Наталя  Федько народилась 5 грудня 1986 року в селищі Межове Дніпропетровської області. У 2009 році закінчила Дніпропетровський національний університет (факультет української філології та мистецтвознавства). Авторка п’яти поетичних збірок – «Велич життя» (2004), «Зорепад серця» (2005), «Прощавай, срібна вежо!» (2006), «Пишу на пергаменті неба» (2007) та «Дві долі грали дощ» (2008).

 

КВІТКОВА САГА

Білокур Катерина

 Акровірш

«Без малювання я загину» – говорила

І царство квітів на полотнах ти творила.

Любові щирої так прагнула. А світ

Облудним реготом стрічав. Ти – майже міт.

Красою вперто захищалась від зневір.

У світі – тиша. Всі принишкли… Навіть Звір.

Ранковий промінь засіяв, і полилась

Квіткова сага – в космос. А безкрилим – зась!

Але ж… Ціна, яку ти мусила платить,

Така висока. Йдеш крізь хащі самоти.

Елегій люди не складуть тобі. О ні!

Ричали ниці. Зловтішалися дурні.

«И-и-и. Нащо жінці малювать цю дивину?

Не кинеш?» – «Ні». Твою журбу і таїну,

Amor al arte* тільки квіти розуміли…

21.07.2018

*Любов до мистецтва

.

*****

Джордано Бруно

Акровірш

Дякую, що ти був нескореним. Творив. Мислив. Дякую, що ти був.

Жаль, не тримала тебе в той останній день, мов сестра, за руку.

Ой, як важко жилось тобі! Пошук істин – табу.

Радість – табу. А кохання – мука.

«Джордано, єретиком ти себе визнаєш?»

Абати, єпископи, друзі лукаві. Слова, повні глуму.

Не зрікся ти своїх дум і пошуків… Зболене серце моє

Одного дня закричало: «Світе! Ти втратив більше, ніж думав!»

– Бруно, вас вже не врятують ні розум, ні ваші зв’язки.

– Рай – це свобода. Там будуть літати думки мої, мов ластівки.

У той день ти згорів. І Бог – не олюднений, справжній тебе Душею обняв.

«Неможливо обрати світло й добро без волі, любові, знання».

Ось і я здригнулась і озирнулась, наче твій голос почула.

02.08.2018

.

*****

Стів Джобс

Акровірш

Синє небо зітхнуло, і ти полетів з журавлями,

Ти завжди відчував: марнувати час – це вибір невдах.

І жив чуттями, справами, мріями. А проблеми – це неминучі плями

В зошиті Долі. То нащо впускати у серце страх?

Дивак. Шукач. Майстер величних рішень. Усе це – про тебе.

Жив, поспішаючи. Мабуть знав: скоро вирій покличе.

Одного дня прочитала твоє інтерв’ю, і бризнули сльози з неба.

Біль твій обпік, і на плесі Часу побачити встигла твоє обличчя…

Слухаю шепіт зірок, що прийшли на серпневе віче.

2018

.

*****

Шарлотта Саломон

Акровірш

«Шарлотто, я прилечу до тебе янголом» – шепотіла зневірена мати.

А ти ще не знала: вона – не єдина, хто з власної волі пішов за Обрій.

Рід твій таїв чимало страшних таємниць. Ти мусила обирати:

Лишити безсмертне щось по собі, чи крок в небуття зробити.

«О, Даберлоне*, тебе я кохаю!

Ти сильний, мудрий, хоробрий.

Та чому мовчиш? Як не станеш моєю долею, стань моїм мітом!»

А доля уже зірвала для дівчини жовті (із запахом розпачу) квіти.

Сліпа ненависть творила хаос… Біля дому човгала смерть оката.

А ти взяла фарби, папір – і створила п’єсу свою.

Любов. Туга. Прощання. Де опори шукати?

Одна ти, й окрадений світ. Обидва ви – на краю.

Мить щастя. Весільна пісня. У тебе під серцем – дитина.

Однак вороги не дрімали… Харон* ударив по хвилі чорним веслом.

Не стало тебе. Говорять з душею моєю твої картини…

201

*Даберлон – так Шарлотта називала Альфреда Вольфсона, чоловіка, який став її першим коханням, наставником і другом.

*Харон – у давньогрецькій міфології перевізник померлих у царство Аїда

.

*****

Життя – у нотах

 Пам’яті Джузеппе Верді

Акровірш. Гама

 ДО щастя я лечу… Під зойк туману.

РЕвуть вітри і моляться моря.

МІлорде,  де ж ви? Долі не горять!

ФА-нотою бринить моє світання…

СОЛдати Часу – горді, працьовиті

ЛАд навести готуються у світі.

СІвілли сіють зерна слів на Ниві…

Та нива зветься Ерою Прозрінь.

20.02.2017

.

*****

Несподіване прозріння

Ніч шептала нам: «Ключ до Істини – ви самі,

А замки – це страхи, що вп’ялись в серця голками».

Як відсунути в безвість страх найгіркіший мій?

Я вже чую, як причаївсь він поміж рядками,

Щоб ужалить когось. Здригаюсь, кричу: «Не смій!»

Тих, хто в Вирій полинув – знаю я – не вернуть.

Але ж страх розіп’яти може і ту весну,

Що лише народилась. Меч у руці стискаю.

Б’ю свій страх і спливаю кров’ю… Невже світає?

Тих, кого я тримала, мушу віддати Раю.

Пролетіли жалі крізь мене, мов зграя птиць,

І пощезнув навік мій страх. Я зцілилась вранці.

Книги хочуть на бал. Втекти зі старих полиць

Їм дозволив сам Хронос. Бачу: слова-повстанці

Захищають від світу сад моїх таємниць.

І вогненна сльоза прозрінь спопелить потвор,

Тих, які намагались долю мою прогризти.

Заспівають вітри. Це буде могутній хор –

Стоголосся надій… Світанок з очима Ліста

Посміхнеться мені і мовить: «Додому йди!

Там, де був склеп жахіть, буяють пізнань сади».

2017

.

*****

Підслухані голоси квітів 

Долоні землі теплотою і сумом налиті,

Ярило вслухається в шепіт замріяних квітів.

Що скаже йому пелюстково-духмяне дитя?..

– Я – пролісок ранній,

Я – келих чекання.

Долаючи зиму,

Плету дивні рими.

 – А ми – першоцвіти,

Наївні, мов діти.

Ніхто не вкраде в нас

Довіру до світу.

– Знайомтесь – тюльпан!

Я поважний, мов пан.

Шаную сміливих,

Бо страх – то бур’ян.

 – Я – білий нарцис,

Зовсім не егоїст!

Весни вірний друг я,

Печальний артист.

 – Я – горда лілея,

Мрійлива, як фея.

Ненавиджу блазнів

І несмаку в’язнів.

– А я… я волошка.

Соромлюся трошки

Всіх поглядів пильних.

Я скромна і вільна.

 – Я – діва-ромашка,

Смілива, як пташка,

Бентежна і щира…

Люблю світ без міри!

– Я – мальва розкішна,

Весела і ніжна.

Ловлю мрій краплини,

В самотності – гину.

– Троянда я, друзі!

Посестра я музі,

А вітру – коханка.

Я – гордість світанку.

 – А ми – чорнобривці,

Відважні мисливці

За щастям, пізнанням.

Ми – сповідь кохання.

– Я – жовта жоржина,

Ярила дружина.

Лірична, смілива

І трохи примхлива.

– Я – айстра хоробра,

Сувора і добра.

Вітрів не цураюсь,

Росою вмиваюсь.

Вони говорили, журились, і так не до речі

Сховався Ярило.  Упала ніч квітам на плечі…

.

*****

По той бік мого кохання

 Навіяно музичною композицією Ivan Torrent «Beyond Love»

По той бік мого кохання – пекельна одинокість Ван-Гога,

Нечутний стогін Бетховена, спів Чураївни терпкий.

Моя любов – це клич амазонок і Кассандри остання тривога.

Коли мені страшно – гості з Вічновирію приходять в мої рядки.

По той бік моєї волі – вогнище, яке забрало Жанну Д’Арк,

Люті вогні інквізиції. Страшно… Бо Звір був так близько.

Зрячість моя – це туга Стівена Гокінга і… порожня колиска,

Де мала б бути дитина Шарлотти Саломон… А кохання – це дар,

Який ти береш з рук Всесвіту. Або – не береш.

Іменем Ярила. Зі згоди Ріки. З благословення дерев.

Якщо вибір зроблено, то… ні кроку назад.

І байдуже світові, де впаде твоя остання сльоза,

І байдуже всім, де впадеш ти сам (або – сама).

Любиш? Значить іншого Храму, окрім відваги, в тебе нема.

Нема іншого захисту, іншого прихистку, іншої долі.

Щире кохання – театр, де не смієш зіграти жодної ролі,

Окрім однієї, своєї – котру завчаєш іще в Раю.

По той бік Кохання – пригорнувшись до тебе, стою

Я – твоя потаємна ніжність…

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.