Щира дружба Михайла Коцюбинського і Богдана Лепкого, двох видатних майстрів художнього слова, стала непересічною формою моральної цінності, свідченням примату естетичних ідеалів над прозою життя і документом братнього діалогу української і польської культур.

До найталановитіших письменників 90-х років ХІХ ст. належав Михайло Коцюбинський. Його вже знали як автора низки творів: «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат», «Посол від чорного царя» та ін. Його оповідання, казки і повісті знімали з душі печаль. Листки кружляли птахами і падали на воду. Білі ангели беріз кліпали усім зеленими очима. Іван Франко у статті «Старе й нове в сучасній українській літературі» високо оцінив його творчість: «…Його широкий талант не зупиняється на самому інтелігентському житті, не прив’язаний до будь-якої місцевості, він однаково артистично рисує нам і мальовничі кримські береги, і Чорне море, що хлюпочеться о них, і тишину, що притаїлася в дрімучих комишах дніпрових плавнів, і палку саморобну красоту бессарабського села, обведеного виноградниками» (Франко І. Зібр.творів: У 50-и т. К., 1982, т.35, с.102).
Сльози й усмішки злітали в небо, як паперові голуби із дитячих рук, погойдуючись на вітрі. Вичитував грудень коректуру саду, викреслюючи з неї листки і віти. А він цікавився польською літературою; добре знаючи польську мову, вишукував у ній ніжні мрії і веселкові видіння, які тамували душевні турботи.. У листі до Олександра Барвінського від 6 грудня 1892 року зізнавався: «Для ”Правди” лагоджу велику працю – переклад ”Пана Тадеуша” Міцкевича… Не знаю, чи буде вдатний переклад, проте скоро перекладу 1-шу частину, пришлю її на ваш суд» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К., 1975, т.5, с.31). У листі до цього ж адресата від 23 січня 1893 року писав: «З великою охотою вчинив би Вашу волю – прислав би переклад Міцкевича, і оповідання, та, на лихо, зараз не маю нічого готового, хоч сподіваюся незабаром вилагодити до друку і одне (1-шу пісню), і друге» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К., 1975, т.5, 34). У листі до Віри Коцюбинської від 24-26 жовтня 1896 р. радив їй читати польські книги: «Добре, що ти маєш польські книжки, тільки жаль, що такий малоцікавий автор попався тобі. Вільчинський писав давно вже, він не з кращих письменників, хоч і у нього є нічогенькі речі, особливо гумористичні, напр., «Dla dobra dzieci», «Pamiętniki plotkarza», «Woły robocze» і др., вже як я приїду — сам виберу тобі що краще. А тим часом вчися читати. Прочитай Міцкевича, особливо «Пана Тадеуша», здається, том ІІІ-й. Дуже гарна річ» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К., 1975, т.5, с.110).
Він пізнавав багато з того, що іншим недоступне, його думи і руки іскрилися добром, у якому купалися дорослі і діти. Ішов дорогою свого натхнення до польських читачів. Вони вперше познайомилися з творами майстра в 1904 році, коли були опубліковані у львівській газеті «Głos robotniczy» оповідання «Wysłannik czarnego cara» (1904, №25, 17 czerwca; №27, 1 lipca; №28, 9 lipca) і «Zemścił się» (1904, №10, 5 marca; №11, 12 marca; №12, 19 marca).
Щоб забути про страждання, прислухався до трав і птахів. Світ тонув у квітах, у безперервному сяянні вод. У 1905 році, їдучи на лікування до Італії, Михайло Коцюбинський вирішив відвідати Краків і зустрітися з Богданом Лепким, видатним поетом, перекладачем і прозаїком, лектором Краківського університету, амбасадором української культури в Польщі, членом літературних угруповань «Молода Муза» і «Мłoda Polska», знаковою фігурою в культурно-громадському житті, серед його знайомих і приятелів були Станіслав Виспянський, Казімєж Пшерва-Тетмайєр, Ян Каспрович, Люціян Ридель, Вільгельм Фельдман, Владислав Оркан, Мар’ян Здзеховський та інші. У їхніх творах містився новий образ вічності. Вони витрушували кишені, повні блискавиць, а він прагнув зібрати розсипане світло на землі.
Дослідники неточно вказують рік його прибуття до Кракова, а про дату приїзду взагалі не говорять нічого. У листі до Володимира Гнатюка від 25 січня 1905 року письменник уточнював: «Я виїду (сам, без жінки) з Києва 14 ст. ст. потягом увечері, значить у Львові буду 15-го – не знаю, чи удень, чи увечері» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К., 1975, т.6, с.13). Він прибув до Львова 15 за ст. ст., тобто 28 квітня за новим, а до Кракова приїхав 29 квітня, у суботу, і провів тут ще й неділю, про що згадує Богдан Лепкий: «Була це субота, я не мав полудневих годин і міг увесь час, нині і завтра, присвятити гостеві. Але перше всього просив я його, щоб після обіду поспав трохи. Та, хоч йому й постіль приладжено, не хотів. ”На те я їхав до Кракова, щоб спати?” – відповів мені» (Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові // Лепкий Б. Твори: У 2-х т. / Упор. М.Ільницький. К., «Дніпро», 1991, т.2, с.702).
Світилися заплющені очі дзвонів на прибережних скелях над Віслою, на межі між сусідніми світами, на межі між його коротким життям і невідомістю. Спогади білими квітами обплутували його розум з того часу, як дух наказав зачинити вікно перед випадковістю. Ось що писав у своїх спогадах «Коцюбинський у Кракові» Богдан Лепкий:
«Року 1905-го Михайло Коцюбинський при переїзді з Чернігова за кордон на лікування спинився в Кракові, щоб відпочити з далекої дороги та порадитися ще й у краківських знаменитих лікарів, чи їхати йому до Навгайму, чи Італії.
Заїхав до «Європейського готелю», біля залізничні двірця, й пустився до мене. Я мешкав тоді на вул.Собеського, ч. 5. Стрінулися ми на дорозі, там, де вулиця Баторія стикається з Собеського. Пізнали себе взаємно, хоч досі ще не знайомі були, й, вдоволені, йшли до мене: він, що в чужому місті матиме свого чоловіка, а я, що гоститиму такого виняткового гостя.
Викараскалися на третій чи четвертий поверх, «де чимраз до неба ближче, чимраз далі до землі», подзвонили й за хвилину сиділи в моїй робітні й говорили втрійку: гість, моя дружина й я. Коцюбинський не був говірливий, але незвичайно милий у розмові. Його м’який альтовий голос ніколи не вразив вас своїм надмірним форте, його темно-жовті очі так довірливо заглядали у ваші, його звороти голови й порушення рук оживлювали оповідання. Але у тому всьому не було нічого штучного, передбаченого, підготованого. Коцюбинський — і годі…
Було літо, сонце не світило, а пекло» (Лепкий Б. Твори: у 2-х т. / Упор. М.Ільницький. К., «Дніпро», 1991, т.2, с.702).
Насправді був кінець квітня, та погода стояла літня, спекотна. Люди на тротуарах міряли поглядами яскравість неба, час, віддаль. Були тоді в Коцюбинського три світи: Краків, небо і зелено-карий сад Богданових очей. Він прагнув проникнути туди, де закінчується кожен із трьох світів. Пекло сонце, чисте, як душа задуманого ангела. Безмовний порух вуст чарівного листя на деревах сам писав твори про красу. Дивлячись на свого краківського приятеля, він думав: поет – це дух землі, він встає над нею, коли опускається мла, і сяє зверху, як місяць блискавиці на великій висоті, серед ночі.
Богдан Лепкий згадує: «Як жар дещо пригас, пішли ми втрійку оглядати Краків. У першу чергу костел Францісканів, Чеснохресну каплицю а Замку, престол Файт-Штосса й подвір’я в Ягайлонській бібліотеці, із Францісканів насилу витягнули ми нашого гостя. Його полонили й очарували декоративні мотиви квітів Виспянського, не міг відірвати очей від його вітражів. А костел цей такий вогкий та зимний, що хворій людині взагалі нема чого туди йти» (Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові // Лепкий Б. Твори: У 2-х т. / Упор. М.Ільницький. К., «Дніпро», 1991, т.2, с.702-703).
Коли я буваю в Кракові, то часто відвідую костел св.Франциска Ассізького і прилеглий до нього францисканський монастир – сакральний комплекс на розі вулиць Усіх Святих і Францисканської. І кажу собі: тут були Михайло Коцюбинський і Богдан Лепкий. Сюди вони прийшли в одязі, зітканому з променів, як принци з доброї казки. Тут вони оглядали дивовижний лабіринт духовної історії, в якій не поставиш понеділок на місце середи, а п’ятницю на місце неділі. Голос небес проникав у них і на їхніх вустах віднаходив мовчання, щоб потім їхні нерукотворні слова лягали в основу світу, мов камені, і надавали світові руху.
У 1236 або 1237 році князь Генрик Побожний привів францисканців з Праги. Засновником костелу був князь Болеслав V Сором’язливий, котрий був похований тут зі своєю сестрою, Блаженною Саломеєю (з П’ястів). Францискани прийшли сюди, щоб змінити істоту кожного, зняти з нього одяг і зробити прозорим, а плоть звести лише до світла. У 1269 році костел був освячений під іменем святого Франциска Ассізького. Храм протягом усієї його історії розширювали і перебудовували. Діяння й упущення, слова й умовчання, які вони одинокі перед горнилом часу! Поставили нави, з’єднали їх аркадами, північну наву назвали каплицею Божого Тіла (тепер це каплиця Страстей Господніх). Костел у 1462 році згорів, у 1465 завалилася вежа, 1476 – знову пожежа. Ще було кілька страшних пожеж. Відбудували, відреставрували, сюди приходять люди, щоб помолитися, торкнутися каменів і дивної пам’яті, і їхній дотик до історії – легкий та ефірний, ніби сплеск, який супроводжує сновидіння дітей. Францисканський костел, коли його оглядали Михайло Коцюбинський і Богдан Лепкий, зрештою, як і сьогодні – цегляна будівля, що складається з пресбітерія, трансепта і нави, а також трьох каплиць. На чистому чолі кожного з відвідувачів тут проступає сумирність божого агнця, відсвіт лілей. Мене також супроводжують молитва, вітер пам’яті, слави і глибокі роздуми. Якщо говорити про пресбітерій, то головний вівтар виготовили Едуард і Зигмунт Штехліки у 1861 році. У вівтарі впадає в око картина Герхарда Флаца з третьої чверті XIX століття «Глорія Святого Франциска». Вона прекрасна, як печаль. Між місцями і вівтарною балюстрадою лежить плита з силуетом князя Болеслава V Сором’язливого, виготовлена в 1871 році за проектом Яна Матейка. Під шум дощу Бог, запертий на небесах, відкриває вікна й у вівтареві стає ясно. У вікнах – 5 вітражів, виконаних Станіславом Виспянським. Відомо, що ескізи цих вітражів були зроблені ще в 1894 році в Парижі, в майстерні Поля Гогена, коли той виїхав на Таїіті. На вітражах помітні елементи і фігури святого Франциска і Блаженної Саломеї. Очищені від пристрасті, з очима, які вони подарували вічності, з усмішкою, яку вони віддали часові, ці фігури увійшли в русло нашої любові й неодмінно зустрілися з нами на цій землі. Михайла Коцюбинського годі було відірвати від вітражів Станіслава Виспянського. А ще на стінах – його поліхромії, чотири з них фігурні: праворуч: «Богоматір з дитиною», а також «Карітас», ліворуч «Cвятий Михайло Архангел» і «Страта бунтівних ангелів». Таке враження, що під шум дощу повертаються мертві, щоб лягти на інший бік; відкривши очі і вуста, вслухаються в шум крапель і знову засинають. Я оглядаю неоготичні місця біля стін, опускаю очі на латунну плиту на підлозі, де в 1269-1630 роках спочивала труна з тілом Блаженної Саломеї.
Ймовірно, що Коцюбинський і Лепкий тут говорили про прекрасне і в кожному звукові відчувалася їхня любов до історії і мистецтва, вони п’яніли від неї, бо вона була – солодке і незаймане повітря, що проникало в них і розчинялося в теплі їхніх сердець. Особливо це було відчутно в головній наві, де на стінах – поліхроми Тадеуша Попеля, зокрема чотири фігурні на північній стіні, що зображують сцени з життя святого Франциска: «Молитва біля підніжжя хрест» , «Стигматизація», «Смерть святого Франциска» і «Небесна слава святого Франциска»), а також картини Владислава Россовського, які показують релігійні обітниці Кінги і Йоланти і хрещення Литви. Я стою між пілястрами і обіймах зі статуями св. Василя, Святого Августина, св.Бенедикта, св.Домініка і св.Франциска (скульптор Станіслав Войцік). А внутрішній голос підказує мені: поглянь ще на пізньобарокові вівтарі, перенесені зі зруйнованого костела святого Михайла. А в західному вікні вітраж Станіслава Виспянського «Бог-Отець – Станься», дійсне втілення божественної краси і молодості, яка осліплює. Коцюбинського приваблювала непогрішність пропорцій, сила і простота, приховані в лаконічній музиці форм, вони такі ж природні, як і спокійна велич скла.
Боже, які треба мати очі, щоб оцінити велич цієї дивовижної релігійно-мистецької пам’ятки і побачити тіні, межу між сьогоднішнім і майбутнім життям?! Ось трансепт, хрещате склепіння якого відбудоване після пожежі 1850 року. Тут також поліхроми Станіслава Виспянського, у північній частині – епітафія Петра Кохановського (автор Оскар Сосновський), у південній – епітафія Вікентія Поля, бюст Яна Кохановського і барокове розп’яття з XVII століття. А ось каплиця Блаженної Саломеї, вівтар із статуями Болеслава V Сором’язливого і його матері, княгині Гржиміслави, також картина, що зображує видіння Блаженої Саломеї. У ніші, поряд із вівтарем, скринька з кістками Болеслава V Сором’язливого. На стінах – поліхромії Юзефа Микульського і Францішека Гурського. А ось каплиця Страстей Господніх, у вівтарі – статуя Христа Скорботного, на стінах картини станцій Страстей Господніх приятеля Виспянського Юзефа Мехоффера, з яким вони проводили театральні вечори під зводами Ягайлонської бібліотеки.
Серед інших пам’яток, які оглядав Михайло Коцюбинський у Кракові, Богдан Лепкий згадує «Чеснохресну каплицю в Замку». Музика історії наповнює кості каменів, кожен із нас лише краплина на дереві часу, статуя сирени на грудях вітру. Відомо, щокороль Ягайло був охрещений у грецькому обряді, його справжнє прізвище Яків. Як пише Ян Длугош, його стараннями була розмальована Марійська каплиця на вавельській кафедрі на грецький лад. Із єпископської візитації 1602 року дізнаємося, що фрески на стелі зображали «Спасителя з дванадцятьма апостолами й учителями Церкви». Про ці фрески, мабуть, оповідав своєму гостеві Богдан Лепкий. Однак, історія кружляє, як карусель, і кожна її пелюстка має інший колір. Дем’ян Горняткевич у статті «Українські пам’ятки в Кракові» стверджує, що доля цих фресок така ж, як і найдавніших поліхромій на вавельській кафедрі: «Єпископ Солтан наказав затинкувати все в другій половині ХVІІІ ст.» («Краківські вісті», 29 квітня 1941 року).
У 1889 році Ян Матейко запросив Станіслава Виспянського як свого найталановитішого учня взяти участь у розписах Марійської каплиці, де той натхненно працював кілька місяців.
Ще в 1431-1433 роках дружина Ягайла, Софія (з українського княжого роду Голшанських) збудувала у північній частині порталу вавельської кафедри каплицю, присвячену св.Трійці, вона була розписана в «східному стилі». Залишки цих фресок міг бачити Михайло Коцюбинський.
Слідами королеви Софії пішов її син Казимир Ягайлович, який збудував у 1461 році навпроти каплиці св.Трійці каплицю Чесного Хреста, її символічне доповнення. На початку ХХ ст. вона була частково ушкоджена і знищена, але у верхній частині збереглася непогано. Дем’ян Горняткевич у згаданій статті писав: «На стелі — безпосередньо над входом, бачимо Пречисту з Дитятем-Спасом на руках, звеличену символами євангелистів. На поодиноких витинках зводу, поміж луками, намальовано 9 хорів ангелів (на основі тексту літурґії св. Василія Великого), а нижче — під ними — пророків. На східній стіні сцени із життя Христа (по вимогам іконографічного правильника), а поміж ними поодинокі постаті святих, між іншим св. Теодозій і Антоній Печерський. Напроти входу був намальований страшний суд та його знищено й поставлено поганий, претенсійний пам’ятник єпископа Солтика» («Краківські вісті», 24 квітня 1941 року). Схоже на те, що саме цими фресками захопився чернігівський гість. Богдан Лепкий ділиться своїми враженнями: «Наші (українські) вавельські фрески вразили Коцюбинського своїм, як він казав, «окциденталізмом». Я жалів, що вони сильно запорошені, й що фарби з них облітають. Треба би відновити. «Що лише тоді попсують, – зауважив Коцюбинський, – до реставраторів у мистецтві не маю довір’я» (с.703). Реставратори справді хочуть, щоб яблуня народжувала груші, а діти могли їх зібрати у корзину. Один за одним гаснуть на стінах українські фрески, спалахують востаннє крилами перелітних птахів.
Години перебування Михайла Коцюбинського в Кракові швидко змінювалися, як птахи, що пливуть через пустелю, обганяють один одного, зіштовхуються і падають в одне неділиме ціле. Письменник ходив засмучений – ні жалоб, ні стогонів, і не пам’ятав, чи шукав його хто-небудь чи кликав. Лепкий дивився в його очі, які жадали одкровення. Знову прочитуємо спогади: «Крізь подвір’я Ягайлонської бібліотеки пройшли мовчки, боговійно. А потім сіли у кав’ярні нашого земляка Кіяка, в ринку, де на підвечірок, а ще більше на вечірні часописи, збиралися молодші члени української «Громади» в Кракові, зокрема, студенти. Деякі з них так полюбили цей город, що замість п’яти років були на медицині десять, але після скінчення ставали все ж таки дуже добрими лікарями. По кав’ярні зараз пішла вістка, якого я гостя припровадив, й біля нас зібрався скоро гурт цікавих. Задавали Коцюбинському всілякі, більш й менше мудрі, питання, а він на кожне відповідав радо.
Від Кіяка пішли ми на вечерю до Гавелки, бо це лише кілька кроків, а після вечері поїхали повозкою до готелю, щоб звідти перевезти валізки Коцюбинського до мене. Довго він не хотів погодитися, казав, що не може вносити такого заколоту до нашої хати, але врешті таки піддався, і ми біля години були на вул. Собеського. Випили чай, а за чаєм як пішла балачка, як пішла,— то й літнє раннє сонце застало нас при ній. Я дивувався, що наш гість, хоч і сильно втомлений дорогою, не поспішав до ліжка. Сказав це йому, а він у відповідь заявив, що за спанням взагалі не пропадає. Потім відпровадив я його до кімнати, де був призначений нічліг для нього, побажав йому доброї ночі й хотів іти.
— Куди ж бо ви? — спитав Коцюбинський.
Я усміхнувся:
— Спати.
— Посидьте ще трохи. Почитайте мені дещо з вашого перекладу «Слова о полку Ігоревім» на польську мову.
Я прочитав, бо саме тоді робив коректу, а він розхвалював, що мені було аж ніяково.
У хаті ставало цілком ясно.
— Вже таки йду,— сказав я, стискаючи вузьку руку мойого гостя.— Добраніч вам.
— Добраніч. Га, що ж, коли не хочете посидіти ще трохи зі мною, то добраніч.
Та не сказав мені, і того я ніколи не довідався від нього, що він нездужав на важку недугу та нічницю-безсонницю, яка й винищувала його організм. Найменший шорох будив його зі сну, а вдруге вснути він уже не міг. Перевертався з боку на бік аж до білого ранку. Бували такі ранки, що вснув ще на годинку, а бували, що ні…» (Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові, с.703-704).
Вже сходило сонце, а вони все сиділи і розмовляли, єдині, як море, небо і земля, розсіяні в чужому світі, прикуті до миті. У цій розмові протікали образи їхніх устремлінь і фантазій, протікали мимо них, ніби їх ніколи не було на світі. При яскравому світлі своїх душевних ран Коцюбинський перебирав імена їхніх причин, нишпорив у пам’яті, все глибше занурюючись у пережите, смуга турботи лежала на його обличчі. Перепліталися вогні і голоси різних спогадів, його груди дихали довгими паузами.
У неділю знову оглядали Вавель, музеї, виставки ікон, храми. Квіти думок прокидалися і починали жити в таємному вимірі. У самотності Коцюбинський повертався сам до себе, бо очі натовпу губили його, обстригали лінії, кути, що складали його образ. Чужі сліди і жести нищили таємну геніальну душу і ховали під піском фізіології глибокі печери, де зрів його крик. У самотності він повертався сам до себе, бо вона залізним скребом обтісувала його душевний пейзаж і роз’їдала кислотою те, що було чуже і помилкове, залишаючи остов розломів.
«…На плянтах Коцюбинський казав, що його тягне до наших, себто до греко-католицьких церков, «може, тому, що мій прадід був греко-католицький парох».
На обіді було в нас декілька осіб, а ввечір пішли ми до театру.
Що грали, не пам’ятаю, але що грали знаменито, це можна сміло сказати, бо в Краківськім театрі були тоді Камінський, Висоцька, Сокальський, Зельверович, Морозовськи та інші найкращі актори.
— Ох і грають! — хвалив їх Коцюбинський,— Наші побутовці не гірші артисти, але коли би ви бачили Заньковецьку. Боже ти мій! Невже ж може бути більша артистка від неї? Це не гра, це переживання, такі могутні, сумні або й веселі, що їх не забудеш ніколи!
Після театру зайшли ми на вечерю. Якщо ви не хотіли «робити пана», то за декілька крон могли тоді втрійку повечеряти гарно.
Як ми вертали додому, Коцюбинський сказав до мені
— Хвалю собі ваші звичаї: побували в театрі, повечеряли ще й повозкою можемо поїхати додому, а в нас все неможливо. У нас зараз були би й зрази а-ля Пожарський, і кав’яр, і шампан, а все те скінчилося б у циганів. Знаєте, що це у вас коштувало б? Такі гроші, на які український письменник не може собі позволити, хіба що писав би по-російськи так, як наш Короленко» (Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові, с.704).
У Кракові добро і краса творили в його уяві міражі раю, якого насправді не було. Він черпав з глибини мовчання потрібні слова. Крапля мрій, щоб не було тиску на серце, крапля милосердя – для порятунку душі. Він пив росу історії і душа його гілкою гойдалася серед квітів і зеленого листя.
«На другий день краківська українська «Громада» вшанувала Коцюбинського сходинами й спільною вечерею. На розі вулиці Кармелітської, там, де нині кіно, стояла одноповерхова камениця, а в ній на партері був ресторан «Круля» й Завілінського. Не був це льокаль першорядний, як «Гранд» або готель Саських, але й не найгірший. Остання кімната була досить простора. Там уставлено довгий стіл, і при ньому засіло яких сорок осіб, старшого громадянства й університетської молоді. Зі старших, крім мене, є ще, мабуть, у Кракові тільки радник Рихвицький, хто і де з молодших залишився, не знаю, бо ми всі нині розпорошені по цілому світі, як цигани.
Прочитавши оці стрічки, може, хтось спише свої враження з того вечора. Нічого надзвичайного, крім самого гостя, там не було. Ішли тости, Коцюбинський відповідав на них коротко, спокійно й доречно, а потім хор заспівав пісню «Гей же до чарки, мій брате!» — найбравурнішу, яка може бути. Співало не більше як дванадцять осіб, а здавалося, що співає їх Бог знає скільки. Шиби у вікнах дзвеніли, ще трохи — і спів розсадить кімнату. Повідчинювано вікна. А що хор співав ще «По морю, по морю» і «Закувала та сива зозуля», то під вікнами, у тісній вулиці зібралося так багато людей, що візники не могли переїздити, Коцюбинський дивувався, як воно може бути: буцім сходини в тісному кружку, а тут і вулиця на них… Дивно…
Другої днини біля півночі він від’їхав. На станції зібрався чималий гурт прихильників великого письменника.
Поки поїзд рушив, понеслася наша пісня. Останні її звуки злилися з першим гуркотом залізничних коліс…» (Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові, с.704-705).
Коцюбинський сидів у поїзді і відшукував у пам’яті знайомі голоси і обличчя, які пізнав тут, у Кракові. Часом уривок розмови, випадковий жест, знайомий запах або колір знову народжували у його душі звичний неспокій. Краків уже існував десь ніби в іншому світі. Його серце рвалося до нього через місячне вікно і тільки під ранок воно німіло і забувалося. Ніч затівала з ним безглузді і жорстокі ігри, і порятунок був лише один – відійти в позамежність, заснути. Та він не спав, він годинами обтісував своє мовчання, найтвердіший із усіх каменів, знаючи ціну кожному слову. Схоже, що він всі свої враження про Краків відклав у довгий ящик, відкриваючи при потребі найцінніші, а решту тримав зачиненими, тому важкі турботи не отруювали його дрібних задоволень від пережитого і не позбавляли його спокою, бо він жив благородними думками. Наведу лист Михайла Коцюбинського до Богдана Лепкого від 15 липня 1905 року:
«Пишу до Вас утретє, бо на перші два листи не дістав од Вас одповіді, що насуває гадку, що Ви на мене чогось гніваєтесь. Теж не застав удома обіцяних Вами оповідань для перекладача. Посилаю Вам [рекомендованим] ті свої видання, які маю. Хотів послати Вам 1-ий т[ом] своїх новел, що вийшли у Києві, та, на жаль, не маю жадного пр[имірника]. Гнатюк повинен би уже вислати Вам обратно книжечку мою, що вийшла сими днями у Львові, бо я йому аж двічі писав про те.
Певно, у Вас тепер вакації, Ви вільні і користуєтесь волею не так, як я, а більше продукційно для літератури. Я ще й досі під враженням тих прегарних віршів, що Ви читали мені колись вечором.
Цікавить мене дуже, чи вийде що з проектованого Вами з’їзду письменників у Чернівцях. Я надаю особливу вагу таким з’їздам, особливо закордонним, бо звичка організуватися у вас більше розвинена, ніж у нас. Принаймні з того з’їзду письменників, доволі численного, що одбувся у нас перед Двома роками, нічого не вийшло, жадних результатів не видно.
Я хоч і спочив трохи, вернувшись з подорожі, а проте, не можу взятися до якоїсь роботи, так розледачів. А тим часом хочеться шось хоч невеличке написати за літо… Та й час у нас неспокійний: недавно стояв кілька хвилин під козацькими рушницями і кожної хвилі сподівався, що ось-ось куля положить тебе на землю.
Не пишу до Вас на сей раз довгого листа. Мені хотілось дізнатися, чи справді Ви гніваєтесь чого на мене, хотілось, врешті, привітати Вас і в[исоко]п[оважану] паню Вашу та побажати Вам приємного спочинку влітку.
Бувайте здорові і не забувайте найщиріше відданого Вам М. Коцюбинського.
П. С. Ви обіцяли вислати мені томик польських перекладів, де поміщені деякі з моїх оповід[ань]. Був би дуже вдячний за се Вам» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К.,1975, т.6, с.29-20).
Перебої в кореспонденції, втрачені в дорозі листи, непорозуміння, запитання, курйози можна пояснити непростими стосунками між двома ворогуючими державами, Росією і Австро-Угорщиною, де панував авторитаризм і ніхто не рахувався з правами людини.
Учасники «Молодої Музи», особливо ті, що жили в Кракові, з великою пошаною ставилися до Михайла Коцюбинського. В їхніх очах він став дзвоном епохи, що змушував шалено калатати кожне серце. Він був для них, як радісна зоря, що довго блукала в нічних лабіринтах і вони забували про неї. Вона освітлювала їхню дорогу, оберігала їхній слух, пам’ять зір. Вона гримала в двері краківської української громади і вони відчиняли їх, ступала на сходи білою голубкою, щоб побачивши її і вони, і їхні діти сміялися і співали. Доречно навести лист Остапа Луцького до Михайла Коцюбинського від 26 жовтня 1906 року:
«Високоповажаний добродію, возлюбленику муз і грацій! Щаслива доля завела мене знов на якийсь час до прекрасного Кракова. Живу тут разом з нашим коханим Богданом (Лепким. – Авт.) , якого й виручаю поки що в тутешніх гімназіях. Немає дня, щоб не згадували ми Вас, добродію ласкавий! Сотний раз читаємо Ваші нариси і оповідання і все з повним зворушенням замикаємо відтак Ваші книжечки, довго згадуючи чудесну Фатьме і бідну “Лялечку” Вашу. Вас лише нестає нам тоді. Шкода, що живете так далеко.
Вибір оповідань Ваших (в польськім перекладі) росте. Богдан вислав їх вже до печатні (є там: “Лялечка”, “На камені”, “В путах шайтана”, “Пе-коптьор”, “Поєдинок”, “У грішний світ” і “Сміх”), всьо се (крім “Сміху”) вже випечатане, а за дві неділі дістанете, напевно, вже готову збірку. Незмірно радує мене отся подія. Най знають наші люде, що навіть тепер, коли так багато завелося у нас личних амбіцій літературних, так багато грубої злоби і нетолеранції, – що навіть тепер є ще два письменники на Вкраїні, які не розпинають себе взаємно на придорожних хрестах. До найближчого числа найповажнійшого тутешнього польського органу літературного “Krytyka” зладив я коротку інформаційну замітку про отсей польський вибір Ваших творів» («Листи до «Михайла Коцюбинського», Ніжин, 2002, с.5).
У листі від того ж таки 26 жовтня 1906 року Богдан Лепкий відписав: «Сердечно вас здоровлю. Не маю що писати, бо товариш Луцький виписав все за мене. Напишіть що. Ваш Богдан» («Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.199).
Збірка Михайла Коцюбинського «W pętach szatana» у перекладі Богдана Лепкого з’явилася за сприяння Владислава Оркана в 1906 році у Бродах, «nakładem i drukiem F. Westa» і мала вона 221 сторінку. До неї увійшли твори: «W pętaсh szatana», «Na kamieniu», «Poсzwarka», «W grzeszny świat», «Pe-koptior», «Pojedynek», «Śmiech», «Fata morgana». На неї відгукнулися прецензіями А.Баліцький («Przegląd Polski», 1907, т.163, №488, zesz. 8; «Czas», 1907, №10, 12 stycz.); W.R. («Myśl Niepodległa», 1907, №34); A.Свідерський («Nowe Słowo», 1907, №168); А.Гримала-Свідерський («Świat Słowiański», 1907, т.2, № 35) та ін. Відгуки рецензентів звучать в унісон оцінці Івана Франка зі статті «Старе й нове в сучасній українській літературі»: «Народні оповідання Коцюбинського різко відрізняються від таких же творів давніших письменників: у нього виступає не загальний синтез, не масовий характер і не примітивний тип селянина, а окремі своєрідні індивідуальності. Коцюбинський залюбки підхоплює різні нові появи народного життя, переміни в його родинних обичаях і індивідуальності він обмальовує дуже тонко; його психологічний аналіз однаково глибоко заходить у душу не лиш українця, а й молдаванина і татарина (пречудове його оповідання з татарського життя «На камені»). Отся різнородність додає творчості Коцюбинського оригінальної привабливості і красоти. З народних оповідань особливою сердечністю і простотою пройняті «Дорогою ціною» і «П’ятизлотник». Язиком володіє Коцюбинський майстерно; деякі місцеві подільські слова та вислови надають іноді окремий , колорит його мові, загалом дуже легкій і мальовничій» (Франко І. Зібр. творів: У 50-и т. К., 1982, т.35, с.102-103).
Інколи у своїх роздумах Коцюбинський осіняв присмерк буденного життя розрахунком на можливі прихильні випадковості, вигадкою різних нездійсненних надій, кожна з яких могла принести розчарування, бо ще з юності всі владно розвивав свій розум і тіло, потрапляв у залежність від таланту і той крутив ним як циган сонцем. Ось лист Михайла Коцюбинського від 11 грудня 1906 року:
«Дорогий пане товаришу!
Велике спасибі Вам за звістку й за обіцянку вислати книжку польських перекладів. Нетерпляче чекатиму. Особливо цікавлять мене Ваші переклади. Я знаю, що вони будуть артистично виконані.
Про видання Ваших оповідань на Україні я думав далеко раніше, ніж Ви написали про се. Отож літом сього] р[оку], бувши у Києві, звернувся я до видавництва «Вік» — єдиного у нас більшого видавничого товариства, бажаючи дізнатися, що воно думає про мій план видання Ваших творів. З розмов я виніс таке враження, що трудно сподіватися, аби те товариство не тільки видало Вас, але, принаймні, зрозуміло Ваші писання. Через те я дав спокій і, хоч як мені було прикро, перепинив з ними розмову. Проте гадка познайомити нашу Україну з її кращим письменником (як се чудно звучить те «познайомити»!) не покидала мене, і Ваш лист тільки додав мені енергії. Отож буду шукати, спишуся де з ким і тоді сповіщу Вас.
Думаю насамперед звернутися до д. Маркевича в Полтаві. Він має свої видання й свою книгарню. Коли не в Полтаві, може, удасться мені знайти накладчика у Петербурзі. Справу сю я беру близько до серця. Гадаю, що й читачі не будуть на мене в претензії, а якраз навпаки» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К.,1975, т.6, с.66).
Тут потрібен невеликий коментар. Незважаючи на зусилля Коцюбинського, твори Богдана Лепкого ні в Києві, ні в Полтаві (ні в інших містах Східної України) так і не вийшли, хоч раз-по-раз видавали їх у Львові, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Ужгороді, Кракові, Відні і т.д. Очевидно, Коцюбинський не в силах був подолати обставини, які склалися. Зрештою, його просвітлювали не ілюзії, а переконання, що він займається улюбленою справою, пише, руйнуючи межі між дійсністю і сподіваннями. Та давайте знову повернемося до перерваного листа, де він запитує Богдана Лепкого:
«Нащо Вам здалася моя життєпись? Про се нічого не пишете — і я не знаю, в якому об’ємі давати Вам її. В кожному разі думаю, що я не така значна особа, аби моїм життям цікавилися люди, через те подаю Вам, на Ваше жадання, тільки деякі дати.
Родився я 5 вересня ст. ст. 1864 р. на Поділлі, в м. Вінниці, в родині урядовця. Батько мій походив з давнього боярського українського роду — і симпатії до всього українського були доволі тривкими в нашій родині. Перші дитячі роки пройшли для мене під впливом моєї матері, до якої я був подібний своєю психічною організацією. Ще на 8-9 році життя почав я складати українські вірші, подібні до народних пісень, а на 12-13 році, під впливом творів Марка Вовчка і Шевченка, зробився цілком свідомим українцем. Сей період життя найбільш для мене важний, бо взагалі тоді відбувся найбільший перелом у моїм світогляді. З занадто релігійної дитини я став атеїстом (начитавшись Фейєрбаха), а відтак соціалістом.
Визвольний рух в Росії захопив мене у 80-х роках минулого століття цілком — і я ходив «у народ», займався пропагандою на селі. Вже з того часу почала переслідувати мене поліція, і, скільки себе пам’ятаю, усе був під ласкавим доглядом її, а часто-густо мав великі неприємності, ревізії, причіпки і заборону служити і навіть приватно заробляти на хліб. А тут ще сталося так, що батько, лишившись без посади, заслаб і скоро помер і у мене, на руках 19-літнього хлопця, лишилась велика родина. Мати осліпла. Настала біда. Я став невільником обов’язків, чорним волом своєї родини, при дуже поганому стані здоров’я. Мусив заробляти лекціями, бо служити невільно було, і то потай, щоб не довідалась поліція. На 26 році життя, р. 1890 надрукував першу пробу пера у «Дзвінку». Що писав далі — самі знаєте. Року 1892 удалось мені якимсь чудом попасти на службу в Бессарабію, де я служив у науковій філоксерній комісії в міністерстві рільничому. Р[оку] 1895 перевівся на таку ж службу па південь Криму. 1896 року застудився і тяжко заслаб, через що мусив покинути посаду і переїхав на службу в чернігівське земство. але урядова адміністрація не пустила мене в земство, через що переїхав до м. Житомира, де якийсь час видавав газету «Волынь». 1898 року повернув до Чернігова на земську службу, де й досі служу. Керую сільсько-господарською статистикою.
Пишу мало, рідко коли буваю задоволений з того, що написав. Поки обдумую — все таке гарне, яскраве, прозоре і повне життя, а коли берусь за перо — все виходить таке мізерне, бліде, неінтересне. Самокритика у мене дуже гостра. Коли б можна було процес творчості обмежити лише уявою, я був би самою щасливою людиною. Читаю багато і добре знаю європейську літературу.
Ото Вам і усе, може, занадто багато, більш ніж варто сказати про себе.
Напишіть, нащо се Вам.
Д[обродієві] Луцькому не одповідаю на сей раз, прошу вибачення: дуже занятий. Передайте йому уклін і скажіть, що стаття д. Старицької-Черняхівської про мене в «Киевской старине» ще не закінчена Се доволі важка робота — 80-100 сторін. Гадаю, що незабаром вийде окремою відбиткою, і тоді вишлю її д. Луцькому.
Посилаю на Ваші руки (опаскою) деякі вірші д. Жука. Був би дуже вдячний, коли б де-небудь пристроїли їх для заохоти молодого автора. Може, в «Молодій музі» або деінде. Чекатиму одповіді, а поки що сердечно цілую Вас.
Ваш М. Коцюбинський» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К.,1975, т.6, с.66-68).
Щирі думки і почуття завжди були відмінними критеріями дійсності, бо не було б людства, якби інколи дійсність не спонукала його стати перед судом щирих думок і почуттів. Було все, як і мало бути, роки і турботи, і краківський човен з богемою і українською громадою навіки залишався на березі Вісли. Та Богдан Лепкий простягав руку з того далекого берега і ніби казав йому: ти завжди був у наших міцних обіймах, ти навіть спав у них, тільки очі твої загадково світилися, свідчили, що ти десь далеко від нас, щоб між нами кордони, прикордоння, цензура, чвари людей, життєва суєта, фінансові проблеми. Пошлюся на лист Богдана Лепкого до Михайла Коцюбинського, надісланий із Кракова 23 січня 1907 року:
«Дорогий товаришу!
Пишу до Вас доволі часто, а достаю відповіді тільки вряди-годи. Значиться, листи гинуть. Так само згинули і тоті примірники “W petach (шайтана)”, котрі я Вам двома наворотами післав. А може, дістанете їх пізніше via Petersburg?
Назва доволі грімка, таки чи не перепугала граничних керберів? Побачимо.
Казав я також накладчикові, щоб післав Вам кілька авторських примірників і сподіюся, що Ви їх маєте вже в руках. Як ні, то будьте ласкаві порадьте, яким способом вислати Вам, щоб вони знову дійшли, бо я, слово даю, не знаю.
А тепер справа грошова. Я хотів за всяку ціну познакомити польську публіку з Вашими гарними творами і тому, незважаючи на смішно малий гонорар, видав жадаючи тільки, щоб книжка виглядала чепурно. Я дістав по 15 крон за 16 сторін, що значить по 25 копійок за сторонку. Се ж прецінь само переписуваннє варте. А коректа, і пошта, і так дальше! Значиться, матеріальне фіаско та моральний успіх великий. Оповідання подобалися загально і, як пишуть в книгарськім торгу, то за другу збірку можна буде відбити недобір першої. Посилаю Вам дві рецензії, які я мав під рукою. Була також прихильна критика в “Slowanskim Prehledi”. А руські, себто наші? Мовчать. Бо що не вийшло за дозволом нашої кліки, се треба бойкотувати. Тут такі бідні відносини, що чоловіка лють збирає. З мене роблять прямо черносотенника (“Нова громада”) або кар’єровика (галицькі органи) – а люди мовчать. Та я колись відповім — то тим цуцикам відхочеться брехати. Подлі!
Я не потребую кадила, але обижати себе також не дам За що? Коли я знаю, що працюю чесно і що таких нікчемних “здєлок”, як вони не роблю. Колисьму дістав я з “Рідного краю” возваннє до співробітництва. Не знаю, чи щиро вони мене взивають, чи от так собі, бо я посилав туди свої видання і ані словечка про них не знайшов. “Світ” звівся на нінащо. Багато говорити, а мало слухати. Як Ви справді спочуваєте нам, то дайте доказ, присилаючи що-небудь до видавництва, яке ми удвійку з Луцьким загадали. Що-небудь! Ага! Я перекладаю: “W pętach szatana”, a “Poczwarka”, “W grzechny świat”, “Śmiech”, “Pojedynek” — перекладав дуже совісно, в інших простіть деякі недостачі: не все українське можна по-польськи вірно передати.
Сердечно Вас цілую та здоровлю Вороного і Жука
Ваш Богдан
Жукові вірші дав я для святочного числа “Буковини”.
(Zielona. 28.11.пр.)». («Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.200-201).
Мабуть, найважче жити максимальною свободою, навіть за несприятливих обставин напружувати всі свої духовні сили для втілення нових творчих задумів. Оноре де Бальзак писав: «Нам треба схопити душу, смисл, характерну подобу речей та істот. Враження! Враження! Та ж вони – лише випадковості життя, а не саме життя» (Бальзак О. Думки про мистецтво. К., 1981, с.77). Наскільки Богдан Лепкий відчував повноту життя, свідчить його лист до Михайла Коцюбинського від 11 лютого 1907 року:
«Дорогий товаришу!
Дякую за лист. Не дивуйтеся, що відповідаю пізно, але я страшенно занятий. Маю тепер роботи більше, як часу. Посилаю Вам втретє перевід Ваших чудових оповідань, в втретє прошу дарувати, якщо вийшло не так, як треба. За свої переводи, т.є. за “На камені”, “Почварка”, “Сміх” і “Поєдинок” я беру цілковиту вітвічальність. Але всього я не міг сам переложити.
Можливо, що в маю постараюся у Відні о перевод на німецьке Дуже б рад пустити такі гарні твори ще в ширший світ.
За Вашу добру волю написати про мої новелі я дуже Вам дякую. Знаю, що ніхто краще не напише, як Ви, бо, мабуть, ніхто мене так, як Ви, не розуміє. Крім “Кари” та “По дорозі життя”, вийшло ще “З життя”, “В горах”, “Нова збірка” і “Оповідання”. Я того всього тепер у себе не маю, але кажу Вам вислати з книгарні товариства] імені Шевченка.
Про себе додам хіба, що маю 34 роки, родивсь у Крогульці недалеко Збруча. Батько, котрому завдячую своє образование і одиноку дотепер серйозну і щиру критику, .хоть доволі остру, був священиком і в літературі звісний під псевдонімом Марка Мурави. Мати Глібовецьіса, донька декана бережанського, в котрого домі я мешкав, ходячи через 8 літ до гімназії. На університет ходив я у Відні, а потім у Львові. Вчився слов’янської філології і гісторїї, але студіював також штуку.
Службу учителя гімназіального почав я в Бережанах, тепер служу в Кракові, де дістав я також посаду лектора українського язика на університеті.
Два роки жили ми в Кракові в щирій дружбі з Стефаником, Орканом, Міцінським та другими, і їм завдячую я не одну хвилю щирого артистичного вдоволення. Пишу від 12 літ. Перше занимався малярством. Збирав я також та записував в ноти народні пісні, з котрих хіснувався Ніжанковський та й Колесса. Писань своїх не тямлю. Багато переложено на чеське, польське, німецьке, словацьке, мало на російське, бо тепер там не та пора
Мій закон — писати те, що чую, і тоді, коли хочу, а ще краще коли просто мушу, з примусу душі. Напрямів не признаю. Тенденцій не люблю. От тільки. Та й чи одне можна б ще писати, але нема часу.
Сердечно Вас цілую і прошу відозвіться, якнайскоріше, щоби я знав, чи дістали книжку.
Ваш Богдан
(Zielone. 28)
Вашій пані поклін!». («Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.201-202).
Ще один лист Богдана Лепкого до Михайла Коцюбинського, датований 2 жовтня 1907 року:
«Дорогий пане товаришу!
Давно не писав я до Вас, бо не до писання було мені. Діти хорували, всякі клопоти навіщали мене. От і тепер я такий, як у нас кажуть, закишарений, що цілий світ, як крізь мряку бачу. Тільки під час вакацій в Дорній Ватрі, на границі Румунії почував себе добре. Були ми там всіма; я, жінка, діти. Гарно. Нема що казати. Але вакації короткі, а в Кракові мраки, зимна, дощі. Та що робить? Треба там сидіти, де дають їсти. Правда?..
В Чернівцях поступав я до Кобилянської. Вернула втретє з Наугайма відмолоджена та відновлена. Мабуть, подужала і вернула до давнього здоровля. Бачився з Маковеєм. Оженився та відмінився, Луцький пішов цісереві служити. Карманський страшить, що поїде геть, до Америки. Побачимо. Тільки й новин з нашого молодшого літературного світу.
Ага! Засновуємо видавництво товариства a la Belam, щоб за дуже дешеву ціну популяризувати гарні річи. Є вигляди, що гадка наша вдасться, і я маю повну надію, що Ви, як старший добрий знакомий, приступите до товариства, не відмовите своєї доброї фірми та ширитиме його в своїх кругах. Що? Зробіть се, дуже Вас прошу і ручу, що наміри наші гарні та добрі За який тиждень пришлю Вам відповідні друки, а тим часом готуйте яку збірку. Заряд вестимусь люди совісні та плататимуть авторам гонорар відповідно до того, який прихід дасть книжка. А ще раз надіятимуся на Вас, як на себе самого.
Чи не поїдете в Європу? Не забудьте поступити до мене. Я дуже хотів би побалакати з Вами та пожуритися.
Чи дістали мої “3 глибин душі” і своє “W pętach szatana”?» («Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.205).
На початку червня 1909 року Михайло Коцюбинський знову побував у Кракові. Про це він повідомляє у листі до Віри Коцюбинської від 5 червня 1909 р.: «У Львові був один день, бачився з людьми, гарно мене приймали… В Кракові був теж один день і дві ночі, бо я поклав їздити тільки вдень» (Коцюбинський М. Твори: В 7-и т. К.,1975, т.6, с.119). Німі промені сонця розсікали блакить на безліч смуг несподівано згасали, п’яні від власного світла. Зустрівся з Богданом Лепким і друзями. Відвідав храми і музеї, пройшовся вулицями і парками. Задивився на глибоку впадину, яку освітлювало сонце над Віслою, і від неї здавалося небо набагато вищим, вдивлявся в інші світи, які не знають нашої мови, які не знають нашого вічного невичерпного харчу – самотності. Все було заслано непроникною сіткою зеленого сонця в парку, і ні мітки на ясній усмішці дня, ні жодного знаку чужої землі.
Приїхав на Капрі з думкою про Богдана: для наших зустрічей не вистачить перонів. Дуже мало часу для наших думок, рук і очей. Прочитав його лист, написаний після 14 червня 1909 року:
«Дорогий товаришу!
Тішусь, що Ви щасливо заїхали, і бажаю Вам доброго спочинку. Жалую тільки, що приїхали під таку погану пору до Кракова, та що я не міг занятись Вами так, як того душа бажала б.
Але, бачите, я був такий перевтомлений та перепрацьований, що навіть говорити не міг, не те що. Поступіть конечно, як будете вертати, може, пробудемо яку хвилину красше. Дуже Вас просимо я й жінка.
А поки що здоровимо сердечно. Богдан.» («Листи до Михайла Коцюбинського. Ніжин, 2002, т.3, с.206).
Через кілька днів відписав йому (лист від 29 червня 1909 року):
«Дорогий пане Богдане!
Стріча з Вами так мене освіжила, війнула на мене цимсь таким гарним, що я й досі під її враженням. Сердечне спасибі Вам за все і за Вашу гостинність! Дякую й в[исоко]п[оважану] пані Вашу.
Нарешті я на Капрі. Се земний рай, так гарно тут, тихо, вигодно. От було б добре, коли б Ви теж приїхали спочити. А тут можна. Як Ваші справи? Чи скоро будете вільні? Чи вийшла вже Ваша книга І «Іст[орії] літератури»? Пришліть. Подаю адресу, може, дістану від Вас пару слів.
Цілую сердечно.
М. Коцюбинський.
П[анам] Голубінці і Гаврилкові уклін» (Коцюбинський М. Твори: У 7-и т. К., 1975, т.6, с.136-137).
Це був останній лист Михайла Коцюбинського до Богдана Лепкого. На цьому їхній епістолярій обривається.
Твої слова, дорогий пане товаришу уже стають травами, деревами і хмарами.
Від пташиних пісень небеса над Вавелем, мабуть, світліші і чистіші.
Пиши мені на зелену адресу лугу з квітами. Хочу почути твою думку, чи стануть кращими люди в майбутньому? Та ніхто з них не зможе любити життя краще за тебе.
Може колись зустрінемося з тобою на книжковій полиці.
Щира дружба Михайла Коцюбинського і Богдана Лепкого, двох видатних майстрів художнього слова, стала непересічною формою моральної цінності, свідченням примату естетичних ідеалів над прозою життя і документом братнього діалогу української і польської культур. І тут ідеться не лише про особисті контакти письменників, а й про спосіб прилучення цих яскравих особистостей до космосу культури.
Завдяки сприянню Богдана Лепкого твори Михайла Коцюбинського органічно влилися в поліфонічний простір польської літератури і не втратили в ньому свого неповторного голосу, окрім уже згаданої книги «W pętach szatana», що вийшла в перекладі Богдана Лепкого у Бродах, у 1906 році, у 1954 році у варшавському видавництві «Czytelnik», побачило світ двотомне зібрання творів Коцюбинського у перекладі Єжи Єнджєвича. Вступну статтю до нього написав видатний польський літературознавець, уродженець села Гиновичі колишнього Бережанського повіту Мар’ян Якубець. Він, зокрема, писав:
«Критики Коцюбинського присвячують багато місця його психоаналізу. Він – майстер у зображенні внутрішніх переживань людини. Він завжди намагається показати широкий соціальний конфлікт через змалювання внутрішнього.
Психологічний конфлікт для нього не абстракція, письменник не створює його заради самого конфлікту. Це реальне відображення психологічної правди людини, її внутрішньої суті, настроїв і переживань.
Коцюбинський – майстер пейзажу. Буйна українська природа, природа молдавських степів і ярів, кримські гори і морська блакить міняться барвами і багатством форм» (Якубець М. Українознавчі праці / Упор. Р.Радишевський. К., 2017, с.522).
У перекладі Єжи Єнджеєвича також вийшла повість Михайла Коцюбинського «Fata morgana». Його оповідання, акварелі, образки були надруковані у збірниках «Wielka literatura powszechna» (1933), «Ukraina Radziecka» (1956), у часописах «Gazeta Wieczorna», «Zielony Sztandar», «Kultura» та ін. У Польські про нього вийшло безліч досліджень: монографія Еви Вісьневської «O sztuce pisarskiej Michała Kociubińskiego» (Вроцлав, 1973), статті і дослідження Ельжбети Анчевської, Єжи Єнджеєвича, Міхала Зозулі, Міхала Купловського, Мар’яна Якубця та інших.

Leave a Reply

Your email address will not be published.