В усі часи і в усіх притомних націй, які дбають про своє здорове майбутнє, цінували, берегли дітей і старших людей, особливо тих, що прийнято називати старійшинами. Їх запрошували у палаци правителів, з ними поважно радилися. Наймудріших із них вважали моральними авторитетами, бо вони, їх життя, врешті-решт, найбільше відповідали отій парадоксальній Біблійній формулі: «Будьте як діти»…

Зі світлими безпосередніми дітьми асоціюють віки й народи і найкращих своїх поетів – як там у вічно молодого класика в «Персидських мотивах»: «Ты – ребенок, в этом спора нет,  Да и я ведь разве не поэт?»…

А як тоді ставитись до Миколи Євгеновича Петренка – справжнього старійшини української літератури?..

Так і ставитись, як велить віковічна мудрість народів: слухати (тобто поважати) і любити.

І не лише за десятки виданих ним різножанрових книг: для дітей, поетичних, прозових, драматургічних, пісенних, есеїстичних…

Історія української літератури знає не так багато письменників, які би так природно легко, професійно невимушено, невимучено почували себе у різних жанрах, як потомственний селянин у своєму багатопрофільному господарстві, який однаково файно дає лад і ставку, і млинку, і вишневому садку… І в цьому також світла особливість таланту родового полтавчанина із важкою долею-волею, але світлим серцем і мудрою головою – Миколи Петренка, якого у рідному йому вже багато десятиліть Львові одні називають довірливо-інтимно: Дядко Микола, інші – поважно: Микола Євгенович, дехто – «по-західньому», по-панськи: пан Микола, ще інші просто – як корабель, зірку, природне явище, – ПЕТРЕНКО.

Але, переконаний, у всіх добрих людей при згадці чи при зустрічі про цього Дядька Лева української літератури тепліє на душі. Це і є секрет щасливого поєднання таланту письменника і таланту Людини, яка не претендує на ангельскість, дидактизм, професійний патріотизм та на інші ізми, натурально відповідаючи отій максимі, проголошеній, як відомо, у стані захисту від звинувачення у декаденстві Іваном Франком:

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

 

Краще за Такого Петренкового попередника, про самого нашого аксакала не скажеш, знаючи Миколу Євгеновича і як Людину, з якою був у розмаїтих житейських ситуаціях: від чарчинно-компанійських, романтично-музинних – до дискусійно-суспільних.

До найважливіших, знакових, штрихів і шрамів його життєпису, із якими легше осягнути прозору глибину його творчості, належать, здається, наступні: «Народився 6 листопада 1925 року в містечку Лохвиця, що на Полтавщині, у багатодітній родині електрика та колгоспниці, що «від ранку до ночі працювала на буряковій ділянці». Ще першокласником пережив страшний голодомор 1933 року. В неповних 16 років, коли почалась війна, потрапляє до Янівського концтабору у Львові. А трохи пізніше стає одним із в’язнів концтабору Штокбах». Навесні 1945 року звільняється з концтабору. Повертається додому, де вже діяло сталінське правило: «Хто був у полоні, в неволі, в окупації – той ворог». Вчорашнього в’язня таборів німецьких – Миколу Петренка – висилають у трудові табори радянські – на лісорозробки Сибіру і ще далі: на рибні промисли Камчатки, відбудови Донбасу. Аж у 1951 році М. Є. Петренко повернувся в Україну до своєї сестри, що жила в Бродах на Львівщині. Тут закінчував школу, працював в редакції районної газети, навчався на факультеті журналістики у Львівського університету…

Життя цієї людини, як бачимо, саме собою – сторінка Великої Книги нашого народу більшої частини ХХ століття.

Сказати щось нове про цю життєтворчість, життя як творчість, творчість як життя цього трударя на душевно-духовній ниві національного письменства, окрім того, що поважно люблю Його, майже не можливо, а реклами Він не потребує.

У Нього, по-моєму, нема ніяких комплексів, на які так щедро хворіють творчі люди, окрім одного: під час чаркування, читання віршів, яких Він, як мало хто з поетів, знає дуже багато – чи не всю світову класику напам’ять) не любить, щоби його перебивали… Тоді нервує, по-дитячому капризує… І це ще раз свідчить про здорову первісність не зіпсованої ні совєтськими, ні німецькими концтаборами, ні дитинством, яке пам’ятає сумнозвісний голодомор, його натури.

Отож, постараюся сказати добре, незле і тихе, узявши найсвіжіші книги Майстра – вибраних поезій «При чесному хлібі» (Львів: Сполом, 2009. – 472 с.) та книгу новел-притч «Самоспалення свічі» (Львів: Ліга-Прес, 2010. – 200 с.) – як причину, нагоду побути з Миколою Євгеновичем у майбутньому, посповідатися через рупор…

Накричались, роздирали пельку,

Те, чого хотіли – досягли!

Я – в раю, в якімсь там закапелку:

Гарно, мов на березі Сули.

 

Буде рада, буде чорна рада,

Чорна аж червона – наче кров.

Кожен каже: два гетьмани – зрада,

А у мене віра і любов.

 

Козаки стають в потрійну лаву,

Сторожкий потрійний караул:

Той Москву єднає, той Варшаву,

А мені судилося Стамбул.

 

Обіцяють шляхта і бояри

Грошики, маєтності, чини.

А за нашу честь –

Страшної кари

Ми самі чекаємо з війни.

 

Не буває правда триєдина,

То лиш смерть нас тричі поруба.

Наче хмара, суне чорна днина.

Українська зболена ганьба, –

читаємо в наугад відкритому і повністю процитованому вірші – діагнозі суспільству – «Неподілена булава» із книги вибраної лірики, в передмові до якої відомий літературознавець, критик Микола Ільницький іменує Миколу Петренка насамперед як поета-лірика, з чим не можна не погодитись, хіба що додати: лірика драматизованого хисту, лірика-пісняра, текстобіографія якого незаперечно свідчить про красиву силу української породи і дає надію нам, молодшим, на (за Богданом-Ігорем Антоничем) «незнищенність матерії» нашого духу.

Тут же, поряд із такою-от по-громадянськи зазивною лірикою, той, хто по-справжньому любить поезію, знайде класично-традиційно прості, світлі і глибокі, як все геніальне, вірші, строфи, рядки-афоризми і про кохання-любов, любов-кохання, космос, природу, батьківщину-державу і державу-батьківщину, вірші-присвяти друзям-побратимам, серед яких Павло Усик – «однокласник і співробітник у фашистській каторзі», хірург Михайло Павловський, поет Микола Вінграновський, «лісознавець і поет Володимир Бондаренко»… у розділах «Моє містечко над Сулою», «Відвідини Бухенвальда», «Відчайний марш гетьмана Петра Дорошенка», «Верба», «Колоски. 1933», «Імена», «То де ж наш меч?», «На великих хрестах», «Молитва отця Зенона», «Твоя таїна», «Дикий берест», «Із останнього записника» – як-от, у вірші «У лісі так»:

Не довіряй ні ворону, ні круку,

Ні спогаду, що болем обпече:

У лісі є кому покласти руку,

Покласти руку на твоє плече.

 

У лісі так: тут не шукай резону

Чиєїсь фальші – фальші не бува:

Як щедрий кум, тут безміром озону

Поділяться дерева і трава.

–––––––––––––––––––––––––––

 

У лісі так – у лісі, в лісі, лісі:

Згадалося – що стоптане давно,

Згадалося: дідівський спис у стрісі

І не доткане вічне знамено.

Або ж (із вірша «Коли помре русалка»):

Коли помре русалка…

Але ж – помре таки!..

Струмує колисанка

Над безміром ріки.

Чи просто білий світлий вірш-строфу про далеке-близьке кохання «Гербарій»:

Твій усміх до мене,

Неначе ту квітку,

Вкладу обережно

Поміж сторінками

Товстенної книги –

Колись пригадаю

Засушене диво.

 

Повіряти таку, вкорінену у фольклор, найкращі, безсмертні класичні зразки, поезію, яка бере за душу і підіймає дух, академічною алгеброю нема сенсу, адже «Хто має вуха, нехай слухає» («Євангеліє від Матвія, 13:3-8»).

Найкращі вірші поетів завжди прагнуть стати піснями, тому справжній поет (за Іваном Франком) ладен відректися від усіх своїх віршів заради одного, який би став народною піснею. Серед відомих пісень на слова Миколи Петренка – «Калина приморожена» (композитор Володимир Івасюк), «Карпати», «Нічне місто», «Ти забудь ці слова» (композитор Мирослав Скорик), «Намалюй мені ніч» (композитори Богдан Веселовський, Мирослав Скорик).

Найважче ж, як відомо, писати для дітей. Так ось татусь і дідусь Микола Євгенович Петренко – автор багатьох добрих і світлих дитячих книжечок, серед яких «Марічка-невеличка», яку ілюструвала знаменита художниця Софія Караффа-Корбут, «Світ чекає на тебе», «Чом не ростуть вареники», «Заблуда», «Похід на Чорногору», «Вишиванка від ангела…», п’єс для дітей, які ставилися в Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст, а «Чарівне кресало» за казкою Г. К. Андерсена поставив Львівський театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

При тому письменник, вроджений демократизм якого проявляється і в уникненні усіляких посад і кар’єрних атрибутів, і в навіть таких зовнішніх проявах внутрішньої незалежності, свободи – як небажанні носити галстук, він – автор численних публіцистичних, літературно-критичних матеріалів, навчався на факультеті журналістики у Львівському національному університеті, безпосередньо працював в редакціях районної та обласної газет, був редактором Львівської телестудії.

Тільки поет-Майстер із такою життє-творчою біографією може писати й таку прозору, мудру, на позір просту прозу, яку читаємо у книзі «Самоспалення свічі». Ці новели-притчі за містким змістом і довірливою манерою розповіді подекуди «тягнуть» на добре відредагований роман, а читати їх так легко, мов казки у дитинстві, «Маленького принца» Екзюпері… бо ж багато хто із сучасників пізнає себе, прототипованого, в них, де й самі назви притягують, інтригують: «Оцінити роботу Бога», «В передчутті народження», «Там, за тими дверима», «Минуле відсахнулося від мене», «Вісник у чорному», «З чужого ребра», «Кольором дівочої цноти», «Там, де мене не було»…

«Як був я деревом…

Стривайте, не так: росло собі дерево. Я мав лиш пряму причетність до його появи на світ: батько посадив дичку в честь моїх уродин.

Дерево й виросло – кремезне й кряжисте, гінке, з поривною душею, з буйною зеленою шевелюрою. В нім птахи щебетали, під ним я вперше дівчину поцілував, і все таке…

Зістарилося моє дерево. Згорбилося, протрухло, полисіло, тільки що буйна омела на ньому прижилася. Та в дуплі сова сидить, очиська такі величезні. […] То та сова – до дерева: – А бачиш, бачиш, і вона вже не така молода, не тодішня!.. – І якась недобра радість у тому її хриплому шепоті.

Облиш, сово, чи не сором тобі? І тобі, дерево, чи ж не сором?», –

читаємо таке-от внутрішньо ритмізоване, знову ж таки по-дитячому чисте, не зіпсуте слово новели-притчі компанійського, відкритого сивого казкаря-пісняра.

Загалом же, щоби зрозуміти, осягнути багатогранну творчість патріарха української літератури – Миколи Євгеновича Петренка, – потрібно створити цілий науково-дослідний інститут, а щоби відчути її талановитість – потрібно (за Григором Тютюнником) просто-напросто полюбити… Майстра, творений ним світ і життя у ньому та побажати Йому здоров’я і удачі ще на багато земних років, а нам щастя грітися біля високого вербального вогнища Його молодої душі.

КНИГА, ЯКА ПЕРЕМАГАЄ НЕДУГУ

Справжній, вроджений, поет молиться віршами.

Врешті, він і творить пісню або молитву, пісню-молитву, молитву-пісню, пісню-код, яка зостається після нього в культурно-інформаційному полі його народу, а то й цілого світу, яка захищає душу від жорстокості, а сам світ робить надійнішим, домашнішим, світлішим.

Тому версифікаційна вправність Майстра тут, звичайно, важлива, але не первинна. Головне – повірять цій молитві люде, Всевишній, сам її автор, врешті-решт, чи знайдуть кращу, щирішу, принизливішу — щоби підхопити і понести в душах далі – до безсмертя, яке парадоксально починається якраз після фізичної смерті митця, або принаймні тоді, коли він зі смертю на Ти.

Адже лише часто думаючи про смерть, людина може особливо гостро відчувати життя, передавати свій досвід іншим, любити його, життя, бо ж «на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» – написав на порозі вічності завжди молодий Василь Симоненко.

І ранню мудрість цю можна асоціювати з аурою одного з найунікальніших, легендарних за життя, людей-поетів і поетів-людей, зустріч і близьке знайомство з яким подарувала мені доля – Миколою Євгеновичем Петренком, якому нині 86 років, який, вроджений полтавчанин, пережив концентраційний німецький (Штокбах) і трудовий радянський табори — на рибних промислах Камчатки, відбудовах Донбасу, навчався на факультеті журналістики у Львівського університету, працював у редакціях газет…

Порода.

Автор понад 70-ти різножанрових книг, театралізованих п’єс, багатьох пісень… Микола Євгенович зостається душею творчої компанії, невичерпним життєлюбом, якому за всіма духовними і фізичними потугами непосвячений хтось навряд чи дасть більше шістдесяти років, продовжує дивувати світ новими книгами та світлим і добрим, ненав’язливим оптимізмом, який цієї зими спіткнувся об моховий камінь недуги… і зміг написати у її присутності, у час екзистенційного переосмислення всього, сповідально-молитовну книгу віршів, яка зараз перед Вами.

Це щемлива і висока книга-репортаж, книга-медіум, книга-молитва, своєрідний запис внутрішньої розмови душі зі Смертю, творена на межі між двома великими світами великого життя великої людини, характерного українця, повноцінне гармонійне життя якого, слава Богу, продовжується.

Поезія перемогла смерть.

Всі основні теми Поета звучать тут по-особливому: і кохання, і батьківщина, і космос…

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?

Ще трохи – чуєш: зоряні світи…

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти, —

 

читаємо у вірші «Свічка від України», в якому Микола Петренко так талановито українізовує вічність і овічнює Україну, світ і засвіт, говорячи далі по-козацьки із Тією, що, як правило, мовчки робить свою закономірну справу:

 

От і знову прийшла. З нею страхи і жахи.

Та не квапся туди: нас ніхто не чека.

Ти втомилась, присядь. Може, в карти чи в шахи?

Може, чарку – то разом втнемо гопака.

То чого там, наллю – щоб всміхнулась, здорова,

Десь бо є недопите у щасті вино.

Хоч присіла, і то…

                              Але далі ні слова,

Окрім того:

                              – Лаштуйсь!..

Я ж готовий давно.

А тут, перепускаючи крізь словообраз сконденсоване духовно-душевне минуле, яке вміє ставати майбутнім, Майстер медитативно, гранично відверто, знімаючи всі маски, в унісон із здорово іронічним Хайямом, із конкретними символами-інкрустаціями, бісами-деталями рече:

 

Я знав, що прийде – наче й сміх не сміх,

Але чомусь не клеїться робота,

І навіть книги – в мене скільки ж їх! –

Від Гейне і Махна до Еліота,

І навіть Драч, і перемерзлий Стус –

Читаю – а чомусь не йдуть до тямки.

Я що – боюсь? Та наче не боюсь:

Жду – чи вона доторкнеться до клямки.

То може – що? То може, цей кросворд?

То що я, що – отак насправді гину?..

Жую, немов із салом бутерброд,

Лякливого, як нині я – Тичину…

Такі рядки очищують душу, парадоксально додаючи бажання жити, жити дзвінко, світло, весело, здорово – попри все і вся!..

Ця книга відганяє недуги.

Вона не пафосно, а довірливо-іронічно писана золотою кров’ю поета-медіума на Межі.

Тому вона чудотворна.

Маю за велику честь читати її одним із перших.

І аз грішний щасливий, адже мене рано чи пізно також чекає така розмова…

Ігор Павлюк

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.