Не раз жалкую, що журнальний вік такий короткий, а сам журнал – порівняно із книжкою – безпрезентаційний, недарчий тощо. Найбільше скривджені тут реальні місячники, як ото львівський «Дзвін». Але нині гортаю аж три найсвіжіші його зшитки (2018, чч. 3–5) – чи не нагода притримати увагу, навіть у реляційному сповіщенні про них, на слові самобутнішому, ніж перебіжне (з номера в номер); дещо виснувати про запас, часовий?..

Зшиток березневий – суціль молодіжний, з обличчями десь від 16 до 35. І два «вікових винятки»: Петро Сорока з ґрунтовним есеєм, про творчість талановитої школярки-тернополянки Христини Ковальчук (її ж – ілюстративний простір, «Галерея…»), та головний редактор «Дзвона» Юрій Коваль із короткою післямовою. Авторів стільки, що саме читання прізвищ і назов творів може вибити сльозу… Це велика багатожанрова хвиля, на гребені якої встигаєш завважити добре осмислені та прочуті верлібри Назара Данчишина, Катерини Міщук (ямби також), Ростислава Кузика (особливо його!), Мар’яни Гоїк, Івана Радика; несподівано глибокого негуманітарія, військового медика-інструктора, американця в Україні Рассела Вінгейта (перекл. А. Середюк). Серед речей прозових (превалюють новели й образки) запам’ятовуються геть збитошна, «технологізовано-сленгована» спроба роману Артема Бебика «Тихий дім», світоглядне фентезі Віталія Романа «Остання подорож деміурга», сюжетно-екзистенційна оповідь Артема Поспєлова «Листопадові пагорби»; згадаю ще Андрія Олеськіва, Станіслава Новицького, Романа Сліпокоєнка, Сергія Микитюка, проза яких ближча до традиції. Постійну рубрику «Розмисел» посіла Олена Касяненко, витворивши своїми граційними «Листами до незнайомця» певну альтернативу донедавнім у ній текстів. Високий рівень особистісного концепційного мислення продемонстрували Андріана Біла в розвідці «Василь Стус, народжений під зорею місійності», Марія Перепічка (рецензуючи роман В. Гранецької «Мантра-омана»). А загалом, маємо доволі переконливе свідчення, що «українська література не втомилася від свого майже тисячолітнього тривання» (Ю. Коваль).
Квітневий зшиток сприймається вже у порівнянні з попереднім: чільна його автура, на противагу доростовій, примітна своєю «вписаністю» у літпоцес. Кажу про письменників, на тексти яких очікують. Ось літературний денник Петра Сороки «З долин і знадовкруж» – знову жваве, конструктивне, панорамне, зі спорадичним пригляданням до конкретного слова, до єства свого й чужого, бачення українського літературного життя-буття. Тільки Сорока вмів (уже, на превеликий жаль, у минулому часі, адже на початку червня він відійшов у засвіти) прикувати увагу буквально всеукраїнської письменницької громади до своєї прози й аналітики. Справдешній навчитель письменників, навіть вивчених! Ось гарячо-талановита публіцистика знаних в Україні Адріана Михальчишина, Святослава Максимчука, Олега Чорногуза, які – на прикладі своєї й інших доль – спростовують антиукраїнські закиди польських «хрунів». Вдячний Петрові Шкраб’юку за його подвижництво в чині «Преображення людського» (назва майбутньої книги, в якій зібрано та прокоментовано разючі факти прилучення й навернення відомих особистостей до християнства); журнал якраз завершує оприлюднення цього живлющого тексту. Про своє «Наближення до сокровенного»: маю намір і далі формувати його, уникаючи наукоподібних кліше, як мозаїку особистої мисленної нестандартності й духовності. Приємно зустріти й тут не по літах мудру Андріану Білу; цього разу вона презентує вельми цікаві взірці «сенсовної», мистецької журналістики – «Василь Сліпак: Міфи про Міфа», «ˮТемні часиˮ тоді і зараз» (довкола фільму про В. Черчилля). Поезію почав читати з віршів юного, згодом знаменитого своїм «Уліссом» Джеймса Джойса у блискучому перекладі Ярослава Ільницького. Відтак пішли добірки Любові Бенедишин, Івана Фідика, Віктора Гриценка, Світлани-Майї Залізняк, Вікторії Торон… Поезія – мій біль, бо, сповідальна й молитовна за своєю природою, у наш час стрімко утрачає свою одухотвореність. То ж тільки Галина Олійник перегукується – на найтонших регістрах – із правдиво поетичним Джойсом… Вітаю художнє оздоблення номера, в основі якого – «екзистенційні», за автором супровідного есею Олександром Масляником, роботи (тарелі, пласти, ікони, хрести, скриньки) високоталановитого різьбяра з Гуцулії Миколи Стринадюка.
А зшиток травневий читав під «знаком розблокування». Підштовхнула до цього назва концепційної статті Олексія Вертія «Заблокована національна свідомість». Ота заблокованість стосується стану єства кожного конкретного українця, назвѝ її національною чи просто людською. Адже людяність, на відміну від вихованості, не може бути наднаціональною. На відповідне розблокування, душевне розпруження (й водночас напруження) у цьому журнальному числі добре «спрацьовують»: «феєрична» проза Дмитра Кешелі (енергетикою нагадує латиноамериканську); динамічно-інтермітенційна мистецько-біографічна оповідь Григорія Гусейнова; розділи «оптимістичного», подекуди й занадто, роману Миколи Мачківського «Пришелець з Європи» (про життя і творчість українського художника Едварда Міляра, презентанта дзвонівської «Галереї…»); «голографічний» відгук Андріани Білої на кінострічку «Кіборги»; дещо з «Листів про Україну» Єжи Стемповського (перекл. з польської В. Лопуха); прецизне трактування Марини Новикової – світогляду Б.-І. Антонича і Тетяни Дігай – релігійно-морального рубаяту П. Сороки; трактування Надією Мориквас нової книжки поезій Віктора Палинського. З поетичних публікацій активно долучаються добірка Ігоря Павлюка, як і тексти Анатолія Ненцінського «Побачення з собою» й Домініка Арфіста, «близьке сусідство» яких трохи бентежить: перший дає несподівано успішний зразок прозово-ямбічної особистісно-історичної композиції, а другий – довільно-асоціативного, медитативного римованого вірша, що ніби своєрідні полюси у просторі традиційності. Вельми пожиточною виявилася чергова подача Любові Снісар – переклади з архіву Володимира Затуливітра: бачиш, як майстер слова намацував споріднене поетичне мислення, вчився у побратимів, ішов далі; а новела Іона Друце «Балада про п’ятеро кошенят» в його інтерпретації просто зачаровує… Про дослідження Мирослава Трухана «Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі» (насвітлення Миколи Дупляка) скажу тільки, що його варто знову видавати й перевидавати. Щодо свого есею пам’яті Олега Лишеґи: міг би бути й фактовішим…
Чекаю на нове число «Дзвона», друк якого – вже ледь не традиційно – вибивається з календаря.

Богдан Смоляк

Leave a Reply

Your email address will not be published.