Як відомо, Міжнародна організація Пен-клуб постала в 1922 році в Лондоні, з ініціативи Теодора Юзефа Конрада (Коженьовського) (1857-1924). Назва походить від висловів, що символізують жанри художньої творчості, англійське слово «pen» (у перекладі – «перо») є абревіатурою від слів «поети», «есеїсти», «новелісти». Мета Пен-клубу – співпраця письменників різних країн, незалежно від їх ідеологічних, етнічних, релігійних, національних, расових переконань. Адже йдеться про взаємну толерантність митців, вільний обмін думками, свободу слова. Головний офіс Пен-клубу розташований в Лондоні, в інших же містах і країнах є його відділення.

Польський Пен-клуб було засновано в 1924 році при сприянні Стефана Жеромського. Його очолювали: у 1924-1926 роках відомий відомий літературний і театральний критик  Ян Лорентович (1868-1940), у 1926-1933-му – прозаїк, драматург і публіцист Фердінанд Гоетель (1890-1960). Організатори Пен-клубу організовували літературні вечори і зустрічі з письменниками, підтримували зв’язки з митцями, які опинилися за кордоном, влаштовували презентації нових видань і перегляди вистав та кінофільмів, збирали бібліотеки художньої літератури для  шкіл і лікарень, проводили творчі диспути і науково-практичні конференції. У 1930 році у Варшаві відбувся міжнародний конгрес учасників Пен-клубу, у якому взяли участь письменники із Англії, Франції, Австрії, Німеччини та інших країн.

Дмитро Донцов виголосив свою доповідь у Варшавському Пен-клубі наприкінці 1932 року. У його архіві зберігся фрагмент цього виступу, озаглавлений «Literatura stepu. Urywek z odczytu, wygłoszonego w Pen klubie Warszawskim 3.XII.1932 r.» [Donsow D. Literatura stepu // Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 80378. – Zw. 2. – S.709-718]. Цей документ цікавий тим, що містить дуже точне визначення українського письменства як «літератури степу», подає аналіз історико-літературного процесу в Україні першої третини ХХ століття, де чітко окреслилися дві орієнтації – одна на збереження національно-культурної ідентичності (т.зв. народницька теорія), друга – на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм (т.зв. теорії «європеїзації», «космополітизму», «модернізму» тощо), визначає в цьому контексті творчість українських материкових та еміґрантських письменників, зрештою сповна виражає естетичні і культурологічні концепти та уподобання самого Дмитра Донцова та його вимоги до літератури.

На час виступу у варшавському Пен-клубі Дмитро Донцов був уже відомий своїми працями. Вийшли його книги і брошури «Модерне москвофільство», «Сучасне положення нації і наші завдання» (обидві – 1913), «З приводу одної єресі» (1914), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Похід Карла ХІІ на Україну», «Міжнародне положення України і Росія»  (обидві – 1918), «Українська державна думка і Європа», «Культура примітивізму», «Мазепа і мазепинство» (усі – 1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Поетка українського рисорджименто (Леся Українка)» (1922), «Націоналізм» (1926), «Політика принципіальна і опортуністична» (1928) та інші. Окрім його ранніх статей, розпорошених у періодиці («Компактна більшість і Шевченко», «Шевченко і наша генерація», «Леся Українка», «Гетьман Мазепа в європейській літературі») побачили світ  есеї, що друкувалися на сторінках «Літературно-наукового вісника». Як відомо, у 1922 році, у Львові, було відновлено «Літературно-науковий вісник», який перед тим виходив у Львові і Києві. Це сталося за ініціативи «Української видавничої Спілки», політичної і матеріальної підтримки Української Військової Організації (УВО) на чолі з Євгеном Коновальцем, він певний час навіть входив до складу редколегії. Окрім нього, до неї також входили Володимир Гнатюк, Володимир Дорошенко, Михайло Галущинський, Юрій Павликовський та Іван Раковський. Дмитро Донцов став головним редактором журналу, сповідуючи філософію та ідеологію націоналізму. Олег Балаган пише: «Приблизно в середині 1920-х рр. Д.Донцов розійшовся в окремих поглядах з низкою провідних діячів націоналістичного руху (Д.Палієвим, В.Мартинцем та ін.). Це призвело до того, що ЛНВ зайняв окрему позицію і не став ланкою новоствореної у 1929 р. єдиної ОУН. Однак Д.Донцов і надалі залишався непорушним ідеологічним авторитетом для ОУН, не раз виникали різні плани щодо залучення його в політичні структури (навіть як лідера ОУН) і видавничі проекти… Здебільшого ці плани не реалізовувалися через надзвичайну принциповість Д.Донцова, який не міг прийняти ніяких ідейно-моральних розмивань тієї світоглядної основи націоналізму, яку формував він, ґрунтуючись на ідеях національного традиціоналізму і героїзму та філософії західного ірраціоналізму-волюнтаризму (А.Шопенгавр, Т.Карлайль, Е.Гартман, Ф.Ніцше, В.Дільтай, В.Зомбар, А.Берґсон, Ґ.Лебон, Ш.Морра, М.Баррес та ин.) [Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич, 2010. – С.620]. Не дивно, що ідейна програма часопису у 1920-1930-их роках викликала шквал критики з боку національно-демократичних кіл Галичини та еміґрації, що призвело до розколу редколегії та підриву матеріальної сторони часопису. Через надмірний волюнтаризм та беззастережну проповідь войовничості з редколегії вийшли Володимир Гнатюк та Дмитро Дорошенко і згодом видання журналу перетворилося на приватне підприємство Дмитра Донцова та його дружини Марії Бачинської.

На сторінках «Літературно-наукового вісника» Дмитро Донцов надрукував цілу низку блискучих  есеїв: «Наші цілі», «Поетка українського рисорджименто (Леся Українка)», «Криза нашої літератури», «Пам’яті великої бунтарки (Леся Українки)», «Про молодих», «Драгоманов і ми», «В мартівську річницю», «Пам’яті великого вигнанця», «Естетика декадансу», «Наше літературне ґетто», «Криве дзеркало нашої літератури», «Невільники доктрини», «Спростачений Прометей», «Козак із міліона свинопасів», «Трагедія Івана Франка», «Поет твердої душі» (В.Стефаник)», «Май 1871 – Май 1931 (В.Стефаник)», «Марко Черемшина, «Микола Хвильовий», «До старого спору», «Крок вперед», «Росія чи Європа), «Da capo», «Фьодор Достоєвський», «Post Scriptum» та інші.

На початку доповіді автор уточнює, що він має намір окреслити у своєму виступі не «ескіз історії української літератури», а «лише розкрити частинку душі цієї нації, яка відображена в її літературі» (Тут і далі – посилання на рукопис). Він починає з того, що спочатку було слово, а після – дія, вчинок. Кожне велике слово, індивідуальне, колективне насичене великими вчинками, а неоднораз і катастрофами. Бомарше був вісником революції, бо саме його «Mémoires» (1772-1774) безпощадно розвінчали нрави тодішнього суспільства, а в комедії «Le mariage de Fagaro» (1784), опері «Tarare» (1787) звучить пафос обурення тиранією і героїчна тема боротьби з нею. «Marseillaise» Руже де Ліля, бойова пісня Рейнської армії, яку приніс до Парижа марсельський батальйон, стала революційною піснею, а згодом державним гімном Франції. «А в наш час зійшли зі старих полиць «Біси» Достоєвського» [С.709].  Якою постає в цьому контексті українська література, яким є її пафос?  – запитує автор.

Дмитро Донцов вважає, що для української літератури ХХ століття, її розуміння й трактування особливостей її поетики досить важливим є образ степу як особлива міфологема. Ця міфологема наділена подвійним значенням: по-перше, «степ – окультурена земля, поле», по-друге, «степ – Дике Поле». Міфологема степу є багатоликою і нерівнозначною у своїх виявах. «Словник символів» характеризує її як «символ астральний і космічний; матері-годувальниці; Вітчизни й духовності; життя; багатства; щедрості, родючості; плодючості; позитивного й негативного начала; світла й темряви; гріхопадіння; вигнання людини з раю» [Словник символів (за заг. ред. О.Потапенка, М.Дмитренка). – К., 1997. – С.54].

Знакова для українського менталітету й історії міфологема степу концентрує в собі підвищену сакральність і архетипність, які в контексті творчості  українських письменників мають характер феноменологічної семантики степу як визначального теософського образу України. Тому, на переконання Дмитра Донцова, українську літературу «викохав степ». «І для Варшави, і для Москви – Південь, країна, що тече з медом і молоком, схильна до затишку, відпочинку, до філософії: «Ой не хочу жати, а хочу лежати». Але географія зробила цей степ воротами націй, полем вічних воєн, водночас формуючи суворі дії його мешканців, степових рицарів-піратів: Богун і Мазепа за своїм жорстким темпераментом громадяни диких полів, де небезпека і смерть загрожували з усіх боків » [С.709].

Сергій Кримський пише: «Якщо виходити з концепції історії А.Тойнбі, що будується за схемою «виклик – відгук», то освоєння степу було відповіддю Русі-України на заклик Універсуму. Степ із простору кочовища перетворився на переоране поле, річки – із зони перешкоди набігам – у транспортні артерії, околиці міст і сіл – у хутори на зразок ферм чи ранчо. Відповідно в етнічній свідомості Київської Русі посилюється розуміння цінності поняття кордону, межі, ліміту. Слово «край» починає пов’язуватись зі словами «країна» та «Україна»; а остання асоціюється вже навіть зі світом…» [Кримський С. Під сигнатурою Софії. – К., 2008.  – С.312].

Київська Русь і Степ, Україна і Степ – проблема, актуальна для історіографії. Російська історіографія в особах Васілія Татіщева, Александра Куніка, Михайла Карамзіна, Михаіла Погодіна, Сєргєя Соловйова, Васілія Ключевського закріпила погляд на згубну роль степу для українського етносу, на кочовиків як ворогів культури, дикі племена, які заважали розвиткові Руської держави. Єдиною працею, у якій розкрито різнобічний характер контактів Русі і Степу, різну міру залежності князівств від кочовиків та акцентовано на тому, що сусідство кочовиків (які були представниками сильнішої культури) могло принести Русі лише користь, була монографія Петра Голубовського «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар» (К., 1884).

Українська історіографія загалом поділяла погляди російських вчених на характер взамовідносин Русі і кочовиків. Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» зображає Степ «як небезпечного, шкідливого сусіда», підтримує думку про «культурну примітивність кочовиків», «стикаючись із культурнішим руським елементом, кожна турецька орда з часом мусіла підпасти впливу, якби зі сходу не приходили зовсім свіжі у своїй дикості турецькі елементи» [Грушевський М. Історія України-Руси. – К.,1992. – Т.2. – С.538].

Отже, можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу до тлумачення степу:

1) Сусідство агресивного «дикого» Степу – це головна причина слабкості руської державності  й водночас причина зміцнення півночі – Росії, тобто винуватцем бездержавності оголошено географічне розташування країни, а не її народ;

2) Боротьба зі Степом – заслуга Русі перед Європою, європейською культурою, теза про «Русь-Україну як «забороло від азійських орд» перетворилася на історіографічний штамп у працях різних авторів.

Як зазначає Володимир Пархоменко, історія Степу Х-ХІІІ ст. є темною сторінкою, оскільки до нас дійшли дуже скупі відомості, до того ж їх склали автори, переважно вороже налаштовані до Степу. Вчений пропонує обережно ставитись до «ідеї одвічної боротьби Русі зі Степом, що її висунув Сєргєй Соловйов та підтримали Васілій Ключевський і Георгій Плеханов» [Швидько Г. Дослідник ранньої історії Півдня України // Під знаком Кліо: На пошану Олени Апанович. – Дніпропетровськ, 1995.  – С.96].  

Не можна, на думку Володимира Пархоменка, вести мову про ізольованість Русі від Степу, оскільки існувала розвинена обопільна торгівля (про що свідчать і Костянтин Багрянородний, і руські літописи, і дані археології). До того ж, “сама мішаність степового населення за цей час свідчить проти повної… ізольованості (як економічної, так і культурної) його від сусідів” [Там же. – С.96]; у степу живуть слов`яни: уличі, тиверці, бродники. Володимир Пархоменко підкреслює неоднорідність степу. 968-1036 рр. – це доба сили печенігів на Дніпрі та значного їхнього впливу на Київську державу; за ними приходять торки або узи, які не мали такого значення для історії Русі, як печеніги. У 1055 р. літопис вперше згадує половців, під 1061 р. – їхній перший похід на Русь.

Не погоджуючись з тезою про культурну примітивність кочовиків, вчений зазначає, що і Літопис руський, і арабські джерела свідчать про наявність у половців міст й додає: «Увесь час ми помічаємо у наших степовиків зацікавлення міським життям, їх стремління здобувати у наших князів міста», підтвердження чого історик вбачає у окремих повідомленнях руських літописів. [Там же. – С.996]. Володимир Пархоменко також звертає увагу на непоодинокі прояви ворожнечі степовиків між собою (особливо, берендеїв і чорних клобуків проти половців). Причину цих конфліктів дослідник шукає у різних економічних інтересах та етнічних особливостях.

Згадуючи відомі союзи Русі з степовиками, шлюби, культурні впливи, Володимир Пархоменко доходить висновку: «Принаймні верхня верства Русі не була ворожа степовикам», а боротьбу 980, 1016-1019, 1036 рр. з варягами характеризує як боротьбу різних впливів на Русі, боротьбу півдня проти півночі [Там же. – С.101]. Вчений пропонує переглянути усталені стереотипи та відкинути погляд, ніби вплив Степу був виключно руїнницьким.

Високо оцінив дослідження Володимира Пархоменка і Андрій Ковалівський, який назвав вченого «видатним істориком стародавньої Русі» й виділив дві продуктивні ідеї Володимира Пархоменка: про Хозарську (Приазовську) Русь та про лівобережну степову державу Мстислава, що спиралась на Чернігів та Тмуторокань [Ковалівський А. Зв`язки зі Сходом та сходознавство у Києві й Наддніпрянщині в середні віки // Східний світ. – 1995. – №2. – С.150].

Що ж стосується офіційної радянської історіографії, то вона характеризувала дослідження Володимира Пархоменка як роботи, «в которых преувеличено положительное значение кочевников» [Советская историография Киевской Руси /Отв.ред. В.Мавродин. – Л.,1978. – С.210], ігноруючи при цьому евристичну потенцію цих розвідок. А у зображенні взаємовідносин Русі і Степу офіційна наука  обрала модель: кривдник – помста. У академічних виданнях вказувалося, що «восточные славяне с оружием в руках героически отражали набеги степових орд», а давньоруська державність перебувала на «значительно высшем (сравнительно с половцами) уровне свого исторического развития» [История Украинской ССР /Гл.ред.Ю.Кондуфор. – К.,1981. – Т.1. – С.414]. Найпромовистішим антиподом підходу Володимира Пархоменка стала точка зору, що «в оцінці місця і ролі кочовиків південноруських степів у житті Русі сучасний історик повністю може приєднатися до точки зору руських літописців» [Толочко П. Київська Русь. – К.,1996. – С.142].

Отже, дослідження Володимира Пархоменка з історії взаємовідносин Русі і Степу не можна оцінювати поза історіографічним контекстом 1920-1940-х рр. Вчений створив власну теорію походження та ранньої історії Русі, у якій вагому роль відводено східним впливам. Володимир Пархоменко наголошував на необхідності відмови від спрощення історичних процесів та зведення їх до «одвічної боротьби» Русі зі Степом. Важливими складовими його теорії були ідеї про:

1) Приазовську Русь і східне походження полян;

2) боротьбу варязько-візантійського і хозарського капіталів як один з важливих чинників ранньої історії Русі;

3) лівобережну державу Мстислава, союзну хозарам та печенігам;

4) різнобічність русько-печенізьких та русько-половецьких стосунків;

5) необхідність врахування етнічної неоднорідності Степу і протиріч у економічних інтересах кочовиків.

Окремі думки та гіпотези Володимира Пархоменка є фактично однією з перших спроб формулювання тези про розташування України між Сходом і Заходом, яку пізніше розвинула наша історіографія. Стосовно ж авторського стилю, то Володимир Пархоменко виступає як майстер логічних побудов і узагальнення матеріалу, творець сміливих наукових гіпотез. Він будує свою теорію на основі різноманітних джерел, але уникає їхньої фетишизації, що є особливо необхідним при дослідженні ранньої історії, коли сліпе наслідування джерел без застосування реконструктивно-логічного методу не сприяє появі цілісної наукової картини.

Євген Маланюк у статті «Начерк культурного процесу» підкреслює, що Степ не є односемантичною категорією, він багатогранний, багатовекторний, тому доцільно розглянути семантичні площини степів, їх кілька: «степ-ландшафт, степ-слава, степ-територія, степ-ворог, степ-прокляття» [Астаф’єв А. Психологема степу як геополітичний фактор в історіософії Євгена Маланюка // Cіверянський літопис. – 1998. – №4.   – С.97]. Впливові Сходу на українське суспільство сприяла відсутність виразної граничної лінії між заселеною країною і Диким полем, «внутрішнє перетворення українського суспільства відбувалося під впливом того виклику, що його ставило Дике поле» [Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Індо-Європа: Етносфера. Історіософія. Культура. –1992. – Кн.1. – С.50].

Міфологема степ – не що інше, як психоментальна особливість українського народу, віддзеркалена у його свідомості і закладена на підсвідомому рівні. В українській мові вона складається зі слів степ, поле, нива, лан, у той час, як для називання аналогічних ландшафтів в інших країнах світу найчастіше вживаються слова-екзотеризми прерія, савана, пампаси, пампа, які в українській мовній картині світу є ситуативними. Міфологема дуже важлива, оскільки степова зона, порівняно з іншими фізико-географічними зонами України, обіймає найбільш значну територію – 40% усієї площі, зрозуміло, що цей географічний чинник впливає на художню картину світу.

Прикметниками означеннями міфологеми Степ виступають слова, що виражають протяжність (безкраїй, безмежний, неозорий), характер рельєфу (відкритий, рівний, розлогий), кліматичні особливості (весняний, гарячий, холодний), колір (білий, голубий, рожевий, рудий), пахощі (запашний, пахучий), наявність води (безводний, засушливий, мокрий), наявність і характер рослинності (багатий, голий, квітучий), характер тваринного світу (безгомінний, мертвий, порожній), наявність/відсутність людей (безлюдний, дикий, малонаселений), психологічне сприйняття (зморений, зранений, невмитий), історичні асоціації (козацький), емоційну оцінку (вільний, замислений, замріяний, злий), географічну характеристику (бессарабський, запорізький, таврійський).

Міфологема Степ дуже поширена в усній народній творчості, зокрема, у збірнику «Малороссийские песни» Михайла Максимовича (1827) вона найчастіше виражається лексемою поле, таких випадків тут зафіксовано 33, напр.: «Гомін, гомін поді брові, / Туман поле покриває»; «Ой у полі сніжок порошить, / Аж там козак забитий лежить», із них 7 разів слово поле вживається з постійним епітетом чисте, що його робить синонімічним за значенням до слова степ: «Із якої тебе, брате, / Сторононьки ждати? / Чи од чистого поля, /Чи од чорного моря, / чи од славного Запорожжя?».

У «Фольклорних записах» Марка Вовчка та Опанаса Марковича (1983) лексема поле зафіксована 140 разів, із яких 12 у складі порівняння як билина в полі: «Сама я, самісінька, як билина в полі, / Не дав мені господь ні щастя, ні долі». Тут вона фігурує як національно маркована міфологема.

У творах Григорія Квітки-Основ’яненка лексема поле вжита 61 раз, степ – 4, напр.: «Нагайкою перелічить писар мерців, як у степу косарів», із них три рази – у зменшено-пестливій формі степок: «Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне». У такій же формі вживає автор і слово нивка (11 разів), нивонька (1 раз): «Вийдуть на нивку, мужик тою косою маха, маха…». Слово нива письменник вживає лише двічі, напр.: «…Та й ниву поливають і копи змочують гіркими сльозами», а лан – тричі: «…Будемо лани окропляти, будемо молитися». Міфологема степу у письменника збагачена енергетикою фольклорно-поетичної образності

У поезіях Тараса Шевченка лексему степ вжито 128 разів. Напр., у вірші «Думи мої, думи мої…»:

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як билину?

Тут же:

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині…

Або:

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхами, татаркою

Засівала поле…

Засівала трупом поле,

Поки не остило…

Слово «поле» Тарас Шевченко вживає 181 раз. Напр.:

Високії ті могили, –

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Або ще один приклад:

Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється поволі.

Слово «нива» поет використовує 17 разів.

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Або:

Розвернися на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом.

Степ у Тараса Шевченка зберігає архетипно-міфологемну сутність, він передбачає наявність міцних асоціативно-смислових зв’язків, які сакралізують образ, за ним прочитується кривава історія України та доля козаків, чумаків, коханих, які чекають на повернення воїнів зі степу. Міфологемав степ є однією з ключовим міфологем, які «унаочнюють героїчну, історико-драматичну долю української нації» [Ткаченко І. Тарас Шевченко як творець національно-знакового образу степу // Шевченківські студії. – К., 2009. – Вип.11. – С.80]. Поетичні пейзажі степу в нього фрагментарні, прозаїчні, пластично-панорамні, визначальні для українського етнопростору. Найчастіше у поета степ асоціюється з могилою. Могили, або ж кургани – невід’ємні частини степового космосу. Сакралізуючи степові могили, поет «закріплює» їй ейдетичність і знаковість, у нього немає степу без могил, вони стають «кодами його націософських поглядів». «Зберігши народнопоетичну концепцію степу як козацької вольниці, поет створив довершену художню модель степу як знаково-національного елемента українського пейзажу» [Там же].

У творах Панаса Мирного степ, поле також збагачені новим змістом і контекстуальними конотаціями. Поле символізує землю-матінку, яка годує народ, без якої не може прожити жоден селянин: «Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає…». Слово степ він вживає 86 разів, поле – 184 рази, лан – 36 разів, нива – 26 разів. Степ, поле, нива змальовані пластично словом і пензлем, їм притаманна яскрава орнаментальність і декоративність.

У мові творів Михайла Коцюбинського переважає слово поле і нива. Слово степ зафіксовано 7 разів, 5 – в оповіданні «Дорогою ціною», напр.: «На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі…»; або: «Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді зависла хмарка куряви»; 2 рази – в «Іntermezzo», напр.: «Мої дні течуть серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом». Степ у Михайла Коцюбинського вільний, широкий, має власні назви – Озівський, Бессарабський. У степових пейзажах письменника легко помітити симультанність – одночасне існування кількох смислів і підтекстів.

Національні конотації міфологеми степу, поля, ниви можна помітити в творах Юрія Яновського, Євгена Маланюка, Іван Багряного, Олеся Гончара, Павла Загребельного та ін.

Дмитро Донцов аналізує рецепцію українського степового ландшафту у повісті «Pożoga» Зоф’ї Коссак. На думку Дмитра Донцова, Cтеп,  скупаний у сонці, безтурботний і прекрасний, і Cтеп, як тернове поле, сповитий жахом, – ось ґрунт, на якій виріс дух цього народу, його світогляд  і його естетика, так само розділена на два ворожі почуття, що лежать в основі його психіки: одне – виклик жорстокій дійсності, друге – втомлений короткочасний відступ перед нею. Боротьба цих двох почуттів  ще триває.

Революція 1917 року «застала українців серед ідейної боротьби цих двох аспектів їхньої збірної душі» [Donsow D. Literatura stepu. –  Zw. 2. – S.709]. Країну спіткала катастрофа – громадянська війна, революція політична, земельна, національна, більшовицька, тепер армія керує майже десятьма народами, які міряли країну вздовж і вшир. Це був стрес, невідомий у цій бурхливій країні більше двохсот років. Стрес, який викликав нечувану плутанину понять і відбився на всьому житті розумової країни, зокрема на її літературі. У перші три роки, серед брязкоту зброї, замовкли музи. У 1920 році проголошено в Україну епоху так званої пролетарської літератури. Дмитро Донцов підкреслює «так званої», тому що сама радянська критика ставить великий знак питання над комуністичною правомірністю ряду українських письменників тієї епохи. Автори дореволюційної епохи, глибоко закоренілі в літературні традиції своєї землі, замовкли. Проте активно зі своїм «новим словом» заворушилася бундючна молодь. Настала епоха гігантського літературного виробництва, що почалася при українській республіці і за гетьмана, і триває за більшовиків. ««Сам більшовизм не був справжньою причиною цього явища, подібно до того, як ресторан у Франції не спричинив появу Бальзака чи Меріме, так само, як поява Пушкіна, Гоголя та Лермонтова не спричинила правління Миколи I. Причиною в цьому випадку була сама революція» [[Donsow D. Literatura stepu. –  Zw. 2. – S.710].

Молодь, вважає Дмитро Донцов, прийняла революцію насамперед абстрактно, потім в її комуністичній конкретизації. «Мухаммедом і Омаром цієї революції був Леніним, автор нового Корану і переможного халіфа в одній людині. Він також став божеством цієї молоді та революційної Росієї як її другої батьківщиною… Так само Гейн створив культ завойовника своєї батьківщини Наполеона та Шуберта, через рік після Єни, написав пісні на його честь. Це також оди Леніну, прокляття буржуазної Європи на зразок відомого Пушкіна «Клеветникам России» разом із гімном на честь індустріалізації та “важкої руки розповсюдження” – це були літературні плоди цього масового психозу, яким перестраждала молода генерація письменників в Україні» [6: 2, 710].

Більшовизм, ця психічна масова хвороба століття, прагнула зруйнувати увесь світ, або як писав поет Едвард Стріха, – «спалити Париж і розцілувати всіх парижанок». Всі співали про те, як народилася, як прийшла, як блискавкою гриміла молода епоха, вона була, як весна, що кличе в тривожне невідоме. Але ентузіазм швидко охолов, якраз у міру здійснення її «романтичних» ідей. Після епохи «Штурму і бурі» («Sturm i Drzang») настала осінь більшовизму. Кожен з тих ентузіастів змушений був, як Ремарк, пережити повернення (роман Еріха Марія Ремарка «Повернення»), пройти свій зворотний шлях, на якому все було розчаруванням: колишня ще свіжа боротьба всіх проти всіх, була Чека, був «Самогон» (оповідання Миколи Чернявського), гієни, що годуються за рахунок мас, були доробкевичі революції, блакитна українська Савойя, розтоптана визволителями з молотом і серпом, останній так надмірно нагадує грізну для України емблему півмісяця… Відгриміли фанфари, почався зворотний процес.

Напій революції виявився занадто сильним трунком для солодких менестрелей «нової епохи», які уявляли собі майбутнє України як світлий сонячний день. Чекіст Фальківський, раніше чутливо-сентиментальний поет, тепер скаржився на гекатомби трупів на вівтарі нового божества. Тичина та інші створили красиві і сильні поеми-мартирологіі свого розп’ятого краю, чудові пісні плачу самотньої Матері Божої, яка заблукала в Україну, згорбилася від жаху і смутку, ламаючи руки, що «вже не буде ніколи раю в тім проклятім краю».  Копиленко, Хвильовий, Сенченко й інші новелісти з неабиякою силою спостереження малювали трагічну картину українського села після «переможної революції». Навіть її шанувальники, Головко, Панч та інші. відомі своїм вихваляння нової доктрини, писали на неї жовчні памфлети в стилі Еміля Золя… І все це лунало не як марсельєза тріумфальної революції, як цього вимагав Торквемада від літератури, воно звучало, як сумний і грізний акомпанемент походу до Кальварії народу. Дмитро Донцов підкреслює: «Українська література вступила до фази занепаднитцва, дефектизму, коли серед темних хмар, що оточують обрій, не помітно яскравого проходу світла. Одним словом, українські борці за комунізм в літературному світі після загальної перемоги над «своєю» ідеєю зрозуміли, що кожен з них – лише Бартек-Віктор … » (герой роману Стефана Жеромського «Провесінь» – Авт.) [6: 2, 711].

Чи то було розчарування, свідоме повернення до власних літературних традицій? Розчарування – мабуть що так, повернення – не зовсім. То була, вважає автор доповіді, поки що глибока криза розколотої надвоє душі народу, яка (як колись Гоголь) напевно шукала синтезу між світом понять і відчуття рідної землі, з якої виросла, і світом тієї «patrie intellectuel», яку знайшла в Росії. Прийняте холодним розумом віровчення і постале проти нього почуття постійно воювали між собою, як запеклі вороги. У першу чергу кошмаром видавалося чуже, агресивне місто. У нього не вписувався степовий комуніст (або хто себе таким вважав), він  почувався, «мов приблудна сука під чужим вікном». Лаяв місто, незрозуміле, повне невідомих контрастів, загадкове, яке налягало на нього, втомленого романтика вагою свого феєричного пульсування життя. Відчував себе чужим стосовно часу, у якому, «мов раби лягли до ніг машини»; зневірившись, запитував: чи має загинуть «незламна сила хат», щоб воскреснути в залізних м’язах заводських труб? Хіба правда, що для щастя всіх треба знищити село? З одного боку – бетон і залізо, з іншого – «волинський давній ліс і степові могили», мов глина в руках нового комуністичного скульптура. Йти з тим скульптором проти свого села? Але це означає «розійтися зі своїм першим коханням». «Новий Месія залишав Москву. Його вітали, хоча земля тремтіла під важкими ногами радянського Голема, хоча з-за червоної маски викривалося «звичайне обличчя Івана Калити, обличчя старокремлівських збирачів руських земель». Його, цей “будівничий” мав вітати Україну? Бігти за далеким світлом Комуни, навіть коли (як сказав Сосюра) “шлях до неї пройшов крізь кістки моєї нації”? Політичний та соціальний ідеал червоних також був ілюзією »[6: 2, 712].

Був оманливим, вважає Дмитро Донцов, ідеал нової культури. Анархістом міг виступити степовий комуніст, типу волоцюг Гамсуна, або ж жебраків Горького. Кожен бажав хоча б у чотирьох стінах власної хати мати право бути собою. Але червоний Мефістофель, той «Diable boiteux» Алена Рене Лесажа заглядав на дно його горщиків і совісті. Вимагав досконалого морального ексгібіціонізму і каяття в борг, навіть за недосконалі вчинки, публічні каяття à la Раскольников. Це також обурювався Степ, закривався в собі, як Діоген, глушачи презирство до нових барабанщикам, як до давніх скіфів чорноморські греки. Рильський та Зеров різьбили красиві сонети на честь вимріяної української Еллади:

Так в Давній Ольбії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скіфів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

Так розвіявся первісній ентузіазм. Вся пишність загальної ідеї відкрилася як звичайна, добре відома в соціології спроба трансмутації утилітарних цінностей у цінності моральні і метафізичні. Вже не вірили в ту метафізику – paraisan du gvalt – а серце кожного з тих молодих неофітів роздерлася надвоє: «Наліво йти не хочу, направо страшно йти». Це невпинний рефрен української прози та зазбручанської поезії того часу. Це був конфлікт між розумовим «Знаю» і чуттєвим «Хочу». «Ми знаємо, – каже селянин у романі Головка, – що колективізація добра річ, а тільки ми її не хочемо, тому що почуття власності нам в утробі сидить, бо воно у нас збірне, чортяче».

«Революційність, – писав Бухарін, – вимагає впевненої налаштованості, сказу, оптимізму, повної віри в свою справу». Ні цієї віри, ні цього сказу, не могла висікти з українського письменства оперта на чужий світогляд ідея червоної революції. «Українська інтелігенція не могла спонтанно не захопитися настроями, що надходили ззовні. Толстой, Достоєвський, Горький і Блок були попередниками більшовицької революції в Росії. В Україні таких попередників не було. У Росії перші слов’янофіли проповідували святу війну проти європейської буржуазії. Виникненню нових (більшовицьких) значень передувала зростаюча невизначеність існуючих значень » [6: 2, 713]. Ніщо подібного не було на Україні, тут хіба що-що панувало презирство самих більшовиків до буржуазних par ezcellence. Підсвідоме прагнення літераторів України йшло в іншому напрямку, ніж те, змістом якого був більшовицький ідейний комплекс, тому повинна була зійти на узбіччя література, на яку чортом дихала чужинська ідеологія.

Та, на його переконання, не зійшла! Правда, що інквізиція не спала. Деякі організації (напр., ВАПЛІТЕ) розпущено, заснована ВУСП (Всеукраїнска Спілка Пролетарських Письменників), яка, як оберпрокуратор Св.Синоду над церквою, спостерігала за благонадійністю літератури в Україні. Одних змусили мовчати, інших (напр., Г. Чупринку) розстріляли, від ще інших вимагати каяття, а треті перейшли до колективу придвірних панегіристів. То тільки Атилла (після взяття Мантуї) велів спалити своїх запопадливих панегіристів разом з їх бездарно-підхлібними віршами. Проте радянський режим не такий жорстокий: дає їм жити і писати для хвали, якщо не літератури, то режиму.

Але все-таки, навіть серед тих обставин не зійшла на манівці українська література. Крім панегіристів, крім закритих у собі факірів чистого естетизму, крім розчарованих, повільно з загального хаосу поставала нова течія. Ортодокси марксизму охрестили її «жовто-блакитним бандитизмом», «фашизмом», «літературною Вандеєю», хоча найкраще її назвати неоромантизмом. Визнається те, що милує. Поки думка перебуває лише у свідомості, не сягаючи нашого підсвідомого я, вона діє, як порох в шухляді. Це відчували загнані до комунізму українські літератори, які, за Салтиковим-Щедріним, «за велінням начальства пізнали істинного Бога». Отже було бажання помирити накинуту свідомість з власною підсвідомістю. Знищити власну совість (в образі матері повстанців) – такою була тема низки повних драматизму творів комуністичної літератури на Україні («Я, романтика» Миколи Хвильового», «Смерть» Бориса Антоненка-Давидовича): «Розум кличе на нову дорогу…, але серце здригається… Адже треба взяти револьвер у руку»!

Дмитро Донцов стверджує, ми знали, що та спроба не дуже вдалася. Повернутися ж до колишньої дореволюційної ніжно-чуттєвої, ідилічно-епікурейської підсвідомості оспіваного степу по стількох пройдених випробуваннях було неможливо. Саме тоді появилися літературні франстьєри, які пригадали інший психічний вигляд Степу – його душу, непохитну, бурхливу, байдужу до чужого, яка більше відповідала їх темпераменту. Таку душу полюбив Шевченка. Треба розбудити в собі приспану активну підсвідомість народу, і на ній, як на постаменті aere perennius, звести власну будову нової свідомості! Пристосувати не своє «Хочу» до свого «Знаю», а своє «Знаю» до свого «Хочу». Не милуватися тим, що під примусом визнано, тільки сміливо визнати те, що живе в глибині серця і не перестає захоплювати. Було в тому трохи хаосу, але й були думки тверді і світлі. Так постало гасло нової течії: найперше – відособлення від російської культури (перед революцією про це писали тільки одиниці), далі – очевидна орієнтація на Європу. На яку Європу? «Все одно на яку, – відповідали прибічники нового напряму, – на вчорашню, сьогоднішню, буржуазну, пролетарську, мінливу і вічну, на психологічну Європу, на те, що називається Homo europaeus» (європейська людина. -Авт.). «І цей тип мислився в його постійній динаміці інтелекту і волі: це Лютер, це Бебель, це лікар Фауст, все, що відкриває безмежну перспективу некерованого людського духу. Особливістю цього типу є активність і сміливість сміху. І коли ми читаємо це, ми дивно згадуємо майже однакові визначення Homo europaeus, запропоновані Валері, Томасом Манном та Массі » [6: 2, 714].

Дмитро Донцов вважає, що той тип, той ідеал мав стати протидією щодо впливу з півночі, «московських зв’язків, великих, потужних, фатальних», і щодо анемічного ідеалу степового lazarroni. «Це ще не повністю розрив із Росією, але ти хочеш відмежувати свій політичний союз від культурного, визнати Мухаммеда халіфом, але відкинути його Коран; ти мрієш про власну творчість, “фанатичну віру у своє майбутнє”. Мрієш про нове покоління сміливих конкістадорів, з непохитним вогнем у серцях, спраглих невідомих країв »[6: 2, 714].

Дмитро Донцов посилається на слова Аглаї, героїні повісті Миколи Хвильового «Вальдшнепи»:

«– Я – нова людина нашого часу… Мене від природи покликано до кипучої діяльності, і я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов…, а так, як його творили хоробрі на протязі тисячі років… Ви, звичайно, кажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячі Аглай у спідницях і штанях – не можемо жити далі без повітря» [20: 2, 244-245]. Це вже щось з нового месіанізму, підсумовує Дмитро Донцов, звична дорога народів відроджується через етапи рідної мови, народної поезії, месіанізму.

Другий з цієї групи, Борис Антоненко Давидович, також утверджує свою «вишнево-просвітянську Україну», дорікає народові, ймовірніше поколінню, що воно до цих пір нічого кращого не придумало, крім бандури і полотна. Але й чужого теж не визнає, підкреслює, що соціалізм із чужим несумісний, він відділяє від людини традиції народу. Запитує себе, яку культуру той чужий соціалізм буде поширювати на Україну? «Українство … Що воно для тих, для кого не було ні Берестечка, ні Полтави, ні Крут? Їхня віра новий Коран, з яким хочуть пройти через весь світ, стерти кордони, змішати всі народи в одну масу затоптаних рабів» [1: 1, 228]. Дмитро Донцов стверджує: «Ні, тільки не це! Але ні сентиментальні герольди хліборобської України, які “повинні бути розстріляні навіть з національної точки зору, бо молоді люди не наважуються бути сентиментальними, вони не сміються зі смердючої моральної гнилі, вони повинні бути із заліза”!» [6: 2, 714].

На його думку,   не капітулює нова течія перед незрозумілим містом. Не боїться його більше. Навпаки бажає, як Євген Плужник, переварити в собі і –  «ширококрилий вітер степовий» з його пафосом, і – «бруку темний та холодний вий», бо ж сам поет, як Верхарн, закоханий у дражливу, незвичайну поезію міста. Отже, сучасні письменники не хочуть чужої догми, але не хочуть і самі більше жити без віровчення. Лають характер свого народу, «м’який, як квітка», «лагідний, як пух під рукою». Шукають тем у  минулому. Так, стовідсотковий комуніст Сосюра, наголошується в доповіді, пише красиву поему про Мазепа, в якій навіть під мікроскопом не знайти ні крупинки «класової боротьби»; звертається до тих глибоких часів своєї країни, коли не кобзу стискала сильна долоня варягів, тільки меч, викликає тінь Мономаха:

Гримить відвага на всі віки,

Той крик варяга, той стиск руки!

Звучить у цьому голосі вже інше, щось із думи американських «фронтерсменів» на кордоні між варварством і цивілізацією, із думи, яка не боїться заявити, що «життя – це царство сили», що не користь і не щастя є метою життя, що «треба мати щось у собі, щоб виповнювало цілу істоту. Наливало б мозок і жили, кликало до чогось великого, надзвичайного, героїічного» [6: 2, 715].

Ця нова думка і жадоба великого вступає в протиріччя з менторством півночі, не хоче з ним ідентифікуватися. Тим асиміляційним заповітам Москви кидає виклик ще один поет – Микола Бажан:

Ти кажеш, що я твій, а я клянусь, готовий

Дволике серце розламать навпіл,

І дати псам напитися із жил,

Коли є крапля там твоєї крови!

Така поезія справляла враження скандалу. Не дивно, що неоромантиків радянська критика називала націоналістами, запроданцями  Заходу, ворогами російської культури, вони в її очах поставали «як  реставратори та апологетіистарих традицій степових воїнів, які не знали вагань, прорізаючи войовничі походи через історію народу”, “чиє найкрасивіше щастя було йти вперед”, жити “мікровійним пилом, солодким духом» [6: 2, 715].

Таврувала тих письменників харківська «Критика» за «абстрактний культ руху», позбавлений конкретного змісту і методології, за «культ

До тієї самої групи, вважає Дмитро Донцов,  належить і т.зв. літературна Вандея української еміґрації (Євген Маланюк, Юрій Липа, Улас Самчук, Леонід Мосендз), яка, на відміну від французької Вандеї, дивиться в минуле і не має перед собою ні Шатобріана, ні Йозефа Мейстера. Звучить у творах «вандейчиків» сум за своєю наївно легковірною, жінкоподібною країною, звучить болісно гірке Франкове – «я не люблю Русі»! А освітлює їх ідеал перетворення своєї спокійної і розкішної Еллади у новий Рим, з його спартанськими рисами, в ідеал чогось досі в тих степах не баченого, в пісню туги і бажань, які вибухнули і кометою пролетіли над їхньою землею в той час, коли впав царат, коли серед крові і вогню встала України, вимріяна  Шевченком. У них останній знайшов нарешті своїх учнів…

Дмитро Донцов стверджує, що частково (хоч не зовсім) до цієї групи належить молоде покоління українських письменників з того боку Збруча (Олесь Бабій, Микола Матіїв-Мельник, Володимир Кучабський), які зі страшної доби 1914 року видобули нові і сильні акорди, оспівують трагедію злетів і падінь народу; акорди, із зовсім іншими, ніж досі, інтонаціями. А запліднили їх твори старші майстри Василь Стефаник і Марко Черемшина.

Дмитро Донцов називає цю групу неоромантиками, бо з їхніх творів випромінює глибока ностальгія сильних почуттів, свобода, експресія життя небезпечного і чарівного, як сон. Вони вірять не в логіку розуму, а в логіку безпомилкового інстинкту і зовсім не вважають, що жадоба життя потребує якогось раціонального виправдання. Прозирає в них і невелика нота зневаги до нового снобізму, який як і завжди, так і тут є символом закостенілості. Однак, ця романтика – Колумба, Пісарро и Пікарда, романтика, повернена обличчям не лише до минулого, але і до майбутнього, романтика,  яке живе не тільки спогадом, а й надією, поєднує, як символ, романтику козацтва з романтикою молодого народу. То була нова mentalité, оперта на вікових традиціях раси, яка вже поглинула в себе атмосферу буремних років, долаштувавши її до загальної тональності власної душі.

Ця література, вважає Дмитро Донцов, стала  вираженням волі не вузьких прошарків суспільства, а всього народу, його бажання створити свій універсум, в якому поезія не обмежилася б роллю спостерігача, а виливала б власне терпіння в енергію чину. Ці письменники приносять нову естетику, без колишньої манірної чуттєвості і безплідної мрійливості, постановку нових проблем перед тодішньою літературою, насправді чужою, спробу створити письменство, органічно пов’язане з життям народу, з його неповторною культурою. Ідеалом нової течії літератури, порівняно з довоєнною, стає «home gerrieux», тип словесності, з яким завжди ототожнював себе кожен суспільний прошарок і кожен народ, оголошуючи свій вступ на світову сцену.

Якщо ми хочемо шукати аналогії, пише Дмитро Донцов, то знайдемо її у європейській літературі, яку Ернест Сейлер назвав літературним імперіалізмом (l’imprewrialisme literaire) з його атмосферою, насиченою ферментами енергії і пристрасті, бажанням приносити і мати, з його схилянням перед силою, також презирством до слабкості і безплідності; літературний імперіалізм, представниками якого були в Англії – Кіплінг, у Франції – Монтерлан, в Росії – Бабель.

Дмитро Донцов не хоче сказати, що всі неоромантики – «вандейчики», є серед них і комуністи. Але існує, мов незрима нитка, зв’язок представників цього напрямку навіть на його крайніх полюсах, де вони стоять на суперечливих ідейних засадах. Поєднує їх стихійна жертовність щодо життя, яке вони схоплюють в його основних рисах, відтворюючи апофеоз нової людини віри і твердої душі… Яким буде конкретний зміст цієї «нової людини»? [6: 2, 716].

Дмитро Донцов запитує, чи після портретів діячів Конвенції, не малював Давид портрета Наполеона? Чи автор «Героїки» не створив, десятьма роками пізніше, шедевр на хвалу свого народу? То була та сама метаморфоза інтернаціоналізму, докази якої помітні в сучасній українській літературі.

Степ, про який писала Зоф’я Коссак, «степ села, густих садів і гарних пісень» вмирає разом із літературою, до цього часу добре знаною, «літературою провансальства», тобто бездержавності. Натомість у муках, у братовбивчому вальсі, у болях постає нова література, триває боротьба за «to, który z dwóch typów stepowyka» укріпиться в душах майбутніх поколінь. Триває боротьба за створення нової душі народу, який зневажає милостивість, не терпить несправедливості, суверенний у своїх силах, із серцем, загартованим у гієні, яку пройшов лише той, хто усвідомив своє особливе я і поспішає повідомити про це Урбі і Орба.

Цю боротьбу, вважає Дмитро Донцов, віддзеркалює сьогоднішня українська література.

Отже, на думку Дмитра Донцова, література степу – це література, породжена степом, у якій в один вузол сплелися його різновиди: степ-ландшафт, степ-слава, степ-територія, степ-ворог, степ-прокляття. Це література країни, де віками панувало рабство і занепала активність нації, лише незалежна українська держава може забезпечити справжній справжній розвиток художнього слова. Література для нього є віддзеркаленням життя нації. В історії українського письменства він відзначає дві тенденції розвитку художньої думки: 1) культ енергії, сили, волі до дії, ці якості притаманні творам Тараса Шевченка, Лесі Українки, «трагічним оптимістам», їх поезія уособлює велич людської особистості, яку не зламали жодні випробування, основний тон їхніх творів – віра в Бога, пристрасна любов до своєї країни, поняття честі і особистої гідності, їхня поезія несе ідею лицарства; і 2) пасивне споглядання світу, коли література є виявом декадансу, ширить пасивно-песимістичний світогляд. Він вказує на трагічну роздвоєність радянських письменників (Павло Тичина, Володимир Сосюра), вони залежать від комуністичної доктрини. Їх творам бракує діонісійства, вони свідчать про безвольність і рабську покору українства, такі митці нездатні повести українську націю на боротьбу за повне визволення, вони нездатні прищепити народові дух експансії.

Дмитро Донцов є послідовником філософії екзистенціалізму, він запозичив від Фрідріха Ніцше вчення про надлюдину і натовп, ірраціональне і національне, необхідність трагедії для народження «духу музики», переконання, що тільки боротьба і кров можуть принести перемогу. Дл літератури Дмитро Донцов приміряє ніцшеанське вчення про аполлонівське і діонісійське начала в мистецтві, він стає апологетом діонісійського начала, вважає, що його бракує українській літературі. Діонісійство у нього асоціюється з дисгармонією, внутрішньою енергією, зривом, естетизацією непривабливого в житті, культом трагічного, антиномічного. В його діонісійство не вписуються Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Григорій Квітка Основ’яненкко, бо вони пасивні, «чорно лживі», у їх творах домінує міфологема степу, селянська тематика і патріархальний світогляд, канони селянського мислення. Треба рівнятися на Івана Вишенського,  Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Миколу Хвильового, Олену Телігу, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, бо вони дух ставлять вище за матерію, готові згоріти до тла заради святої ідеї, їхня поетика насичена середньовічною твердістю в переконаннях і екстатичною експресією. Їхні твори здатні збудити націю він провінційщини, дати їй ясний етичний ідеал, навчити людей керуватися справжніми цінностями, виробити в собі здатність приймати самостійні рішення, в яких би органічно поєднувалися гуманізм в любов до своєї батьківщини.

Власне, боротьба між двома таборами письменників, між двома літературами триває. І це боротьба за душу народу, за те, який тип степовика у цьому двобої переможе – скіф-орач, безтурботний гречкосій, чи лицар, носій «мудрості заліза» попередніх українських віків.

Олександр Астаф’єв

  1. Антоненко-Давидович Б. Смерть // Антоненко-Давидович Б. Твори: У 2 т. – К., 1991. – Т.1.
  2. Астаф’єв А. Психологема степу як геополітичний фактор в історіософії Євгена Маланюка // Cіверянський літопис. – 1998. – №4.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. – К.,1992. – Т.2.
  4. Домбровський О. Студії з ранньої історії України. – Львів, Нью-Йорк, 1998.
  5. Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич, 2010.
  6. Donsow D. Literatura stepu // Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 80378. – Zw. 2.
  7. Єфименко О. Концепт «степ» в українській мові: словникова, текстова і психолінгвістична парадигма. Автореф. дис… канд. філол. наук. – Харків: Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, 2005.
  8. История Украинской ССР / Гл.ред. А.Касименко. – К.,1953. – Т.1.
  9. История Украинской ССР /Гл.ред.Ю.Кондуфор. – К.,1981. – Т.1.
  10. Ковалівський А. Зв`язки зі Сходом та сходознавство у Києві й Наддніпрянщині в середні віки // Східний світ. – 1995. – №2.
  11. Kossak Z. Pożoga. – Kraków, 2008.
  12. Кримський С. Під сигнатурою Софії. – К., 2008.
  13. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Індо-Європа: Етносфера. Історіософія. Культура. –1992. – Кн.1.
  14. Мавродина Р. Киевская Русь и кочевники (Печенеги, торки, половцы): Историографический очерк. – Л.,1983.
  15. Pen club polski 1925-1975, red. M.Rysinek. – Warsawa, 1975.
  16. Словник символів (за заг. ред. О.Потапенка, М.Дмитренка). – К., 1997.
  17. Советская историография Киевской Руси /Отв.ред. В.Мавродин. – Л.,1978.
  18. Ткаченко І. Тарас Шевченко як творець національно-знакового образу степу // Шевченківські студії. – К., 2009. – Вип.11.
  19. Толочко П. Київська Русь. – К.,1996.
  20. Хвильовий М. Вальдшнепи // Хвильовий М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2.
  21. Швидько Г. Дослідник ранньої історії Півдня України // Під знаком Кліо: На пошану Олени Апанович. – Дніпропетровськ, 1995.

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.