Міцкевич бачив зблизька страшну могучість Росії. Як могла його улюблена Польща перемогти цю могучість і визволитися від неї! Він почував себе «рабом», і це почування рабства уособила його уява у великій поемі. «Ти раб» – так звучить один рядок цього вірша, «А одинока зброя раба – це зрада»…
(Іван Франко).

Полемічним твором А.Міцкевича, написаним у 1825-1827 рр., стала поема «Конрад Валленрод», якій він дав підзаголовок: «Історична повість з литовського та прусського життя». Нагадаємо, що до теми боротьби литовців із Тевтонським орденом автор уже звертався у поемі «Гражина» (1823 р.), яка започаткувала героїко-патетичну тенденцію в польському романтизмі. Цей же сюжет стає підставою для постановки актуальних суспільних і моральних проблем і в «Конраді Валленроді». Поему він присвятив Бонавентурі та Йоанні Залеським, знайомим ще з Одеси та Литви, вона була видана у Петербурзі 1828 р. з трьома літографіями В.Смоковського, а згодом виправлений текст увійшов до т. 1 «Поезій», що через рік вийшов у цьому ж місті. До твору взято епіграф з Макіавеллі: «Повинні-бо ви знати, що є два способи боротьби… треба бути лисицею і левом».
Наведемо думку Івана Франка: «Конрада Валленрода» написав поет у Росії (Одесі й Москві), куди заслано його після короткого тюремного арешту у Вільні. Незважаючи на дуже сердечне та приязне прийняття, він почувався пригнобленим і ображеним у своєму патріотизмі. Міцкевич бачив зблизька страшну могучість Росії. Як могла його улюблена Польща перемогти цю могучість і визволитися від неї! Він почував себе «рабом», і це почування рабства уособила його уява у великій поемі. «Ти раб» – так звучить один рядок цього вірша, «А одинока зброя раба – це зрада»… Наведу тільки короткий зміст її. Молодого литовського хлопця поривають німецькі хрестоносці в полон, потім хрестять його і виховують в палаці грос майстра. Тут він зустрічає литовського вайделота (народного співця), котрий, попавши також давніше в полон, служить тепер в ордені за перекладача. Цей співець розпалює в грудях хлопчини гарячий литовський патріотизм, учить його ненавидіти своїх вихованців і гнобителів свого рідного краю. Ця наука падає на врожайний ґрунт. Як тільки Альфі – так називався герой – доходить до юнацтва, він хоче втекти на Литву, але вайделот каже йому: «Зостанься іще, навчись у німців воєнної штуки, старайся здобути їх довір’я, а потім побачимо, що нам далі робити». Але юнака не можна було задержати, й у першій битві з литовцями покинув орден, узяв із собою також вайделота й прилучився до литовців. Тут він став товаришем по зброї князя Кейстута, що дав йому свою доньку Альдону за жінку. А коли найближчого року хрестоносці напали на Литву з великою силою й учинили велику різню, тоді Альф уложив за допомогою вайделота план піти до західної Европи, осягнути славу, здобути собі становище гросмайстра ордену й тоді знищити орден» (Франко І. Поет зради // Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у п’ятдесяти томах. К., 2008, т.Т.54, с.26-27).
У композиційному відношенні поема складається із Вступу, розділів «Обрання», «Бенкет», «Повість вайделота», «Альпухара (балада)», «Війна», «Прощання», та вкраплених між них пісень, гімнів, діалогів героїв, і наприкінці – пояснень. Дія твору відбувається приблизно у ХІV ст. (історичний К. фон Валленрод був великим магістром Тевтонського ордену у 1391-1393 рр., коли тевтонці, завоювавши прусські землі по Німан, загрожували Литві остаточним знищенням. Головний персонаж твору – Конрад Валленрод, представник плеяди незвичайних і трагічних особистостей, змальованих у байронівському ключі. Є чимало спільних рис між ним і героями Дж. Байрона: самотність й ізольованість від інших людей, що часто викликає появу гострих емоційних реакцій, імпульсивність, дисгармонійність, таємничість, загадковість його характеру і вчинків для інших. Романтичний конфлікт поеми основується не на конфліктові особистості з оточенням, а на причетності героя до загального лиха. Автор так характеризує героя: «Він, чужоземець, в Пруссії незнаний, / Уславився як воїн нездоланний». Відомий у світі завдяки рицарському минулому, тепер він живе життям пустельника у вежі поблизу Мальборка. Має над ним велику моральну владу лише одна людина − його довірена особа і приятель: «Одного лиш за друга мав свойого − / То був зразок всім чесним християнам, / Чернець старий, називаний Гальбаном, / З ним він ділив самотність і тривогу, / У почуттях усіх йому звірявся / І в нього лиш самого сповідався». Валленрод, хоча й досяг певних християнських чеснот (убозтво, скромність і зневага до світу), та все ж переживає якийсь незбагненний внутрішній конфлікт, супроводжуваний перебігом настрою, неспокоєм, різкими емоційними станами, інколи – пияцтвом і надмірним збудженням, у його серці приховується якась таємниця. Відповідно до поетики жанру відкривається вона перед читачем поступово, особливо в пісні ІV, де переодягнений у жебрака Гальбан співає під час учти «Повість вайделота» («Звідки їдуть литвини? Їдуть з нічного набігу…») про Вальтера Альфу, литвина, якого в дитинстві полонили тевтонці і виховали з нього магістра, а навчив його любові до правдивої вітчизни і ненависті до наїзників старий вайделот, так само полонений, Гальбан. Перейшовши разом з Гальбаном під час бою на бік співвітчизників, Альф навернувся на християнство і одружився з донькою ксьондза Кейстута, Альдонею, «дружину любив, та душу він мав благородну», однак «щастя в сім’ї не знайшов, бо щастя не мала вітчизна».
Відчуваючи явну загрозу для вітчизни, Вальтер одважується на відчайдушний вчинок: «Спосіб один є, Альдоно, щоб орден скрушити литовський; / Добре я знаю той спосіб, лише не питайся, на бога, / В чім полягає він, люба!». Вогонь помсти»повив його серце», «знищив усі почуття», навіть те найдорожче, що в нього було – «цілюще кохання». Заради вітчизни Вальтер одрікається од своєї коханої: «…Блукати я мушу по світу, / Зраджувати маю, вбивати і смертю ганебною вмерти». Він пам’ятає слова вайделота: «Рицарем вільним, − сказав, − вільно зброю собі обирати / І в одкритім бою проти ворога рівного битись; / Ти ж невільник, лукавство − єдина невільників зброя. Тут залишись, перейми у німців воєнну науку, / Їм у довіру ввійди, а що далі робити – побачим». Власне, він і переймає макіавеллівську науку «лисиці й лева».
Таємниця, яка весь час точить серце Конрадові, в тому, що він і Вальтер Альфа − одна й та ж особа. Про це він зізнається Пустельниці, тобто своїй дружині Альдоні, яка після розлуки з коханим подалася у монастир: «Все як колись! Такі ж гаї та квіти, / Як і тоді, коли нам довелося / Розлуку незабутню пережити. / Було це вчора!». Він просить Альдону повернутися, бо, перейшовши на бік ворога, має в нього владу магістра ордену: «Вернімось! Владу обіймаю вищу, Скажу – відчинять…». Але Альдона відмовляється покинути монастир. Конрада розривають суперечності: як би він не маскувався, як би він не приховував у ворожому оточенні своїх думок і намірів, його серце точить зрада – порушення не лише кодексу рицарської честі, а й загальнолюдських етичних норм. Розглядаючи сукупність зв’язків між особистістю і світом, А.Міцкевич акцентує на їх національній зумовленості, приматі загального над особистим. Герой жертвує усім заради вітчизни, в першу чергу, особистим щастям, проте гармонійною особистістю він не стає, сам називає свій шлях «жахливим»; це борець, який виступає за народ, але залишається без народу: він приречений бути жертвою, прокладати шлях майбутнім месникам та не бачити свого подвигу. Хіба-що залишається жити Гальбан, він проголошує славу чинові таких, як Вальтер Альфа, як це робив у «Пісні вайделота».
Конрад разом з Гальбаном переходить на бік хрестоносців, його обирають, як ми уже сказали, магістром ордену. Керований помстою, він веде тевтонців на Литву густими лісами, виснажує затяжними засадами міст. Іван Франко констатує: «Валленрод так довго велів війську облягати Вільно, що наступила зима, і все військо нищать почасти сніжні завії, голод і хвороби, почасти литовці, і тільки нужденні недобитки повертаються до Марієнбурга» (Франко І. Поет зради, с.27).
Іван Франко помічає: «Конрад вертається також, щоб стати жертвою таємного суду, який тим часом довідався про його литовське походження та про його ідентичність із Альфом… Його давній учитель теорії й практики зради, пізніш його таємний секретар і начальник відділу, Гальбан, переживає його. Він хоче ще далі жити, щоб спопуляризувати славу Конрада й подбати про дальший приріст таких патріотів. І дійсно, був момент у польській історії, колит здавалося, що «головна ідея цієї поеми стала провідною звіз дою кожного благородного польського патріота», яка зауважує найновіший видавець творів Міцкевича Бігеляйзен…»(Франко І. Поет зради, с.27-29).
Деякі польські літературознавці метод боротьби, яким користувався Конрад Валленрод, проголошували, як пише Г.Вервес, «національним євангелієм, гідним вшанування і наслідування», тому і «виник термін ”валленродизм”, який означає боротьбу шляхом зради і підступу» (Вервес Г. Адам Міцкевич і в українській літературі. К. 1955, с.180-182). На думку І.Франка, «валленродизм наробив багато добра, дуже багато» Він увів деяку методу в зраду, з одного зрадника зробив сотки тисяч» (Франко І. Поет зради, с.27). Про свою стратегію боротьби герой каже так:
Мої гріхи? Хай знає їх усякий!
Я смерть прийму, чого ж іще вам треба?
Велику на землі зробив я справу!
Ви бачите у загравах півнеба,
Міста в руїнах, у крові державу?
…Це я вчинив, я повалив колони,
Впень порубав я гідру стоголову,
Я на руїнах в образі Самсона
Стою – і сам приймаю смерть раптову.
Врешті-решт Конрада розвінчує таємний трибунал як привласнювача імені «хороброго Валленрода», якого правдоподібно він сам убив під час бою. Скараний за «єресь, убивство, зраду», зламаний життям, переконавшись, до повернутись до Аркадії молодості не можливо, він гине смертю самовбивці після прощання з Альдонею, відчуваючи, що обов’язок месника виконав: «Я серце вбив стоглавої почвари, / Зруйновано дощенту їх наснагу, / Міста в огні, скрізь море крові стало, / Я це вчинив, я виконав присягу».
А.Міцкевич у своїй поемі використовує джерела з історії Пруссії і Литви. Історизм у творі насамперед виявляє себе у спробі автора передати колорит змальованої епохи. Що ж до історизму Конрада, то він ледь окреслений, хоча в ньому й вгадується конкретний прототип − двадцять другий великий магістр Тевтонського ордену, який був обраний 12 березня 1391 року, а помер 25 липня 1393 р., справді після невдалої військової експедиції проти Литви. Твір приваблює незвичайним трагізмом. На дистанції між історичним прототипом і домисленим образом і вибудовується сюжет твору – історична повість, з усіма елементами колориту, стрімкою і таємною дією, злиттям ліричного та епічного начал, широким інтертекстуальним полем. Автор робить із Конрада бунтарську фігуру, по-суті, альтернативну історичному прототипові. І тут усе пояснює час – коли відбувається дія і коли написано поему. Твір написано так, що всі розповіді про Конрада (і його двійника – Вальтера Альфу) мають характер міфа: «Пісня вайделота», яку співає Гальбан, і «Повість вайделот», на яку Конрад відповідає баладою «Альпухар», де оспівано зраду вождя маврів і в замаскованій формі звучить попередження про заплановану зраду. Тобто фігуру Конрада автор символізує за рахунок гри різними сенсами та інтертекстуальних зв’язків – відсилань до історичних подій, алюзій, пісень і т.д. Через образ Конрада Валленрода ніби просвічує семантика можливих світів: виникає ілюзія, що історичні події, які відбувалися у ХІV ст. і до яких був причетний герой, розвивалися не в минулому, а проектуються на теперішнє і майбутнє, тобто сягають четвертого виміру – просторовості. Це надає образові Конрада вражаючої живучості і викликає дискусії довкола нього.
Півтора століття тривають дискусії про ідею твору, яку намагаються звести до позитивної або ж негативної відповіді на питання, чи справді Конрад Валленрод є втіленням зради? Одні, з’ясовуючи моральну позицію автора, беззастережно заявляють, що ідея твору «підступна» й «аморальна» і Міцкевича називають «поетом зради», інші ж обороняють «валленродизм», наполягаючи на тому, що мета виправдовує засоби. «Валленродизм» як тип організації художнього конфлікту і наративна система виходить далеко за межі першовзірця – поеми «Конрад Валленрод» А.Міцкевича і є важливою проблемою як у польській, так і в українській літературі. Він породив, як ми уже сказали, низку дискусій як в ідеологічно-політичному, так і в естетичному аспектах.
У цих дискусіях взяли участь І.Франко. Найбільший резонанс у тодішньому культурному житті мала його стаття про А.Міцкевича «Поет зради», яку І.Франко надрукував у травні 1897 році у віденському журналі «Ді цайт». Її слід розглядати на тлі постійного цькування польськими шовіністами І.Франка у тодішній періодиці й у контексті галицьких виборів 1897 року, коли радикальна партія висунула кандидатуру І.Франка до польського парламенту та його всіляко бойкотували шляхетські політичні сили, зокрема «людова партія», представники соціал-демократичної партії та інші. В одному із неопублікованих листів до Бодуена-де-Куртене (лютий 1898 р.) поет сам визначає причини написання статті: «Мотивом, який змусив мене написати статтю про Міцкевича, були прояви морального виродження, які виринули наверх серед польської громадськості під час виборчої боротьби» (Вервес Г. Адам Міцкевич і в українській літературі, с.181). Вибори до парламенту 1897 р. збіглися з підготовкою до столітнього ювілею А.Міцкевича і «патентовані польські патріоти» з піною на устах кричали про свого національного генія і в своїй пропаганді використовували «валленродизм» як метод боротьби з політичними опонентами.
Говорячи про мотиви підступництва і зради у «Конраді Валленроді», проектуючи їх на тодішні політичні кола, І.Франко абсолютизував їх, певною мірою виставивши Міцкевича проповідником «валленродизму» і в той же час недооцінив центральної теми цього твору – жертвенного патріотизму заради інтересів нації. Після появи цієї статті і справа, і зліва на І.Франка посипалися нападки, ненависть і лють. Його називали «поляконенажерцем», «гайдамакою», «хамом», якому «пахнуть культурні спогади героїчних часів – Ґонти і Залізняка», у Львові розклеювалися листівки із закликом фізично розправитися з українським письменником (Вервес Г. Адам Міцкевич і в українській літературі, с.181-183). У конфлікт втяглися львівські та краківські студенти, які чітко поділилися на два табори – ті, які захищають І.Франка, і ті, які його хулять. Пізніше з приводу цього конфлікту І.Франко писав у статті «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906 р.): «Одне лише додам, як перед тим, так і потім у мене не було ані зерна ненависті до польської народності, до того, що вона має гарного, щирого та справді людського. Я міг би послатися на свідоцтво кількох благородних поляків, які вирозумівши та річево скритикувавши мій крок, проте впевнилися, що я зробив його не з злої волі і не відвернули від мене своєї приязні» (цит. за: Вервес Г. Адам Міцкевич і в українській літературі, с.181).
У цій дискусії взяли участь В.Гнатюк, З.Красінський, Ю.Словацький, Ц.Норвід, Т.Романович, Ю.Романчук, Г.Бігеляйзен та інші (Kuplowski M. Iwan Franko jako krytyk literatury polskiej. Rzeszów, 197, s.64-71). Всі вони намагалися подати своє визначення «валенродизму». На думку Т.Блінової, з «валленродизмом» пов’язано чимало творів польської літератури, зокрема оповідання «Сахем» і роман «Вогнем і мечем» Г.Сенкевича (Блінова Т. Мотив «валленродизму» в творчості Г.Cенкевича, у зб.: Адам Міцкевич і Україна. К., 1999, с.116). Г.Грабович, який розглядає «валленродизм» як явище наративної стратегії і самопроекції твору, де основним «ядром» виступають роздвоєння, перевтілення, маскування, окрему статтю присвятив рецепції «валленродизму» у творчості І.Франка, у ній він простежує цілу низку паралелей між «Конрадом Валленродом» і поемою «Похорон» І.Франка (Грабович Г. Адам Міцкевич та І.Франко: метаморфози «валленродизму», там же, с.252-285).
Мабуть, мають рацію ті інтерпретатори, які – починаючи від М.Конопніцької до Я.Лєхоня – добачали в поемі не апофеоз зради чи заклик до неї, а лише трагізм її, властивий патріотизмові часів неволі, трагізм вибору «неетичного» чину. Г.Грабович пише: «У самому ж ”Конраді Валленроді” ”зрада” головного героя також не однозначна: як литовець, що довгими роками маскує свою ідентичність, щоб увійти в структуру Ордена, дійти до найвищої влади, а потім розвалити його зсередини, він є скоріше таємним агентом, мовою сучасної розвідки і контррозвідки – глибоко законспірованим ”кротом”, а не зрадником» (Грабович Г. Адам Міцкевич та І.Франко: метаморфози «валленродизму», с.261).
По суті, трагічна колізія в «Конраді Валленроді» концентрується довкола конфлікту етичного; герой вимушений кинути дорогі йому християнські і рицарські ідеали, і навіть заперечити їх цілком – не для чистої радості, народженої з помсти, а заради національної ідеї, необхідності захисту дорогих йому християнських і рицарських ідеалів, і навіть заперечити їх цілковито заради порятунку вітчизни, найвищої вартості у системі його понять. Валленрода при цьому відрізняє від інших не сліпа повинність перед обраною ідеєю, інструментом, знаряддям якої він стає, а його повнокровна особистість, прагнення вийти за власні межі, розширити сферу діяльності і ролевих приписів, а звідси − вагання, біль, страждання, породжені трагедією «неетичного» чину. Можна допустити, що трагедія саме так задуманої колізії вірності і зради пов’язана з моральними ваганнями окремих представників тодішнього патріотичного руху, у якому брав участь і сам поет. Етичний конфлікт патріотичного підпілля, яке мало б ширшати й охоплювати щоразу більшу кількість змовників (більшість їх складали військові, у яких були зв’язані руки присягою на вірність і кодексом військової честі), власне й віддзеркалював зіткнення тих істин легальних і нелегальних, між якими треба було вибирати.
А.Міцкевич вільно користувався успадкованою від Дж. Байрона технікою віршової повісті, жанру, улюбленого серед ранніх романтиків насамперед з погляду зображення заплутаної долі героя, міченого таємною «печаттю злодія». На думку І.Франка, Конрад – «фігура містична і алегорична, витвір буйної романтичної фантазії» (Франко І. Зібр. творів, т.27, с.297). За допомогою такої техніки збудовано перипетії життєвої долі Конрада (який називає себе «страшним лицарем, вкритим хмурою таємницею»), змальовано моральний портрет героя, схильного до страшних жартів, такого, що прирік себе на мучеництво й уособлював історію серця, яке ставало «гніздом ящірок». Лише трагічний діагноз людини чину додавав віри у виконання його благородної і, в той же час, підступної місії. Сучасники визнали поему за заклик до повстання: «Слово стало тілом, а Валленрод Бельведером» – сказано після листопадової ночі. Конрад Валленрод був героєм поколінь, здатним пройти крізь сумніви, вагання й муку і стати борцем за народ, вітчизна вимагала від нього повної самопожертви.
«Конрад Валленрод» − значне і знаменне явище світової літератури, твір великої пристрасті і глибини, він виводить думку читача на кардинальні проблеми епохи, хвилює своїм трагізмом, таємничістю, бунтарством героя, і водночас вселяє в душу надію, віру і любов. Поему було перекладено у цілості або ж у фрагментах на понад 20 мов, двічі її переробляли на лібрето опер, музику на цей текст писали К.Ліпінський, С.Монюшко, З.Носковський, М.Шимановський, їх увагу привертали «Пісня вайделота», «Альпугара», «Пісня з вежі», пісня Гальбана та інші.

Олександр Астаф’єв