Перша українська опера

Сіре небо нависло над сірими водами. Вода завжди відбиває небо! Варто виглянути сонцю – і вона стає блакитною. Але в цьому місті сонце не часто показує свій лик: частіше холодний північний вітер зганяє важкі хмари, і на воді з’являються брижі від дрібного дощу, який мрячить годинами…
– Хіба такі у нас річки? – спершись об парапет набережної, з тугою сказав сивовусий чоловік.
Його співрозмовник, рятуючись від вітру, підняв комір.
– Так, хіба можна порівняти наш Дніпро з цими водами! Тут не побачиш такої потуги і широти… А який він прекрасний у сонячний день!
– А наші степи! А гаї! А вишні біля кожної вибіленої хати! Як вони цвітуть навесні…
– Я довго не міг звикнути до цього кам’яного лабіринту. Жодного дерева на Невському! Будинки стоять суцільною стіною, і всюди цей сірий граніт! Ех, друже, куди ж нас доля занесла!
Сивовусий сумно посміхнувся:
– До тебе, Семене, доля була прихильною… Ти побачив світ… Як тобі жилося у Флоренції? Що за люди ті італійці? Схожі на наших?
– Люди всюди однакові, друже Тарасе… І багатих там багато, і бідних, і добрих, і лихих… Море таке синє, як очі в моєї дружини… Оливки, апельсини, кипариси… Красиво! Але там я так сумував за нашими степами, за Дніпром! Любов до рідної землі повною мірою можна відчути тільки на чужині… А італійці схожі на нас: співучі, веселі, темпераментні. А як люблять свою Італію! Упевнені, що краще він неїї немає в цілому світі…
– Так і треба. Рідну землю варто любити, якою б вона не була. А наша – прекрасна. Ось ти співав у їхніх театрах їхні опери. Що ти відчував?
Його співрозмовник надовго задумався.
– Вони так люблять свою музику! Так дбайливо ставляться до своїх народних пісень!.. Італійські опери – блискучі, але мені було гірко: чому в кожному театрі в кожному місті ставлять італійські опери по всій Європі! Чому немає нашої, української опери? Адже наші пісні за мелодійністю не поступаються будь-якій оперній арії!
– Ось ти б і написав українську оперу! Про наш народ. У нас великий народ – і в праці, і в бою, і в жарті, і в пісні! Він – як трава, яку намагаються скосити під корінь, а вона ще густіше виростає, ще вище… Ти – великий співак, ти це зможеш.
– А ти – великий поет.
– Великі люди мають допомагати один одному, – розсміявся Тарас. – Я тобі вдячний за допомогу. Я знаю, що ті гроші, які ти мені пересилав на заслання, – не за продані мої картини, не як дарунок невідомого благодійника… Ніхто б не наважився підтримати опального поета, тільки людина з таким великим серцем, як у тебе…
– Допомогти Тарасові Шевченку – честь і слава. Може, нащадки тільки завдяки цьому згадають мене…
– А я хочу, щоб нащадки славили композитора Семена Гулака-Артемовського – творця першої української опери!.. Напиши комічну оперу, адже наш народ гострий на язик, йому палець в рота не клади! Але за цією веселістю стоять і честь, і відвага, і сила, і любов. Не всі можуть це розгледіти, обманюються нашою добродушністю і жартами. Але в нас гострі не тільки жарти, а й шаблі…

…Можливо, саме так говорили ці двоє – великий український поет Тарас Шевченко, який щойно повернувся із заслання, і знаменитий соліст Петербурзького оперного театру, володар рідкісного голосу і сценічного таланту, Семен Гулак-Артемовський…

…Син священика, володар дивовижного дисканта, він домігся слави завдяки своєму таланту – і щасливому випадку. Відданий до духовної семінарії, хлопчик став півчим, і це приваблювало його більше, ніж вивчення церковних догматів. Одного разу в Софійському соборі його спів почув М.Глінка, який приїхав до Києва в пошуках співаків для придворної капели. Хоча молодий бурсак уже прийняв постриг, Глінка зробив усе, щоб звільнити його від уготованої йому долі, щоб талановитий юнак розкрив своє обдарування. Він відвіз його до Петербурга. На той момент усі місця в придворній капелі були зайняті, і молодик змушений був підробляти вчителем співу, а сам брав уроки вокалу в Глінки. Пізніше Михайло Іванович з друзями організував кілька концертів і на виручені гроші відправив юнака за кордон – удосконалюватися в мистецтві вокалу…
Семен отримав можливість навчатися в педагогів Франції та Італії і навіть дебютував на оперній сцені Флорентійського театру. У нього був прекрасний баритон, сильний і гнучкий, рідкісного за красою тембру, а також сценічна зовнішність і талант актора. Він не просто співав – він входив в образ, він грав, що було незвично в італійських операх, де музика частенько не стільки передавала дію, скільки демонструвала можливості людського голосу. «Синьйор Атремовський» мав гучний успіх у публіки…
Після повернення він стає солістом Імператорської опери в Петербурзі і майже чверть століття не перестає захоплювати публіку…

…Козак Іван Карась, обережно озираючись, пробирається до своєї хати. Він дві ночі не ночував удома, тож не хоче потрапляти на очі своїй дружині Одарці. Але хіба від неї сховаєшся!
І ось починається дивовижна сцена – дует Одарки та Карася!.. Як гнучко музика передає всі інтонації розмови винуватого чоловіка з владною дружиною! Скільки відтінків настрою, який глибокий психологізм! Спочатку хитрий Карась заводить розповідь про свою важку поїздку, про те, як «занедужав у дорозі». Одарка не вірить йому, але трохи пом’якшується: а раптом це виявиться правдою? Адже вона любить його і жаліє! Починається лірична частина діалогу: Одарка зі сльозами говорить, що чекала його всю ніч, хвилювалася… Карась хитро посміхається: вдалося стримати її гнів! Але випадково проговорюється, що «ночував у небоги»… Що тут починається! Одарка в гніві намагається навіть «за чуприну волочити», чого, крадучись по двору, і побоювався Карась.
Музика передає найменші нюанси, кожну зміну настрою. Швидку скоромовку Одарки – блискучі пасажі, можна порівняти з «Мельником» Даргомижського, якого вичитує сварлива дружина. А наступний епізод – справжня сварка між чоловіком і дружиною, партії з комічною точністю передають швидку мову обох.
І смішно, і захопливо, і блискуче, і психологічно, і правдиво… А музика!.. Істинно українська музика, її не сплутаєш ні з якою іншою! А партії – складні… Співаки повинні мати великий діапазон голосу, який рівноцінно звучить у всіх регістрах, – композитор використовує їх вільно, наслідуючи інтонації мови, гнучкість, рухливість, чітку дикцію, щоб виспівати всі пасажі і промовити всі фрази, і до того ж – уміти грати на сцені, а не тільки співати. Без цього дует втратить усю красу. Як змінюється вираз їхніх облич буквально з кожною фразою! Яка швидка зміна настроїв – від гніву до відчаю, від сарказму до несамовитості! Цей дует за кілька хвилин розкриває слухачеві всі грані образів! Адже насправді Карась любить Одарку. Ледве вона в серцях кинула йому, що не хоче жити з ним, краще вдовою, як він стає серйозним, з нього злітає ця лукава маска, і він миттєво реагує: «Гей, Одарко, що з тобою?! Годі гомоніть!».
Це неймовірно. Це потрібно не тільки слухати, а й дивитися на обличчя виконавців!
У різних постановках образ Карася трактується по-різному. Найчастіше підкреслюють комічність ситуації: чоловік – такий собі пияк, а жінка – господиня в домі, він її боїться і, провинившись, з трепетом чекає на прочуханку.
Але образ козака набагато глибший! Композитор задумав інакше: Карась дражнить Одарку, сміючись над нею, а вона нічого не може зробити зі свавільним чоловіком… Музика – та ж сама, текст – той же, усе залежить від уміння акторів перевтілюватися…
І це – не перекладається! Ніякою іншою мовою не досягти того лукавства, іскрометності, коли Карась, пустуючи, зовсім не виглядає смішним! Навпаки – ми всі на його боці, уболіваємо за нього, радіємо, коли йому вдається запобігти грозі! Він – справжній козак, а козакові не соромно «випить чарочку – не більш», ночувати не вдома, «оженитися на туркині» і взагалі – він чоловік, господар, відважний воїн, і тільки дружині іноді дозволяє трохи покричати на нього – з прихованої любові до неї. У потрібний момент він ударить кулаком по столу – і жінка займе належне їй місце.
І Одарка не така проста! Вона його не боїться. На нього, який на коні із шаблею в руках наганяє жах на ворогів, вона наважується тупотіти ногами! Але кожен з них відчуває межу, міру, яку не переступить: багаторічне спільне життя складається з багатьох чинників, і ніхто з них не хоче розлучення. А сварки – це як у всіх. Тому слухачі так весело сміються, пізнаючи в них себе…
…За комічним боком ховається сталевий стрижень опери – її патріотична ідея. Запорожці, які втекли до Туреччини після розгрому Запорізької Січі, мріють повернутися в Україну. Туга за рідною землею на чужині – таке знайоме Гулаку-Артемовському почуття! Лірична пара – Оксана і Андрій – перепливши в човні вночі річку, збираються втекти до рідної землі.
Непереборне прагнення до батьківщини – ось що стоїть за всіма комічними ситуаціями…
Опера закінчується в стилі комічних опер – щасливо. «Добрий» султан відпускає спійманих Оксану та Андрія на волю, дозволяє й іншим повернутися…

Поставлена опера мала значний успіх. Це було нове – опера українською мовою, на основі українського мелосу, яка не поступається європейським художністю партій і складністю вокальної техніки. Але після 14 постановок оперу зняли з репертуару, не без підстави вбачаючи в ній сатиру на правлячі кола. Формально було пред’явлено звинувачення, що частину музики композитор запозичив у Моцарта з опери «Викрадення із сералю»… Можливо, якісь підстави для цього були, але це не стосується опорних номерів.
Гулак-Артемовський уже мав певний досвід написання музичних вистав. Але саме «Запорожцю за Дунаєм» судилося відкрити нову сторінку в історії української класичної музики. Саме вона стала першою українською оперою.
Партію Карася в перших постановках виконував сам композитор, лібрето опери теж написав він…
На довгих 20 років опера зникла з репертуару – з різних причин. Але насправді причина була одна – українську культуру всіма силами намагалися ущемити. Ця музика була «занадто» українською, щоб можна було допустити до постановки.
На українській сцені її поставив Марко Кропивницький у 1884 році, забезпечивши їй довгу сценічну долю. Тепер це одна з найбільш виконуваних опер. Дуети та арії з неї часто включають у концерти. І зокрема – неперевершений дует Одарки та Карася…
…Гулак-Артемовський був талановитим у всьому: у живописі, у музиці, в літературі. У нього був дар лікувати – і він охоче допомагав стражденним, зовсім безкоштовно. «Це дар Божий, і грішно брати за нього гроші», – говорив він.
Навіть займався проектом водопостачання Петербурга…
Семен Гулак-Артемовський прожив 60 років. Вивів українську музику на оперні підмостки всього світу…

Дика канарейка

Падають у море уламки скель. З гострими гранями, різної форми. Море терпляче шліфує прибоєм, перетворюючи їх на гальку. Проходять десятиліття, шматок скелі стає гладким камінчиком. Ні відняти, ні додати. Здається, що на березі розсипані скарби. Хвиля обіллє їх солоною вологою – і вони заблищать на сонці. Перебираючи, дивуєшся їхній різноманітності, адже різні кам’яні породи – зі своїм малюнком! І спільністю, чиє ім’я – досконалість…
Так і народні пісні. У кожної є автор, який розчинився в століттях. Був хтось, хто першим її наспівав. Інші підхопили. Але – дивацтва людської пам’яті! – вона запам’ятовує тільки яскраве, лаконічне. Кожен новий виконавець додав щось від себе – заспівав, як йому запам’яталося… Так відпадає все малохудожнє, недосконале. І коли пісня досягне такого рівня, що ні відняти, ні додати, запам’ятовується миттєво – тоді вона стає істинно народною.
Народні пісні гранично лаконічні, але це і є «сіль». Усе інше випарувалося.

Козака несуть,
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить.

А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить.

Ой ломи, ломи
Білі рученьки
До єдиного пальця!

А не знайдеш ти,
Та дівчинонько,
Над козака коханця!

Чотири строфи, але в них сенсу і глибини – на цілий роман. Сказано все – і нічого зайвого. Кожне слово, вивірене століттями, б’є в ціль…
Приголомшливий текст пісні «Смерть».

А вже смерть та по дворi ходить,
А вже потихеньку до мене приходить.
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Дiти мої, квiти мої, не пустiте смертi,
Та не дайте менi вмерти.

Три строфи: «Ходить смерть по двору». Ходить смерть сінями… Ходить смерть кімнатою, потихеньку, легенько наближається… Невідворотність. Так і ввижаються кроки, які все наближаються і наближаються… І стає моторошно.
Саме над цією піснею працював Микола Леонтович напередодні власної загибелі… Прозвучала вона вже після його передчасної смерті реквіємом…

…Народився Микола Леонтович у родині священика. Батько грав на віолончелі, скрипці, гітарі, керував хором семінаристів. Саме він, помітивши з раннього дитинства в сина музичні здібності, і став першим учителем хлопчика.
Микола за сімейною традицією мав стати священиком, навіть закінчив Шаргородське початкове духовне училище і духовну семінарію в Кам’янець-Подільському. Але священиком не став…
Його вабила музика.
Робота викладача музики і співу більше відповідала його нахилам. Спочатку він працював на Донеччині в залізничній школі станції Гришине, потім повернувся на Поділ, до Тульчина, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків…
Був одружений. Мав двох дітей…
Проста схема життя. Коротка біографія…

Як розповісти про людину, яку називали «українським Бахом», який зібрав і опрацював понад 150 українських народних пісень, який підняв українську народну пісню на небувалу висоту, підкоривши нею весь світ?..
Можуть заперечити: що значить обробка пісень! Пісня вже існує!
Народні пісні в обробці Леонтовича ставали авторськими – досконалими хоровими мініатюрами, ювелірно обробленими, огранованими, як дорогоцінні камені…
Крихітна співанка-щедрівка дійшла до нас з язичницької давнини. Тоді Новий рік починався навесні – і це було логічно. Пори року точно повторювали людське життя: весна – дитинство, літо – молодість, осінь – зрілість, зима – старість… Наспів на трьох звуках, незмінний до самого кінця пісні, монотонно повторюється в усіх куплетах – ось що було спочатку. Треба мати глибинне розуміння народного мелосу, аби з цього зерна створити багатоголосний твір з чіткою структурою, розвитком, досконалістю форми…
Починають сопрано – дзвінко, як пташина трель. Вони впродовж усієї частини співають цей мотив, а на нього накладаються нові й нові партії: ось витриманими звуками вступили альти, за ними – тенори, і вже три голоси, як три різнокольорові нитки, заплітають візерунок поліфонії… На вступ басів звучить акордова фактура, і це вже не пташиний хор – це потужний орган, де замість труб – людські голоси. Потім співанка переходить в інші партії, а вивільнені сопрано розвивають широку нову мелодію, яка, мов золотим покривалом, осіняє інші, нижні голоси. Потім звучання затихає, і нижні голоси проводять перший мотив. У цьому регістрі він уже треллю не звучить. Це – немов основа, плита, на якій виросла мініатюра… Закінчують два сопрано – тією самою співанкою, яка летить у височінь і розчиняється в ній…
Досконале диво! Бездоганна форма – хорова фуга. Автор мислив сонатно-симфонічним циклом: експозиція – показ тем, розробка, коли вступають усі голоси, переплітаються, перегукуються, доходять до кульмінації, і реприза – повернення до вихідного.
Кожна оброблена Леонтовичем пісня – скарб. Неймовірна краса звучання – хор у вищому розумінні. Так, мелодія народна. Але інші голоси написані ним! Вони розкривають художні можливості, спочатку закладені в народній мелодії, яка, як зерно, що впало на благодатний ґрунт, виростає в розкішний колос…
Не в кожного композитора є така здатність. Тут не просто треба вміти дописати голоси – другорядні, які гармонізують верхній, ведучий. Тут потрібно на основі однієї ланки створити кожну самостійну партію, яка, сплітаючись з іншими, дасть це враження божественної музики…

…Він приїхав з Києва, аби відвідати батьків, і привіз з собою дочку. Це був 1921 рік, найтяжчий час – голодний, злиденний, неясний. Приїхав з таємною надією, що гостинці, які дадуть старі, допоможуть родині протриматися…
Утім, сім’ї вже не існувало: у його житті з’явилася чорнява красуня. Вона з учениць Тульчинського училища, його учениця. Вона володіла не тільки музичними здібностями, але й відчуттям Слова. Лібрето на його ще не дописану оперу створено нею.
Важкі умови життя, складні політичні обставини, сімейні негаразди – для любові не перешкода. Вона приходить непередбачуваною в найневідповідніший, здавалося б, час, і все висвітлюється таємничим світлом. І розумієш: усе, що було до її приходу – невідповідний час… Людина влаштована так, що рідко вона, любов, супроводжує її до кінця. Рвати старі зв’язки боляче, але коли приходить любов, – рвешся назустріч тому почуттю, не думаючи про наслідки…
У нього вже були квитки і документи, щоб виїхати з країни з новою обраницею. Усе вже було вирішено. Він був ще молодий, закоханий і коханий, щасливий своєю роботою: 150 зібраних і огранених пісень – розсип скарбів! І всі перешкоди здавалися переборними… Він ішов до неї…
Її мати, яка розумілася на ворожінні по лініях долі на долоні, глянувши на його руку, злякалася: яка коротка лінії життя! Та він їй він не повірив. Віджартувався. Пішов у ніч. Назавжди…

…Це було страшне за своєю цинічністю і звірячою жорстокістю вбивство. Увечері до їхнього будинку під’їхала підвода, і чоловік, який назвався чекістом, що рушив на пошуки бандитів, попросився переночувати. Хіба холодної зимової ночі можна відмовити в нічлігу втомленій людині? Господарі пустили…
Леонтович ночував у одній кімнаті з цим убивцею, сексотом-чекістом… Напевно, про щось же говорили… Яку треба мати звірячу сутність, щоб, познайомившись, виспавшись, убити людину майже на очах його сім’ї!
Леонтович не боявся темряви, сміливо повертався додому дуже пізно, хоча це було в той час небезпечно. Убивці легко було вистежити його. Але вбити в рідному гнізді, де в сусідній кімнаті знаходилися батько, мати, дочка…
Убивці обнишпорили кишені помираючого, прихопили гроші і батьківського кожуха. Сподіваючись утекти й сховатися, зв’язали рідних…
Микола Леонтович помер від утрати крові через півгодини на руках у рідних.
А чи не замовним було це вбивство? Чим завадив скромний учитель співу державній машині, коли підлягав тільки фізичному знищенню?..
Тим, що був українським патріотом. Тим, що твори, створені ним на основі народних мелодій, піднімали національну свідомість народу.
«Леонтович убитий. Траур сухий у мене. Дико», – записав у щоденнику 27 січня 1921 року поет Павло Тичина. Пізніше він ще згадує про трагедію: «Виписую ноти для хору. «Музика Леонтовича». Дивно. Уся Україна заспівала Леонтовича. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить у труні, нікому не потрібен. Тихим будеш – тебе вб’ють. Сильним станеш – мусиш убивати. Ось у чому логіка життя».
«Куля чекістського посланця свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколи Леонтовича. Це був знак страшної кари, яка чекає на кожного самостійника, який є неприйнятним системою», – писала в одній з публікацій мистецтвознавець Валентина Кузик.

…Щедрівка – це така крихітна пташка з сімейства горобиних. Дзвінкоголоса, невгамовна. Жовтенька канареєчка – не та, що в клітці, а вільна. Неприручена. І, повернувшись з далеких країв, співає вона, віщуючи весну.
Тому в тій весняній колядці-щедрівці згадується ластівка. Змінився час Новорічних свят, і вже не весна, а середина лютої зими починала новий рік. Але стародавня язичницька співанка залишилася недоторканною.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…

Тому мелодія так нагадує трель…
Леонтович зробив безліч варіантів за роки роботи над нею. Уперше твір прозвучав 1916-го року…
А 1921-го року наша ластівка перелетіла за океан – і там полюбилася всім. Тільки сенс слів не був зрозумілим. У дзвінкому переливі почули дзвіночки, а не пташину трель. Був написаний англійський текст, і в цьому варіанті вона виконується в усьому світі.
Одна з перлин намиста українських народних пісень зірвалася з нитки й покотилася світами, дивуючи своєю досконалістю. І в ній, як у краплі роси, відбилася душа народна – висока і прекрасна… Огранена великим майстром народної поліфонії…

Лисенко. Елегія

Дівчина м’яко опустила руки на клавіші. Пролунали тихі й ніжні звуки: клавіатура фортепіано так влаштована, що реагує на найменший дотик. З якою силою натиснеш клавішу – з такою силою і зазвучить фортепіано… Воно любить гнучкі чуйні пальці, вільні кисті, повне злиття з піаністом, воно стає його частиною і реагує на майже невловимі натискання клавіш. Людям з різкими рухами, грубими руками і приблизним слухом нічого робити за клавіатурою: щоб вони не грали – це буде грубо, немузикально, жорстко. Відбарабанити на роялі – так це називається…
У цієї дівчини є все, щоб стати чудовою піаністкою. І, головне, відчуття в пальцях – як торкнутися, як зняти звук… Вона немов пестить клавіші, і вони відгукуються ніжно і трепетно. У найнапруженіших місцях її форте (голосно) таке глибоке, співуче, так наповнене м’яким звуком! А як вона вміє робити крещендо – поступово посилювати звук! Рухливі нюанси становлять певну складність: слід від найтихішого піано так повести фразу, щоб дійти до форте поступово, не ривком, наповнюючи звучання силою! Немов розлив річки: не встежиш, коли вона з вузенького струмка стала повноводним потоком – і, владно розлившись, затопила все!
Як вона відчуває фразу! Звідки в цьому юному створінні таке глибинне розуміння суті? Вона не просто читає ноти – вона творить музику! Таємничі крапки на нотному стані під її руками перетворюються в пронизливо сумну мелодію, зачіпають, розчулюють, захоплюють! Коли автор музики чує таке виконання свого твору, – це щастя!
І воно надане йому…
Ця «Елегія» створена для неї. Не саме для Інни Адреанопольської, вихованки пансіону шляхетних дівчат, учениці по класу фортепіано композитора Миколи Лисенка. Ця елегія про кохання. Вічне і прекрасне. Трепетне і пристрасне. Благословенне – і недозволене.
Любов буває різною: першою, останньою, єдиною… У нього за плечима солідний вік, п’ятеро дітей, дві дружини – дві любові, і яка з них єдина, він і сам не знає… Перша дружина, Ольга О’Коннор, троюрідна племінниця, красива, розумна, яка тонко відчуває музику, бо сама співачка, виконавиця його творів, розділила з ним молодість. Вони разом вчилися в Лейпцігській консерваторії: вона – по класу вокалу, він – по класу фортепіано… Прожили разом 12 років, розлучилися… Не було дітей. Офіційно не розлучалися: це завадило б педагогічній кар’єрі обох… Перше кохання? Можливо, коли не брати до уваги юнацьких захоплень. 11 творів присвячено їй. Здається, любов… Друга, громадянська дружина, теж Ольга, народила йому сімох дітей, померла після народження останньої дитини… Присвятила йому все життя: була прекрасною піаністкою, але всі сили віддала дітям і знаменитому чоловікові, яким захоплювалася… Їй, самовідданій жриці сім’ї, нічого не присвятив… «Забута тінь», як написала Леся Українка після розмови з нею: «Зібрав співець мистецькою рукою / Оті квітки і сплів їх у вінок / … / Вродливій Беатріче Портінарі, / Що раз колись до нього усміхнулась, / А в другий раз пройшла, не глянувши на нього…». І далі: «По тих сльозах, мов по росі перлистій, / Пройшла в країну слави – Беатріче!».
Він з болем прочитав цей вірш – і зрозумів його зміст… Та все ж любов була!..
…Але ось ця – точно остання… Гірка і пронизлива, невситима, неможлива, прекрасна і безвихідна, адже дівчина молодша від нього на 45 років!.. Навіть мови бути не може!.. Але… серцю не прикажеш. І тому з такою тугою звучить елегія, яку вона грає.
Поки не сказано ані слова. Але він ставить перед нею ноти своїх творів – і вона читає їх, як почуття його серця, порухи душі. Вона давно зрозуміла, що сивочолий красень композитор любить її. І ця любов небезвідповідна. Але… Занадто багато «але»… Вони обоє знають про це. Його дорослі діти давно здогадалися, що відбувається з батьком, але делікатно мовчать. Батьки її вмовляють виїхати – від гріха подалі. Мабуть, це єдиний вихід. Але як зважитися піти – і ніколи більше не побачити, як він світлішає лицем, як при ній молодшає на очах!.. Та хіба різниця у віці що-небудь значить для любові?! У любові немає віку. Немає обличчя. Вона – або є, або її немає. Ці тонкі вібрації виникають між людьми вибірково, непередбачувано, частіше – усупереч, а не завдяки…
Хоча… Хіба не завдяки його музиці виникло це почуття?..
Ця музика захоплює. Кожне нове речення елегії – порив, спрямований увись, усе більше й більше звуку, мелодія вже проводиться октавами, і на кульмінації здається, що зараз розірветься серце!.. Вона розтягує темп, підсилює звук – і на самій межі форте підходить до високої ноти, застигає на ній, і, немов знесилившись, затихає…
…Він дивиться у вікно на її силует, який розчиняється в просторі… Пізно… Життя прожито… Що встиг?.. Піаніст, диригент, композитор, який першим створив жанр дитячої опери… 10 опер, з них 3 – дитячі… «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна» – і досі в пошані… Збирач пісенного фольклору… Громадський діяч… Чимало – за 64 нинішніх років життя!..

…А дитинство було прекрасним… Дворяни Лисенки жили в селі Гриньки на Полтавщині – у живописному краю… Варто йому заплющити очі – і він може перенестися думками в ці широкі степи… Привілля! Хлопчик часто тікав, і вірний слуга, кріпак Созонт, якому було доручено стежити за паничем, не міг його знайти. Він першим і помітив у малюка потяг до музики: варто було тому почути пісню, як він завмирав, немов його підмінили… Мати, випускниця Смольного інституту, сама прекрасна піаністка, стала вчити сина грі на фортепіано.
Потім був французький пансіон у Києві, Харківська гімназія, факультет природознавства Київського університету…
…Він згадав, як вони разом із троюрідним братом Михайлом закохалися в одну й ту ж саму дівчину. Не посварилися. Вирішили написати для неї романс: слова – Михайло, а музику – Микола… Виконали… Вона оцінила. Але брати вирішили забути про неї, аби нікому не дісталася…
…Микола Віталійович, згадавши цей епізод, сумно посміхнувся. Може, перша гаряча закоханість так переплавила їхні душі, що вони обидва стали творцями – Михайло Старицький – у літературі, а Микола Лисенко – у музиці… Утім, література йому теж не була чужою: він згадав, що в дитинстві його вчив сам Афанасій Фет, який проходив військову службу в їхньому містечку…
Потім був незабутній Лейпциг, заняття з уславленими музикантами, з якими йому пощастило зустрітися, а ще – два роки занять в Петербурзькій консерваторії по класу композиції у Римського-Корсакова (його доля щедра на вчителів!)… Частину життя, яка залишилася, прожив у Києві…
Чим тільки не займався! Брав участь в організації недільної школи для селянських дітей, у підготовці «Словника української мови», у збиранні та обробці народних мелодій, у перепису населення Києва, у роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства…
Організував Музично-драматичну школу в Києві, яка працювала за програмою консерваторії. Віддав на неї всі кошти, зібрані друзями для нього – на покупку житла для сім’ї, бо вдівець з п’ятьма дітьми все життя прожив у найманих квартирах…
І школа, і директор Лисенко перебували під невсипущим наглядом поліції. Очолив «Київський український клуб» і організацію «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Т.Шевченкові» до 50-х роковин смерті поета… Після закриття владою клубу був притягнутий до кримінальної відповідальності за антиурядову діяльність…
Найвіртуозніший піаніст України… Найбільший педагог української класичної музики… Композитор, який прославив українську музику в усьому світі, один із засновників українського оперного театру… Такий же колос у музиці, як Шевченко в літературі… Збирач фольклору. Його обробки народних пісень – повноцінні авторські твори… Безліч творів для хору, адже він прекрасний диригент! Безліч творів для фортепіано, адже він не тільки віртуоз, а й блискучий педагог…
Цю «Елегію» гратимуть із задоволенням багато поколінь учнів: технічна складність її відносна, а художня цінність – величезна. Кожен музикант-початківець, виконуючи її, може відчути себе великим піаністом…

…Дівчина зникла з очей…
Микола Віталійович глибоко зітхнув. Треба замкнути своє серце на замок! І не живити його порожніми ілюзіями. Ця остання любов – найболючіша і найпрекрасніша – через свою недосяжність… У цій дівчині зосереджена вся жіноча краса іпривабливість, чуйність і ніжність, щирість і вірність… Можливо, він ідеалізує її… Але хіба це має значення, коли це почуття дає сили й спалахи творчості? І щастя – таке величезне, таке неможливе…
Але потрібні сили… Часто болить серце: позначається навантаження останніх років.
Як важко бути українським композитором у Російській імперії! Скільки перешкод у постановці опер українською мовою! Друг і брат Михайло Старицький і тут поруч – допомагає з лібрето… «Наталка Полтавка» вся зіткана з народних мелодій, і це не використання фольклору, а переплавлений у його творчості істинно український мелос… У селі Орлова Балка на Єлисаветградщині, в оселі брата Андрія, головного лікаря Знам’янської залізничної лікарні, який у буремні революційні часи 1905 року очолював залізничний страйковий комітет, за що й поплатився, закінчено оперу «Тарас Бульба». (Знам’янська музична школа по праву носить ім’я М.В. Лисенка).
Підсумок майже 35-річної роботи… І це все – українські опери, і жодна з 11 не поступиться за художньою цінністю кращим європейським зразкам! У всьому, написаному ним, – суть українського народу в усій його величі… А скільки написано на слова Тараса Шевченка! Скільки зібрано народних пісень! Ось тільки видати українською – складно… Ось тільки поставити українською – нелегко… І це найбільше вбиває…

…Дівчину незабаром відправили до провінції. Це було очікувано, але все одно важко пережити. Варто виникнути любові, як оточуючі, прикриваючись високими моральними принципами, намагаються знищити можливість її реалізації…
Хіба він усім своїм життям не заслужив цей останній сонячний промінь?! Йому залишилося усього 6 років!.. Можливо, поруч з нею удари долі не були б настільки фатальними, смертельними?..
…Справа про закриття «Київського Українського клубу» і притягнення ради старійшин на чолі з Лисенком М.В. до відповідальності за антиурядову діяльність були останньою краплею.
Через чотири дні, виходячи з дому, він помер на порозі від серцевого нападу. Йому виповнилося лише 70 років…
Засновник, легенда і вершина української класичної музики…
Творець національної композиторської школи в Україні.
Автор національної музичної мови.
Великий патріот.
Аристократ за народженням і способу життя.
Найбільший європеєць в українській музиці – Микола Віталійович Лисенко…

Ольга Полевіна.

Leave a Reply

Your email address will not be published.