Сергій відводив душманів від поранених. У куртці майора з рацією — він, звичайно, викликав великий інтерес у бороданів зі зброєю. Їм потрібен був тільки живий шураві, бо за такого у Пакистані відвалять дуже багато афгані, а, може, й доларів.
Часом перехоплювало подих, розпечене повітря розривало легені, а серце тривожно калатало у грудях, ніби збираючись вистрибнути.

Сергій зупинився, озирнувся: «Ого, скільки вас! Ну, сюди, сюди! Ловіть майора! Ха-ха-ха…»
Душманів бігло чимало. Вони щось горлали по-своєму, час від часу стріляли у повітря. Головне — дістатися перевалу і там спробувати викликати вертольоти для поранених, а потім вже самому десь сховатися.
За спиною торохтіли автомати, свистіли кулі над головою. Стріляйте, стріляйте. Все одно не вб’єте. Адже за живого шураві, та ще офіцера, більше грошиків дають. Ловіть! Ну, спробуйте!
Здається, доповз. Сергій демонстративно сів на валун, стягнув з ніг важкі чоботи, почав настроювати рацію: «Нуль перший… Нуль перший, це Береза-три… Нуль перший…»
Рація вперто мовчала, а душмани вперто дерлися на перевал.
З гори біглося легше. Тільки не зачепитися, тільки не впасти. Ще згори Сергій розгледів внизу напівзруйнований кишлак, який пото-нув серед густої зелені. У цих старовинних поселеннях завжди вистачає таємних схованок, де можна замаскуватися. Аби встигнути до появи духів на перевалі.
Ось і добіг, впав, відхекався. Визирнув через дувал і побачив, як духи колоною наближаються до поселення. Зігнувшись, помчав вулицею. За спиною почувся радісний гелгіт. Побачили. Тепер ховайся, бо відкрутять голову. Ні, не відкрутять: форма майорська. Тепер нікому не доведеш, що рядовий, а «хебе» — пораненого командира.
Він забігав на подвір’я, але нічого схожого на схованку не знаходив. Уже й будинки залишились позаду. Попереду — кладовище і крутий спуск до річки. Давно покинуті могили, напівзруйнований склеп. Он якийсь отвір у землі. Сергій став на коліна, придивився. Давнє поховання, морок, нудотний запах. Та роздумувати не було часу.
Сергій озирнувся і пірнув у темряву. Сховався у куточку, затих.
Смердота. Від такого повітря паморочилося у голові. Щось тверде уперлося в ребра. Він простяг руку і похолов. Це був людський скелет. Оце заховався. Але ж треба сидіти тихо. Там, на поверхні, полон, побої, а, може, і смерть. А тут теж смерть, але чужа. Варто терпіти.
Згори почулися голоси. Чужа мова, лайка. Не зрозуміти. Якщо кинуть гранату — кінець. Але афганці поважають своїх предків. Значить, сиди тихо. Все ж схованка класна. Тільки треба трохи посунути скелет.
Так, у автоматі магазин з набоями, дві гранати, чотири сигнальних ракети. Жити можна. Варто жити.
Сергій притулився головою до стінки, заплющив очі. Непомітно для себе задрімав. Ніби провалився у морок. Скільки спав — не знає. Розбудила рація, з навушників якої чулася чужа мова. Він став крутити ручку настройки, але база вперто мовчала. Клацнув вимикачем (нічого батарейки псувати) і поліз на світ божий.
Над головою завис бісер зірок, навколо панувала темрява. Тиша. Тільки неподалік гуркотіла гірська річка. Вдень її не чути, а вночі вона почала розмовляти сама з собою. Свіже повітря надало сил…
Сергій отямився біля якогось дувала й відразу примітив неподалік велике вогнище та людей навколо нього. Знайомі особи. Вочевидь, варять вечерю. Як він не напоровся на вартових?
Ага, чекайте. Буде вам зараз плов та ще й з м’ясом. Ловіть на приправу ребристу «лимонку». Клацнув запал, а через чотири секунди вибухнуло. Почулися крики, зойки. Сергій вже не бачив, як вибухом перекинуло казан, як кілька бороданів впали на землю. Він втікав, поки вистачило сил, поки не зачепився за камінь і не покотився…
Отямився вже ранком від гуркоту річки. Вона внизу вигравала сріблом своїх хвиль. Дуже хотілося пити. Але до води швидко не добратися — крутий обрив. Ні, спочатку треба спробувати по рації викликати базу. Там, у схованці, чекають на допомогу поранені.
— Нуль перший! Нуль перший! Я Береза-три. Нуль перший! Нуль-перший!..
Тиша. Тиша навколо. Тиша в ефірі.
— Нуль перший… І раптом:
— Нуль перший викликає Березу-три. Де зникли?
— Привіт! Ми на північ від Мармоля. Сорок кілометрів. Недалеко річка. У нас десять трьохсотих, а п’ятеро — двохсотих. Вилітайте швидше!
— Спробуємо знайти. Ми у повітрі недалеко. Як бородаті?
— Вистачає.
— Сигналізуйте, коли почуєте нас. До зв’язку…
— До зв’язку.
Річка гуркотіла поруч. Потріскані губи прагли цілющої вологи, до якої ще треба добратися.
Він підвівся, озирнувся і побачив… бороданів. Вони наближалися, посміхалися. Ні, стріляти не будуть. Де автомат? Певно, загубив. Остання граната. Повернувся до ворогів спиною, дістав «лимонку», висмикнув кільце, затиснув у кулаці.
Ну, підходьте. Хочете доларів за офіцера? Підходьте! Їх було десятків зо два. За кілька метрів зупинилися. Стали роздивлятися.
Високий з кулеметом і перебинтованою головою підійшов до нього, ошкірив зуби: «Шураві, инжобьо!» (воїне, іди сюди).
— А це бачив?! — Сергій скрутив йому під носа лівою рукою велику дулю, а правою — різко вдарив у підборіддя. Той покотився на каміння. Інші від несподіванки на мить оторопіли. Цього Сергію було досить, щоб кинути у гурт гранату і стрибонути з високого обрива.
Він кілька разів вдарився об каміння, відчув хруст кісток і різкий біль у нозі, а потім з розгону шубовснув у холодну воду. Швидка течія підхопила скалічене тіло і понесла до кордону. Сергій кілька разів виринав, хапав ротом повітря. Він встиг запримітити у небі вертольот. Отже, друзі житимуть. Про себе Сергій вже не встиг подумати…

А. Томило.

Leave a Reply

Your email address will not be published.