Болюча проблема – мовна милозвучність чи евфонія. Теперішні її закони, як на мене, то суцільно формальні, без логіки, як часто у житті нашому. Учені-мовознавці «винайшли» недолугий закон на кшталт «якщо – тоді». Та Мова – це жива субстанція, не треба заганяти її в стійла наших дисертацій.

Якщо доводиться вибирати між збігом голосних і збігом приголосних, насамперед, радять нам уникати збігу голосних:
вірЮ В справедливість,
вірЮ У справедливість.
Так вимагає правило. Я прихильник вокальної мовної тканини. Хіба не файніше У СПРАВЕДЛИВІСТЬ? А – В СПР, то язик стає акробатом!
Безперечно, прийменник В – гойний парубок між голосними Звуками. Отже, У в жодному разі не викликає дискомфорту.
Теж слух калічіє од сполучника Й із оточенням: сказала Й притьмом кинулася…
Я проти сполучника Й після голосних перед приголосними: зайшли Й Присіли. Бо так велить правило. Може, не треба забувати, що милозвучності мовленню надає вокальна система, парадигма голосних. Чим приємніший у мовленнєвому потоці сполучник Й, ніж І?
Услухаймося в мовлення італійське чи французьке. Плавність в артикуляції, мелодійність, уникання збігів приголосних звуків.
І звук О надає елегантності словам підо/і, яко. Не завадить звук И у сполучнику щоб. Щоби зробити – приємніше, аніж щоб зробити.
Отже, в потоці мовлення своєрідною пудрою можуть голосні звуки. Вони, без сумніву, свідчать про мелодійність мов світу.

Зиновій Бичко, НСЖУ