Олесь Гончар… Він і його творчість – ціла епоха та відкриття. Цікавих і повчальних. Твердити, що в романах “Прапороносці” та “Людина і зброя” у “вітчизняній” війні 1941–1945 роках українці були основною рушійною силою, в совєцькі часи треба було мати відвагу і мужність.

Свідченням цьому є його наступні романи – зокрема “Тронка” й “Собор”, через які автор мав чимало клопоту і неприємностей. Через “злочинний”відхід від “наддемократичних”засад сталіно-горківського соцреалізму та партійності літератури.
Олесь Гончар часто бував у місті Юрія Котермака-Дрогобича, що у Підкарпатському підгір’ї, зокрема у місцевому педінституті ім. Івана Франка. Він, як і Михайло Стельмах, наш випускник Григорій Штонь, був Почесним професором вузу, у якому я навчався і працював.
В його честь кафедра Української літератури/завідувачі – Микола Домницький, Михайло Шалата/ часто організовувала творчі вечори, презинтації книг письменника, наукові конференції. Кожного разу О. Гончар знайомив нас, студентів та викладачів, зі своїми новими поезіями, новелами, а то й уривками із майбутніх книг. Особливо розповідав він про свою творчу робітню, про щось таке, потаємне… Либонь, мав на увазі тритомний Щоденник, який згодом дружина доклала немало зусиль, аби його видати.
Пам’ятаю, добре пам’ятаю два заходи з участю Олеся Гончара. Це – творчий вечір письменника у Львівському драматичному театрі ім. Юрія Котермака-Дрогобича та зустріч зі студентами біля пам’ятника Івана Франка, що навпроти колишнього Будинку культури/тепер – Народний дім ім. І.Франка. – А.Г./.
Партер і балкон театру були вщерть заповнені містянами. На сцені – ведучі, Олесь Гончар та його вірна дружина, Валентина. Про життєвий і творчий шлях розповідав, здається, літературознавець, поет Михайло Шалата. Було сила-силенна виступів – і викладачів, і студентів, і жителів міста, і, звісно, від влади. Оплескам раділи не тільки гості з Києва, але й, здається, і стіни театру. Про квіти – мовчу… Були неодноразові оклики “Слава!”.
Власне, тоді я своєю кінокамерою “Lantan” зафільмував оцю зустріч із патріархом нашої літератури, себто Олесем Терентійовичем. На жаль, мій апарат на голос заслаб – ще й так, що жодного звуку не записав…
Наприкінці зустрічі мешканці міста подарували гостям картину якогось місцевого художника розміром – 1.20 на 1.70 см. Письменник встав, тричі вклонившись, тихо й винувато мовив: “Спасибі вам, дорогі дрогобичани, за пошанівок моєї творчості, щирість душі, теплінь сердець, за картину, але… – з очей змахнув сльозину. – Звиняйте, через певну незручність картину не можу взяти: ми-бо додому вертатимем потягом…” – і попросив передати їі в історико-краєзнавчий музей “Дрогобиччина”.
Інший випадок. Після зустрічі, яка відбулася в Актовій залі інституту, Олесь Гончар забажав зазнимкуватись зі студентами біля пам’ятника Великого Каменяра, що навпроти Будинку культури. Якось так вийшло, що там, крім письменника і мене, чомусь були лише одні дівчата…
Після того Олесь запропонував мені присісти на лавці, що в парку навпроти головного корпусу, маючи ще якихось неповних десять хвилин перед тим, як податися в ректорат. Попри свою природжену соромливість, я пристав таки на пропозицію письменника. Зав’язалась про се-те розмова. Я з пам’яті продекламував йому кілька своїх поезій, а також дві новели – зокрема “Кошикар” та “Сини”. Олесь Терентійович мене похвалив, зокрема прозу: “Творчість – це ваше… Сійте, сійте, студенте, – певен, урожай буде… Я переконаний в цьому!”
Від такої похвали у мене, початківця, виросли крила: як-не-як, а це мені сказав не хто-небудь, а Олесь Гончар, хрестоматійний письменник…
Усі мої зустрічі із видатним майстром слова, справжнім патріотом рідної землі, Героєм України й досі мені теплі і незабутні. Мудрі його твори – це, так би мовити, обереги збереження нашої ідентичності, нашої духовності, нашої рідної мови, нашої культури, наших національних надбань.
Тож честь і слава Великому Українцеві, яким насправді був Олесь Гончар. Слава – сьогодні і завжди!

Андрій Грущак,
член НСПУ

IMG_20210221_204605_2

One Response

  1. Богдан Дячишин

    Сиджу на лавці коло пам’ятника Тарасу Шевченкові, навпроти Київського університету, замислююся, дістаю записник і пишу: “По-справжньому може бути щаслива та людина, яка чує дзвінок тронки, хоч як далеко він би не звучав”.
    Тоді цькували Олеся Гончара. Я регулярно читав газету “Літературна Україна”, але не міг зрозуміти, що відбувається. Пригадую, що надіслав до редакції газети свої міркування про творчість письменника, намагаючись його захистити (мовляв, герої його творів реальні, а не вигадані, кохання, описане ним, справжнє тощо). Ще й попрохав: якщо не опублікуєте, то перешліть мого листа Олесеві Гончару, може, це подарує йому кілька радісних митей. Через місяць отримав роман “Берег любові” з автографом автора. На цьому й закінчилося моє писання.

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.