Пам’ять є найтоншою та водночас найміцнішою ниткою, котра зв’язує із минулим. Пам’ять – це те, чого нас віртуозно намагалися позбавити протягом десятиліть, коли храми перетворювали у склади, а видатні імена посипали попелом забуття.

Сьогодні питання того, куди ж веде наше коріння – не просто актуальні, вони вирішальні у ставленні до свого минулого й майбутнього заразом. Рідні імена повертаються в рідні краї – і це не може не тішити. Так сталося і з Ольгою Дучимінською (1883-1988), пошанування якої, в межах Всеукраїнського літературного конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, нещодавно відбулося у селі Миколаїв на Львівщині, де письменниця народилася наприкінці ХІХ століття.
«Гордість нації» – таку відзнаку посмертно присудило Ользі Дучимінській журі даної премії. Ця відзнака – не просто пафосні слова й нагода провести ювілейний захід у маленькому селі для красивої «картинки», яку так люблять певні інституції. Це перш за все спроба торкнути нитку пам’яті, яка виймає з минулого забуті імена, знімає з них павутиння й пил часу, нашарування радянських заборон і підкреслює, яку роль насправді ці люди зіграли в житті української спільноти. Маленькі люди проти великої тоталітарної машини – нерівне протистояння, з котрого важко, а почасти й неможливо було вийти переможцем. У таке протистояння вплелася й доля письменниці і політв’язня Ольги Дучимінської.
Письменниця й перекладачка, літературний критик і народна вчителька, дослідниця фольклору та одна з найяскравіших просвітянських діячок на Галичині у першій половині ХХ століття. Сучасниця Івана Франка й подруга Ольги Кобилянської Ольга Дучимінська вчителювала, творила й публікувалася у численних часописах свого часу, цікавилася жіночим рухом, вивчала культуру бойків та гуцулів. Яскраве життя й невсипуще бажання прислужити рідному народові, а особливо жіноцтву – такими словами можна було б схарактеризувати шлях письменниці. Звичайно, така активна діяльність і громадянська позиція не залишилися без уваги. У 66-річному віці Ольга Дучимінська втрапила в поле зору радянської влади – і в 1951 році була заслана в Сибір за – зверніть увагу на звинувачення ! – участь в замасі на життя Ярослава Галана. Вирок – 25 років і загроза карцеру за писання віршів. Попри це письменниця дочекалася перегляду справи і вийшла на волю у 1958 році. Справжньої ж волі не дочекалася вже ніколи. Попри заборону на повернення додому, нелегально приїхала на Львівщину, де і прожила до 105 років, зазнаючи постійних утисків з боку влади…
Сьогодні у рідному селі Ольги Дучимінської Миколаєві – близько 200 жителів. Школа – закрита. Село маліє – і воно далеко не одне таке… Втім, саме 10 червня тутешня спільнота зібралася у місцевому народному домі Просвіти на пошанування своєї краянки з нагоди її 135-річчя від дня народження. Організували це величаве свято департамент з питань культури Львівської облдержадміністрації, Пустомитівська центральна районна бібліотека, громада села Миколаєва в особі її голови Івана Савчака та особисто засновник конкурсу, голова журі, заслужений діяч мистецтв України письменник Олесь Дяк. Приїхали не лише родові миколаївці, а й ті, хто вже давно перебрався звідси. Підтримали захід доктор історичних наук, письменник Петро Шкраб’юк та дослідник життя і творчості Дучимінської Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Роман Горак.
Говорили, згадували, планували. До слова, місцева громада хоче офіційно відкрити музей Ольги Дучимінської: нащадки письменниці обіцяють додати автентичнихі матеріалів, є й чимало експонатів. Є і приміщення, де на одній із стін вже експонується диплом «Гордість нації», який одразу ж після вручення передали до майбутнього музею.
Чим стане цей новий музей? Чи зможе він оживити пам’ять про видатну українку Ольгу Дучимінську та її діяльність, про життя, сповнене випробувань, а ще – великої любові до рідного, глибокого занурення в традиції й історію? Це – все ще відкрите питання. Але те, що такі імена потрібно відновлювати в людській пам’яті і промовляти вголос – факт незаперечний. Хай це буде чи гучний титул «Гордість нації», чи просто спогад. Хай це буде маленький музей в маленькому селі. Хай це буде щось більше, щось за межами промов, пошанувань й урочистостей – ниточка пам’яті, яка тягнеться углиб, яка резонує й нагадує, скільки цих неймовірних людей було і є в історії нашого народу… Це має бути!

Наталія Матолінець,
член Національної спілки письменників України
м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.