1. Переробив „Сердечність”, переназвав й викинув „здвоєного вірша” („Двоїна”). Понаписував нового. Викинув „Білого негра” й „Самотню пані”. Підредагував „Донбас”. Знайшов пару помилок й шукатиму ще – на якихось стадіях вони знов повертаються. Додав (згодом „відняв”) текст, написаний після прочитання трилогії про жінок Шевченка („Верблюжі колючки”). Не признаю сентиментально сльозливого ще й зацикленого на женячці пророка: й чи варт розмусолювати його містичне по суті одруження із гострокосою?

Прискіпливо читаю величенький опус про лицарство Лесі Українки й нашу, може й не гіпотетичну шляхту та козацтво як орден etc. Це вже співзвучніше з моїми пошуками! Купив й перечитав смолоскипну антологію про Київських неокласиків: мені це відоме, а все ж. Чи такі вже й нові наші поетичні „літання”й „неповторності” з їх космогонічною грою наголосів і смислів? Або чи такі вже й неординарні містичні єднання душ і тіл в довколишній природі („І тіл, і душ взаємності містичні”)? Ще не вирішив чи давати. Посуваю на марґінеси, тобто геть поза проект добірки тьму антимарій та інших русокосих. „Завмираю в зорях” й пасу мисленно віковічні, чи й безвічні паузи в житті душі. Ніжно ніжусь в топонімічно-гідронімічних ласках вкраїнської мови. Безшумно відходять люди без тіні, життя без слів – крізь „ чорну кров імперій”. Все в усім свідчить про незворотнє! Неохопно звабно й сподівано несподівано живень життя струмить. Воістину нечуй-вітрівський сонячний вітер! Не закривайсь і не вкорочуй можливості. Народотворчо відкрийсь – й з усіх сил уможливлюй нові й нові творчі відкриття! П’ятниця – 23. 11. 2018 р.

1. Друже Юрку, дякую за скорочувальну участь у відборі – не з усім згоден, а все ж глянув на себе й критичним оком. Попрацював й висилаю погоджену із самим собою добірку. Прошу ще раз перечитати, а якщо не маєш часу, то просто залишити все так, як уклалось. Зверни увагу на ще дві правки в останніх віршах. Напевно я став тугодумнішим, й доводиться все більше працювати над собою та віршами: що поробиш! Усе переформатував. Поскорочував. Шість віршів викинув з власної ініціативи – з тих, які Ти лишив, але з тих чи інших причин вони мені спротивились. Немало переробив. Не розумію, які в кого претензії до „Рукомиша”: Історичне село на Стрипі недалеко від Бучача. Розкопки виявили гончарні печі Трипільських часів. У православній церкві збереглась скульпттура Пінзеля. Там багато хто був, зокрема й Чорновіл, Горак , Возницький. Варто залишити: в періодиці він не друкувався! Так само незрозуміло, чому хтось не сприймає Тюльпани”. В „Зимових деревах”„зай” – звичайніський заєць: така собі вкорочена словоформа: хіба не ясно? Шкода, що ти не хочеш давати „Тепер й тоді”: там Дровняк й Антонич в дуже колоритній ситуації… В останньому рядку „Донбасу” логічний наголос на загрозах, але наступні вірші ті небезпеки посувають: не все ж так однозначно… Якщо придумаю інше закінчення – принесу негайно. „Купайла” я все ж таки дав би. Подивись на все з гумором і розумінням. Сьогодні принесу паперовий еквівалент. Б. Ч. 17. 12. 2018 р.

Лист у Винники до Надії Мориквас – на Новиц рік. Надя – подолянка з Шельпаків Тернопільської області. Звідти родом й Роман Гарбуз – скульптор, графік, автор споминів про Павуляка, написаних з моєї настирливої ініціативи та в моєму переформатуванні пак редакції.
Сестричко, прочитав Твої тонюсінько витончені рефлексії в книжці „Дещо про…” Знаменито й правдиво! Дружньо вітаю з Новим роком та Різдвом Христовим й висилаю Вікторову рецензію на книжку „Наче те листя дерев”. В моїй косметичній корекції. Адже вкрай важливі уточнення словоформ й понять, зокрема прізвиськ, назвиськ, символів etc. – не кажу вже про смисли чи архетипи – скажімо, Юськів наполягала на написанні імені Зіновія, а Палинський по інерції значить „Зе”, бо ж „Зеня”! Ну і так далі. Може, й Ти відгукнешся – для мене важливий хід твоїх думок з цього приводу. Здається, ми могли б співпрацювати, вчасно врубуючись в осягнення новітніх образотворчих можливостей, й в мені Віктор, який зразу рветься все „очолити”, маю на увазі й „Трипілля” – прости йому! – відкрив для себе „золоту жилу”, все ж, сподіваюсь, не присмокчеться, як паразит, а таки співдружньо питиме надто живу й поживну воду первознань. Його відгук направду конгеніальний з текстами моєї „прози” як найвищого ступеня поезії. Не дивуй йому: Віктор любить всілякі медальки, грамоти й звання та подяки. Та й взагалі дуже часто наші „писателі” – носії не своїх „ідей”, бо нема нічого нового під сонцем: гірше, коли хтось агресивно спокушається присвоювати чуже й темне самій нутряності Замислу та йде на поклін до сатани, який по суті виродився із Суті. Зверни увагу на слово „чужорідне” – бо ж єдиний власник всього на світі Господь Бог! Половина назви його рецензії (там, де „мисливець”) – мої, бо й що це таке, як на тверезу голову й здоровий глузд, „полювальник-наплювальник” за відлуннями! У всякому разі можеш на свій розсуд сміло подати мої тексти до „Речі”, еге ж: бо й ДОРЕЧІ, звісно! Тут я міг би запатентувати словогру, як і трохи зверху по тексту, але чи варто! Можеш надрукувати ці мої принагідні думки до мого 70-ліття. Або аж після ста років. Між іншим, ти сильніша й по- філософськи мудріша в „За нас у Львові”: там ти служиш Службу Божу й не заздриш іншим.
31 грудня 2018 р. напередодні Нового Року. Богдан Чеп.

ПРО СТАДІЇ НЕСТАДНОГО Й НЕСТАНДАРТНОГО
Вкрай важливо врубатись в семантику старо-ново-завітнього, зокрема й прізвиськ, назвиськ та інших архетипів: топонімів, гідронімів, онімів, етнонімів, й вклинитись у символи й словознаки вловно невловного! З цієї нагоди патентую назву наступнї книжки – „Поезія надр”. Й до речі, що мені до земних страстєй-мордастих, коли йдуть люті битви у віртуальних світах (сагах, пам’яті, символах, архетипах) за патентування смислів. Або що мені до авторства й патентування, коли за всім цим стежить зі скрижалів замислу Верховний Творець й не надивується краденій гордині позичальників! Одне я знаю напевно, що прийшов на цей світ невипадково й не надаремно: орати плугом золотим цей обрій під сузір’ям Правди. Стиснено вакуумні, збагачені киснем розмисли обиватель сприймає за відсутність повітря – і це не дивно. Зі свого боку, я скажімо, теж не все хочу бачити чи сприймати з їхнього світу – хижих та хтивих – й категорично виключаю зі своєх практик навіть банальних повітруль, або й таке: повітря просвітленої поезії – рясно збагачене киснем надчуттєвого. Звісно, що графомани – агенти нечистого – до автентики мало причетні й нюхом чують первородність янголів світла й дух справжніх віршів, вірних Слову, яке було, є й довіку зостанеться Першим! Чи фізично мисленна, чи духовно вроджена, але ж зраджена через розслабленість млявих сучасників, Богонадхненна справжність виказує велич Замислу й ноосферну кволість теперішнього людства. Ясно, що такі з дозволу мовити „мислителі”, пак полювальники за справжністю, задихаються від захвату, але ж годі признатись в чиїйсь силі, а власній слабості, й не дивно, що пояснюють мисленне безсилля заважкою для них відсутністю „повітря” в творах генія, а воно ж вилазить наверх явна неспроможність „переварити”, обжити, засвоїти самоочевидне через банальні недостачі чи й втрату елементарної, пружності мислення, або й звичайнісіньку недолугість самосвідомості: так би мовити, відсутність присутності. Чим різниться народжене від сотвореного й в сто раз вдосконаленого? В книжці „Дивина” знайдете опріч нових вже відомі вам вірші, але настільки оновлені, що й не впізнаєте, бо ж ризики, хоч і неминучі, але не тому, що експериментуєш, а тому, що шукаєш найточніших означень й знову ж таки найадекватніших відповідників сенсам і смислам безумовного. Маємо застановитись над надлюдським в людях, бо щось мені каже, що над людською особою ширяють в зорях віщі птахи понадсутніх й надлюдських народотворчих доль. З одного боку – завжди стеменна й натурально патріотична „треба” „розчинитись” в народі, з іншого зримо внутрішнє дистанціювання від лінивої простакуватості простолюдддя, аби не втратити індивідуальності й не стати стадно ніяким, безличним „калхозніком”. Спрацьовує еволюційно питома властивість людської природи, творчі засади високого стилю народної культури й інстинкт глибинних традицій стихійного народоправства, народолюбства, ба й народотвору: так виділяються з індивідуальності Народу й ростуть до зір людські сутності, творячи в цей спосіб надлюдину – надземну й надлюдську Особистість, якою й марив Фрідріх Ніцше: національно вибіркову, збірну, внутрішньо незглибну, безмірно й безмежно високодуховну, зрослу й вийшлу з Духа Святого. Й ми бачимо, коли триєдино особистісне стає одним-єдиним: Особа людська, особа Народу й Особа Божа! Трохи прожилось, й можна було б сказати, що для сяких-таких старожилів нема ніяких секретів: хто б що в серцях не балакав, все на поверхні. Годі щось видумати й не мож здурити – хіба самого себе! Мало що багнуть-бажають в благу-благеньку хвилю виповнення щойно одного космічного дня старі пардути! Всі радо погодяться, що ти ще ого й абсолютно не змінився за ці перейшлі роки, ну й, звісно, все знаєш, все маєш, нічого тобі не бракує, а все ж: най життя твоє довжиться, здобутки множаться й блага більшають, бо нема стримку дурним потребам, поки живий. Бажати б міцного-преміцного здоровля ювілярам й усім довколишнім. Думай не думай – все як завжди… Знаєш, маєш, а як не маєш, то що ж… Кругом грошва – двигун жисті! Тому й й віримо до-семилітні: гроші треба спалити! А в сімдесять мац-мац: пороздававав би все, а воно, бач, зітліло. Не журись! Все контрольовано, погоджено з Власником. А знаєте, хто власник? Та ж Бог-Творець! Лечу з вишнями у вишневий сад – ніхто не озивається: нестерпно біло щемить пелюстя. Ще трохи і проклюнуться ягоди – й відразу червоні. Печаль пролітає мимо, думки й мислі вглибають за обрій. Довго чи ні блукав син, але бодай подумки повернеться до самого себе, й хтось внутрішній тихо спитає: „Ну, що – знайшов циганського тата?” Чепур не Чепур – вичерпується фермент опору, бо ж біля керма – негідники й злодюги! Ось таке воно тейте, тайта чи й тайстра: на те й на те ти поклав лапу, на то й на тамто – щось інше: скоро й тебе покладуть. Ну й що, що люди пороку – моральні виродки: їх моральність писана вилами по воді… А все ж як то добре, що попри все недобре все добре! Мислиться й з позавчорашнього. Сякий-такий „ізм” підпряг до воза теорію марґінальних опуртунізмів в межах абсолютних цінностей та перевів її в практику вибіркової вигоди для „своїх”, а віртуально – в сферу лицемірно зверхньої, умовно змовницької демагогії для „вибраних” з-поміж каст, ну а для „віруючого” загалу напустив туману з флером романтичного ідеалізму, склепавши сякий-такий ілюзійно крихкий псевдомаксимум при мінімумі реальних можливостей для обдурених. В чім тут „прогрес”? Як не печально парадоксально – у реверсивно-регресивних, ба й агресивно підмінних, по суті репресивних, практиках й цинічно розрахованих оціночно інформаційних диверсіях проти людських особистостей та Осіб Народів.
(З ЛИСТА ІВАНОВІ ДЗЮБІ НАПОЧАТКУ 2019 Р.)

Богдан Чепурко.

Leave a Reply

Your email address will not be published.