Ігор Павлюк представив українському читачеві свій новий роман «Мезозой» (Чортків: Золота Пектораль, 2018) — твір з епічним замислом, несподіваними зиґзаґами сюжету й поетичним осердям, що цілком закономірно з огляду на самого автора-поета.

Роман «одного героя» — про шукання назовні й усередині, про становлення й усталеність, про те, що по той бік світу і в осерді людського єства.
Персонаж Андрій Наюк — надзвичайно живий герой. Він перетворює роман на кінострічку, коли читач моментально оживляє усе, про що йдеться. І. Павлюк наділив свого протагоніста неудаваним психологізмом і життєвою історією, якій віриш. Філософські сентенції, романтично-ліричний спосіб світосприйняття, а водночас первісна сила, що нуртує всередині героя, підкуповують читача.
Світогляд Андрія Наюка «нетиповий» для нашого часу. Звісно, ця нетиповість пов’язана з тим, що він усе-таки поет, а не бізнесмен чи голова сільради. Тож, роман пересипано віршами: «Заховатись в капусту / І крякіт качиний чути. . . / Щоби дзенькали в душу, / Як вишні, / Зіниці поліських відьм / З черепів незабудок / Смоктати священну труту, / Мідну плоть / Місяченька / Купати в трави крові. / У глибинах сніжинок / Шукати чиєсь обличчя, / Прикладати до серця, / Як маску, / Кропивний лист, / Доки в дзеркало неба / Хтось цілі народи кличе / А хтось — душу бездомну / В суєти великих міст». Або ж: «Човни в Дніпрі — мов сльози на струні. / Уранці в нас, мов на Сатурні — ввечері. / І хочеться кудись / Туди мені від свого серця рятуватись втечею. . . ».
Проте є щось у цьому романі таке, чого бракувало нашій літературі від часів «Міста» Валер’яна Підмогильного. Ігор Павлюк зміг створити особливий текст, у якому немає межі між реальним і вигаданим, матеріальним і духовно тонким. Наче Андрій Наюк — альтер-еґо самого письменника, але водночас живе у вигаданому світі Гондвани (що, безперечно, нагадує волинське село). Роман «Мезозой» глибинно український, не випадково протагоніст відчуває певний дискомфорт, коли потрапляє в інший світ, де говорять іншою мовою. Він не приймає російської — як і релігії, що бачить свій обов’язок лише в культослужінні.
У свідомості Андрія Наюка справжнє християнство переплетено з язичництвом, що утривалене у глибинній вірі в Бога. Для Андрія важливо знайти кореляції між поганським світом і світом християнським.
На самому початку роману він утрачає найдорожчу людину — маму. Світ хлопця видається занадто крихким, тендітним. Занурений у поезію, яку вважають талановитою. Водночас Наюк має міцний внутрішній стрижень (любить усе «крилате й корінне»), який не піддається руйнації соціумом. Наділений емоційним інтелектом, як сказали б сучасні психологи, — точно аналізує дійсність, має хист до правильного вибору у неоднозначній ситуації.
Не здатний на брехню й лукавство; просто не запрограмований на умовні рефлекси — усі його реакції безумовні. Може, звісно, помилятися — але лише тому, що не тікає від людей. А ще ж має потужну чоловічу силу, яка затягує його в різні вакхічні пригоди.
Назва роману символічна, як і назва першого розділу — Гондвана. Так називали первісний материк, який мільярди років тому іще не був поділений на континенти — правічний простір єдиної землі без океанічних бар’єрів. А мезозой — цивілізаційний період, коли формувалася флора і фауна, й водночас утворювалися життєві ресурси, як газ та інші копалини. І на кінематографічно прискореному екрані роману видно, «що енергії на Землі збуває, меншає; органічне дрібніє, хитріє, холоне. . . ».
Та, попри похмуру перспективу, герой має всепереможне бажання жити; такої життєздатності вельми бракує літературним персонажам. Він як зернинка, що має здатність проростати в найтяжчому і найнесприятливішому ґрунті. Трапляючи на різних людей, часом полярних до його світогляду, він скрізь знаходить себе. Андрій меланхолійний, інколи сентиментальний, проте завше щирий і незрадливий. Аполлонівсько-діонісійський персонаж, з чіпким розумом і здатністю іти вгору мало не вертикально.
Світ Гондвани цілісно-неподільний, де фізичне й метафізичне не мають межі. Тож тема надприродного — особливий аспект «Мезозою». Андрій Наюк спілкується з сільською відьмою, знається на всіх ритуалах самозахисту від нечистої сили.
У світі Наюка немає нічого чорно-білого, тому «нечисть» — не так «поріддя зла», як інший тип енергії, інша реальність. «От і будь тут мудрий», — приказка персонажа. Авжеж, усі обмежувачі штучні, якщо вони не пов’язані з відчуттям серця й Богом (метафізичним чуттям).
Часом складається враження, що «Мезозой» міг бути написаний у XVIII столітті в колах німецьких романтиків. Наприклад, Новалісом, який знався на «гімнах до ночі». Є у цьому романі щось «архаїчне», старосвітське в доброму розумінні цього слова. Це література, яка не потребує загравання з кон’юнктурою ринку.
Роман, що утверджує людські цінності у несфабрикованому вигляді. Краса стосунків, прагнення істини, Бога, світла –визначальні маркери світогляду головного героя, якому значно комфортніше у своїй Гондвані, ніж у духовно здрібнілому постінформаційному суспільстві. Можна розширити простір власного перебування й канали комунікації, але чи зміниться від цього якість життя?
Життєвий вибір Наюка: або розширити простір і звузити час, або навпаки — звузити простір і розширити час. Тобто, або залишитися у Гондвані поруч із коханою Наталкою — або поїхати в інший світ, віддатися стихії невідомого й можливо-небезпечного. Та направду, неподоланних суперечностей і конфліктів у свідомості Андрія Наюка немає — як немає вододілу на Гондвані. Наюк — як пралюдина. Подібно до індійського Пуруші, сприймає світ поетично, а отже — за Кантом, — піднесено. Здатний бачити зоряне небо над головою, а не лише газ під ногами.
До речі, мотив видобування газу в Гондвані має ритуально-міфологічний характер і може бути потрактований як хрест — тобто рух, у якому одночасно наявна динаміка як на осі, так і на вертикалі. Газ потрібно видобути із земних надр — і це рух вертикальний; але водночас його потрібно передати всім споживачам у селі — і це вже рух на осі, коли з однієї точки розходяться численні капіляри й артерії, якими живильний ресурс розтікається планетою.
У романі чимало філософських сентенцій про сучасне життя, вимирання села, втрату чеснот і відхід від правди. Чого варте таке непросте питання: чи піде український материк під воду, чи сучасні люди — мезозойці, які мають зникнути? Чи все-таки людство усвідомить потребу органічної єдності зі світом, аби не знищити ані його, ані себе? Андрій Наюк — романтичний і моцний творець нового світу, який іде до Бога уздовж вертикалі, аби не перетворитися на викопний газ.
І про все те Ігор Павлюк має дивовижну здатність писати так, аби читач легко візуалізував його художній світ.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Україна молода”

Leave a Reply

Your email address will not be published.