Шмигельська Л. В. «Осанна осені»:вибрані поезії. – Івано-Франківськ; Місто НВ,2016. – 244 с.

1. БІОГРАФІЧНІ АКЦЕНТИ
То, напевне – основна ознака, чим більше проживе людина на білому світі, тим більше їй хочеться хоча б подумки помандрувати у ті місця, де закопана її пуповина, усім смертним, не лишень письменникам. І немає нічого оригінальнішого від того, що уява визначного українського поета Дмитра Павличка лине у Стопчатів на Прикарпаття. Як і у тому, що Степан Пушик не перестає захоплюватися Вікторовом…
Дехто, зрозуміло, може іронічно сказати: мовляв, людям допікає ностальгія, бо вони мешкають не там, де народилися. Та чи варто теревенити про це, коли маємо справу ще з одним виявом Божої таїни?
Як мені здається, вона, таємність Господня, ще незбагненніше коли йдеться про письменників, яких «примагнітив» рідно край. Адже тут теж маємо вражаючі приклади: лауреат Шевченківської премії поет Петро Мідянка не уявляє себе без села Широкий Луг на Закарпатті, поетка Любов Проць зріднилася з Диблянами , що на Львівщині…
До їх когорти зарахував би і Лесю Шмигельську, яка пов’язала свої будні і свята з Каменем Рожнятівського району на Івано-Франківщині – селом, де колись з’явилася на білий світ. «Люблю стожар його небесних свіч/ І лебедіння ранків над ночами. І сонце ясне, наче усміх мами /Люблю глибінь святих його сторіч…».Цей катрен надибав у «Камінських сонетах» авторки. Й можна, очевидно «розпливатися мисліями по древу», аналізуючи його, та не буду вдаватися до літературознавчого препарування. Кожен може зробити це самостійно, згідно свого смаку. Дуже хочеться сказати інше: оте припадання до рідності допомогає краще зрозуміти душу письменника. А збагнувши це, давайте поставимо трикрап’я…
До речі, цей розділовий знак не вважаю випадковістю у даному випадку. Ще кілька слів промовлю про поетку. Як уже було сказано, вона живе у рідному селі, бібліотекарює тут. «Цокають ладно стрілки, що на дзиґарику/В сивих, як світ, архівах бібліотек». Є головою первинного осередку ВУТ «Просвіта»імені Тараса Шевченка. Видала поетичні книги «Поцілунок літа», «Жінка з осені», «Тепло незвіданих доріг», «Всеобрій», «ПроСвіт», «Осанна осені».Член Національної Спілки письменників України, лауреат Премії імені Марійки Підгірянки, лауреат ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.

2. НАВКОЛО НАЗВИ І НЕ ТІЛЬКИ.
В попередньому розділі згадано про всі видання поетеси. «Осанна осені» – найсвіжіша, шоста у числовимірі. І це дає підстави сказати, що авторка проникливих віршів продовжує плідно працювати, про що переконливо кажуть тексти.
Цей подих солоний вітру і ніч, і тиша,
Марніє під спраглим небом полин-трава.
Хтось прагне іти землею, хтось пнеться вище,
Я тихо молюся віршем, поки жива…

Цитую строфу з «Осанни осені». І думається, звісно, про неї (маю на увазі поки що лишень назву книги). Різне мислиться, тому й прошу вибачення, що виклад роздумувань, можливо, виглядатиме дещо сумбурно. Ми, читальники, уже звикли до того, що літератори озаглавлюють свої видання назвами творів з них або цікавими асоціаціями з власних писань. Леся Шмигельська – не виняток
Осанна осені! Вже знову на причалі
Твої святі наиомлені світи
І листоповені, заохрено-печальні,
І дні чекань для того, хто не встиг
Зігрітись ласкою обвітреного раю
І пелюстками викласти: «кохаю».
Якщо згадати, що рядки взяті з мезовірша «Осанна осені», то логічний ланцюжок складається.
Але це лише видима частина осіннього «айсберга». А незримість тонко (і дуже вдало!) підмітив відомий український критик Євген Баран говорячи про осібність поетичного тембру укупі з жіночністю та не банальністю. «Моління ув осінь…дерева і свідки і судді, мов вишитий віттям кошлатиться сивий туман. А ми, наче діти, одвічно кохані і блудні. Дарма, що не літо, дарма, що не юні, дарма…»: «Вплелася стежці в коси ковила / І м’ятно пахне скороспіла осінь. / Об землю лихом і босоніж в роси./ І хай не солод, ця гірка земля, але моя…» (Зрештою, цитування можна продовжити, бо вдатностей, слава Богу, вистачає).
Але це лише один бік медалі, очевидний при всій зримості та не зримості. З однозначно позитивним забарвленням. Та маємо і другий бік, уже не однозначний. В сучасному літпроцесі існує чимало використань слова «осінь» у назвах. За Василем Герасим’юком, приміром гоняться «Осінні пси Карпат», «Кущ осінньої калини» ховає від цікавих Миколу Луківа. Володимир Гаптар дивиться на «Осінні айстри». Неоніла Диб’як вслухається в «Літургію осіннього сонця». А ще назвемо Світлану Аніщенко, Анну Лимач, Василя Місевича…(цей перелік є далеким від повноти) та й сама поетка товаришує з осінню. Згадаймо хоча б, що вона свого часу вже оприлюднила збірку віршів «Жінка з осені».
Що за цим усім? Одним словом не скажеш. Двоїна, знову згадуються слова про осібність звучання лірики. Я тільки додав би сюди думку про вплив прожитого на слововраження, це, якщо хочете – одна грань проблеми. а ще одною є, либонь, перелуння з іншими.
Тут проблеми не бачу, немає нічого поганого в певних перегуках назв. Правда, існує непростий нюанс,сумніваюся, що цікавинки очікують мене коли візьму до рук «Пізню осінь» чи щось таке, знаєте, байдуже відкладу видання з таким заголовком. Мені більше до вподоби «Діалоги на осінніх дахах» або «Осіння кава». З великим задоволенням зараховую до таких і «Осанну осені». Вже хоча б тому, що перше слово належить до рідковживаних у назвах, та ще й у такому контексті.

3. ЗАГЛИБЛЕННЯ У ТЕМАРІЙ
А оті контексти-різноманітні. Вже простий перелік тематичних мотивів вражає. В книзі вибраного є чимало віршів на громадянську тематику. З ними ще існують філософська, пейзажна та інтимна лірики. І кожен підвид версифікаторства – з живинкою.
Проілюструю це прикладами з текстів. Скажімо, нерідко можемо почути,що автори поезій на громадянську тематику переспівують загальновживані теми. Не думаю, що через це варто бити на сполох. Не мотиви мають бути головними, а оригінальність висвітлення. Несподіваність і власний погляд існують у багатьох віршах Лесі Шмигельської.

Знов оббреханий день загорнувся у куряву чорну
І пропахле огнем отепер надвечір’я в рази.
Не боли мене світе, не печи мене кров’ю,
Обривається відчай над годиною злою.
Тихо схлипує вітер, небо знітилось гірко.
Шини, кулі, коктейлі, чорна в сажі бруківка.

Особистісний позирк? А як без нього? Оте власне і є свідченням освоєння теми.
Щось подібне спадає і при оцінці (перш за все з точки зору читача) так званих філософських віршів. Адже тут є теж чимало рядків, неординарність яких, неможливо не помітити. Особливо тоді, коли йдеться про невмолиму потребу богошукань.

До раю-вік, до чорноти-лиш миля,
помежи драм людських спирає дух.
До де наш Ной? Загублений у хвилях,
чи сатаною приспаний оглух?
А може, світ забутий Богом нині?
Чи все що суще цвіллю поросло?
Вже вкотре доля губиться в рутині
І морщить біль історії чоло.

Ускладненість мислення? Можливо, вона десь причаїлася? Та ні! Радше маємо підстави говорити про простоту й оригінальність в єдиній сув’язі.
Між іншим, вони характерні і для пейзажної лірики. Вчитаймося! «Спросоння кліпає очима мокрий дощ, залишивши тумани туманіти», «прозорим вітром розгойдає хмари», «із чаші сонця півсолодкий фреш п’є вранці місяць спраглими вустами», «намоклий тин суглобами скрипить». І у моїй уяві, коли читаю такі рядки,починають вимальовуватися зримі картини. Інтрижно (в доброму розумінні цього слова) доповнюють це відчуття натяки на те, що лише представниці прекрасної статі поєднують непоєднуване у пейзажній ліриці «На вигоні стоїть стара криниця, поскрипує кістлявий журавель. І змішує береза білолиця самотності замріяну пастель». Хіба немає флеру жіночності у двох останніх словах процитованої строфи?
Він, отой флер жіночої несподіваності, не покидає і тоді, коли перечитую інтимну лірику талановитої бойківчанки. «Крізь тепле скло раховані зірки рясним дощем падуть довкола хати. І хай літа не раз пекли, таки…а я тебе не вміла не кохати». «Відчинимо дім, як попроситься осінь у гості, як постукає дощ мокрим пальчиком в наші світи. Нині вето на смуток, «а завтра» – не звідане досі. Просто неба удвох ми зуміємо все перейти».

4. ЕНЕРГЕТИКА СЛОВА
Чому так приваблює поезія Лесі Шмигельської, що хочеться цитувати і цитувати вдатності? Не можу однозначно і точно відповісти на це запитання, бо не знаю відповіді. Вона, очевидно, є Божою таїною, тому й обмежуся припущеннями.
І перше з них є таким. Як засвідчує книга, поетка у своїх творчих шуканнях метається між сповідальністю і метафоризмом, традиційністю і постмодернізмом, прагнучи знайти свою стежечку на материк слова. В результаті такої «розхристаності» народжуються небуденні метафори та порівняння : «гортає літа списаний блокнот», «похмуре небо, мов діряве сито», «дороги наші розповзлись, як змії», «небес оливковий нейлон»…
Таку метафоричність мислення та цікавинки порівнянь вдало обрамлюють неологізми та рідковживані слова, які щедро розсипані у книзі: «листовій», «стоконі», «лжеранить», «померки», «листомрія»…гадаю що перелік словесних цікавинок цим не обмежується. І це, як на мене, – добре, бо відчувається , що поетка пізнала смак до словотворення.
Щодо метафорики і прагнення до нових слів, то, можливо, варто згадати й про таке, що пошуки у цих сферах безперечно слід продовжувати, бо це може бути отим ще неходженим путівцем. Здається, що пані Леся збагнула це, бо уже в розділі «З неопублікованого» (в ньому, очевидно, вміщені найновіші вірші) аж ряхтить від вдатностей: «вже місяця срібні вістря вп’ялось у хмари», «верби, неначе старі босоркані, гадають своє», «балансують між хвилі подаль круті береги», «Вітер виє у комин, як сивий бездомний пес»…
Повторю ще раз, що це – припущення рецензента. Як і думка про те, що за поетичну справжність агітує версифікаційне різноформ’я. Адже «Осанна осені» – сонети, рубаї, верлібри, катрени, акровірші… А балада «Доктор «Пастор», яку авторка присвятила пам’яті повстанського лікаря Олекси Зеленюка, нагадує маленьку поему, про що вже доводилося писати.
Припущення №3 може найбільш контрверсійне, чи не тому, що літературний критик від конкретики книги намагається перейти до певних узагальнень, отже, наблизитися до них. Відомо, що на Прикарпатті творить ціла когорта цікавих поеток. Назвемо хоча б Неонілу Стефурак, Галину Турелик, Ольгу Слоньовську, Ольгу Бабій. І либонь, має рацію згадуваний мною Євген Баран говорячи про духовну близькість Лесі Шмигельської з першими трьома. Але з однією поправкою: вони, як літературні особистості сформувалися ще у тоталітарні часи, а авторка «Осанни осені» заявила про себе у роки незалежності України, що по-своєму відбилось у поетиці.
І ще одне припущення, й знову таке, що трактується неоднозначно, не секрет, що частина поціновувачів красного письменства негативно ставиться до філологізації слова, бо мовляв, творення літератури з їх допомогою і наявність ремінісценцій з чужого вантажу применшує значення слова. Категорично не згоден! Немає нічого поганого у засвоєнні досвіду попередників, та ще тоді коли авторка дивує багатством літературних форм: мезостихи, вірші з епіграфами, присвяти пам’яті знаних письменників. Осібне місце у філологізації поезії займають римовані розмисли про роль слова у людському житті. Якщо крізь плетиво чужих нашарувань з’являється щось своє, то невимовно радієш. «Сезон віршів, ночами не дописаних, сріблясті юрми виплаканих хмар, лжеранить сонце пристрасними списами скороминучий літній календар». Читаю такі вдатності і у свідомість молоточком починає стукати запитання: чи не варто поетці сміливіше повертати у поетичному замку «філологічний ключик», адже у майбутньому пошук може вилитися у книгу, яка зацікавить багатьох.

5. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
В ньому, як мені здається, теж треба говорити про поезію. Але я знехтую тим. Авторка сама змушує, розділом, де зібрано статті письменників Петра Засенка, Євгена Барана, Ігоря Павлюка, Ольги Слоньовської, Любомира Михайліва, просвітянки Любові Сердунич та інших.
При уважному знайомстві з ними, знаходиш цікаві аспекти, та говоритиму не про них, а про дещо інше. Свого часу львів’янин Юрій Коваль теж випустив книгу своїх творів і рецензій на попередні видання. І в окремих відгуках були гострокритичні нотки. Несподівано? Так! Бо здебільшого літератори дуже ображаються на такі відгуки і воліють виставити загати для не появи таких відвертостей. Скажімо, у моїй рецензії вже був випадок, коли відомий письменник постарався аби мій негативний відгук на його роман зник з інтернет-видання.
Або таке. Недавно пошта принесла мені нову книгу одесита Геннадія Щепківського. А в ній – розмисли письменника про відгуки на усі його твори, ще звідтоді, як вони почали надходити до читачів. Цікаво читати! І не тільки рецензії, а й реакцію літератора на них.
До чого все це веду? З вищезгаданого випливають аж три способи: оприлюднення уже знаних відгуків під однією обкладинкою, критичність рецензій і творче осмислення уже написаного. Яким з цих трьох шляхів у майбутньому піде Леся Шмигельська? Неможливо щось передбачити зі сторони, та ще й тоді, коли вона, очевидно, сама цього не відає. А може, шукатиме свій плай?

6. ПОСТСКРИПТУМ
Після невеликого літературознавчого екскурсу з «вини» поетки повернемося до її версифікації. І знову ствердимо, що Леся Шмигельська спонукала, а точніше «Осанна осені». Зрозуміло, що ця книга увібрала у себе кращі твори з попередніх видань, а також нові тексти і є першою (й досить успішною) спробою вибраного. Принаймні такий висновок роблю після уважного перечитування. Але, як на мене, книга взяла на себе ще одну функцію, вона запрошує у творче майбутнє.
Зрозуміло, що письменниця і сама ще точно не впевнена яким воно буде. Але впевнена, що її неодмінно супроводжуватимуть шукання.
«Уже поза північ, а я, чомусь, далі не сплю.
Чекаю світання, нервово покліпує свічка…»
Поетка шукає власний шлях у листомрію. Може, згодом, ступимо на нього, подивуємося, відкривши нові поетичні світи… Почекаємо?

Ігор ФАРИНА, член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких
м. Шумськ на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.