» Богдана Смоляка, в яких є так багато цікавинок. Олесь Дяк, приміром, «примагнічує» «води рідким упирем», «до осені підкралось тіло». А Богдан Смоляк думає про тінь «відпочилим з дороги чумаком» та про «озерце, схоже на підкову». «Він виграє зелену карту, / Та з батьківщини не втече». Це – рядки з вірша «Патріотичний каштан» Анатолія Марущака. Зумисне виокремили його. Але лишень для того, щоб згадати ще про один момент. Олесь Дяк і Богдан Смоляк – яскраві представники «галицької школи» в української поезії, які органічно переплітають у своїх текстах громадянськість, філософічність і пейзажність, наповнюючи їх притаманною обом образністю. А Анатолій Марущак – уродженець українського Півдня, де й нині живе та творить. І знову маємо підстави говорити про переплетення мотивів в одному творі, але вже з якимось інакшим присмаком. Дивовижність, якій віриш. А ще – підтвердження того, що, це поєднує творців з різних регіонів України.
Тепер – про таке. Закономірно, що значну частину антології становлять вірші про Революцію Гідності та війну на східноукраїнських рубежах. Щодо перших, то тут виділили б «Сотня, що йде у небо» Ірини Вовк, «День свободи», Олеся Дяка, «Разом» Любові Проць. І ці слова похвали – це данина моді. Вдалі рядки є чи на кожному кроці. «Ми – правнуки народу, / що волю здобував у кривавій молотьбі» (Ірина Вовк), «Я – Майдану поет із Тризубом свободи й гітари у серці» (Олесь Дяк), «Пильнуйся, мій друже, бо страсть і байдужість / «По-снайперськи / цілять у серце твоє» (Любов Проць). Варто, либонь, про твори Антонії Цвід та Анатолія Марущака згадати. Антонія Цвід причаровує «золотими хоругвами почерез піки тризубів». А Анатолій Марущак бачить, як «каштанові тіні хитають булави» у вірші «Майдан, сонячна варта».
Окремої уваги заслуговують так звані антивоєнні поезії. У творі «Бо війна – війною» Ірини Вовк вже перша строфа так образно промовляє про наболіле: «вбраний в криваве світанок просить «хвилинку спокою». Чи, може, Олесь Дяк забув про нього, коли у вірші «Перемир’я» пише про трагедію під Іловайськом: «а серце воно, як сувій від болю стражденне зім’ялось». «Вже повні щільники скорботи, а полянище кличе нас». Ці щирі слова читаємо у циклі «Кривава рута» Антонії Цвід. «Вчора росіянин Петренко стріляв в українця Петрова. Я не переплутав, так сталось насправді, бо Путіну захотілося крові». Ці рядки з поезії «Ідентифікований» Анатолія Марущака – поетичне пояснення реалій сьогодення і віра в те, що світло правди неодмінно переможе химери зла з безглуздям «руссково міра».
Та, напевно, ці розмисли про антологію патріотичної поезії не були б достатньо повними, якщо не згадати про виражальні засоби поетів в кількох ракурсах. Спершу – про метафоричність та образність мислення, вдатності (окремі з них) процитовані у попередніх абзацах. Можливо, тільки доповнимо такими цікавинками на зразок: «креслять овиди хмари-гайдуки» Олеся Дяка та інших: «бубнявіють найпершим кроком» / щасливці – зчовгані пороги», «уста легенд затерпли гіркотою. Чи не належать до такого ряду і неологізми та рідковживані слова. Ось деякі з них: «доброгнів», «рожевіття», «осмутний», «удогонь», «непроглядь …
Цікавою на нашу думку», є жанрова палітра. Маємо під однією обкладинкою поему – цикл, фрагмент поеми, цикл віршів, римовані поезії, верлібри, поетичні мініатюри. Що до останніх, то доводиться тільки жалкувати, що в антології не знайшлося місця малоформатним творам Олеся Дяка з його книги «Звуки непереможні». Переконаний, що ці тексти прикрасили б видання. Адже має рацію автор післямови Левко Різник, називаючи його «майстром оригінальної поетичної мініатюри».
Наступна вада. На нашу думку, звісно, добре зрозуміло, що Антонія Цвід у статті «Зв’язкова світів» розповіла про життєвий і творчий шлях Катерини Мандрик-Куйбіди. Але гадаємо, що при упорядкуванні антології, варто було б ширше познайомити з її доробком, бо публікація лише одного вірша не рятує становища навіть якщо його вважати епіграфом до всієї книги. Воно, до речі, є якимось дивним. Хіба не заслуговує на більшу увагу ужинок людини, на честь якої засновано премію?
Або таке. Розуміємо, що спершу вирішено оприлюднити твори членів журі і лауреатів премії за 2016-ий рік. Та чому б окремим розділом не опублікувати твори тих поетів, які дійшли до фіналу, але не стали володарями відзнаки. Сумніваємося, що це було б якимось серйозним порушенням раніше прийнятих ухвал. Нам чомусь здається, що розширення кола автури тільки ошляхетнило б збірник.
…Мабуть можна відшукати й якісь інші «ґанджі». Та ми й не хочемо цим займатися, вважаючи ці зауваги принагідними. Просто хотіли їх висловити ще раз перечитуючи таку потрібну антологію, думки про які вже мовили і не змінюватимемо.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ

ОБКЛАДИНКА АНТОЛОГІЇ

Leave a Reply

Your email address will not be published.