Юрій Тесля. Я над віршами суму пан… Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2019. – 120 с.

Задекларований у назві твору сум спонуканий тим, що цей світ не досконалий, він лежить у злі, люди в ньому страждають, але зло можна перемогти через перетворення, просвітлення, творчий прорив до іншого світу, який називається Царством Божим. Люди можуть перехворіти злом, як осінь снігом. Божественне у житті розкривається у креативних актах, у житті духу. Тут важлива творча енергія, про яку пише автор, благородність людей, які конструюють життя, «випромінюють» дух – якраз у цьому панівний оптимізм збірки Юрія Теслі.

 

Юрій Тесля – відомий учений, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки. Це його друга поетична збірка. У ній він переконливо висуває на перший план одиничні стани людської свідомості, емоційно забарвлені роздуми, вольові імпульси, враження, позараціональні відчуття і прагнення. Щоправда, в його ліричному творі часом може «засвічуватися» і якийсь подієвий ряд, напр., вірш «Межа терпіння», про негаразди в сучасній Україні, зокрема корупцію,  та він представлений доволі скупо, без належної деталізації («Терпи всевладців ситий гріх, / Терпи нещасних і бездомних, / Терпи політиків нескромних, / Які живуть заради втіх»). Фрідріх Шлегель писав: «Лірика завжди зображає лише сам по собі певний стан, наприклад, порив здивування, спалах гніву, болі, радості і т.д. – певне ціле, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття».

Ліричне переживання автора перебуває у зримому, відчутному зв¢язку з носієм мови: воно не стільки позначене словами, скільки з максимальною енергією виражене у вигляді ритміко-синтаксичних палалелей із звуковими парономазіями, як у вірші «Захід»:

На захід сонечко летить!

ДАРує чАР проміННя свіТУ,

Дарує сум від пізньоцвіТУ

І заплітає в вічНІість мить.

Вже не вернУТи РАДість дНЯ,

І сподівАННЯ первосходу.

Ще й викликає біль в негоду

Роззутих НІг жорстка стерНЯ.

Тобто у  збірці система художніх засобів цілковито підпорядкована розкриттю цілісного поруху людської душі.

Лірично зафіксоване переживання приваблює особливими переливами художніх барв, воно відрізняється від безпосередньо життєвих емоцій, де панують аморфність, незрозумілість, хаотичність, бо чітко організоване за допомогою граматичних форм заради підвищення інтонаційної виразності, емоційного поглиблення; напр., автор використовує лінійну алітерацію «с», перемежовану асонансами («Я сам в собі, я сам з собою, / У серці цілий світ болить?!»). Лірична емоція − це свого роду згусток, квінтесенція душевного досвіду людини. Іван Франко писав: «Не тільки люди, але й духи, боги та демони стали людьми, щоб до людських сердець по-людськи заговорити. Те вчоловічення надприродного було найбільшою побідою новішого часу над середньовіковою трансцендентальністю». Переживання, що лежить в основі більшості віршів Юрія Теслі, прикметне духовним осяянням, результатом творчої «добудови» і художнього перетворення того, що пережито (або може бути пережито) людиною в реальному житті.

Більшість віршів сперті на життєву основу, силу і красу людського духу, не «замикаються» у сфері внутрішнього життя автора і психології як такої. Кращий доказ цього − постійна увага Теслі до душевних станів, що свідчить про зосередженість на зовнішній реальності. Лірична поезія – не лише освоєння станів свідомості, але й буття. Так у вірші «Твоя мама» описано нелегке життя матері, якій доводиться стояти в чергах за пенсією, і «копієчку синові відправити», і стовбичити  в поліклініці, щоб «рецепт безкоштовний дістати», і стежку топтати за субсидією тощо («Твоя мама у чергах стояла / І синочка не раз споминала, /Що воює в окопах донецьких, /Щоб зла воля його оминала»).

Цей світ – наш світ, і ми його, за прикладом матері, можемо зробити прекраснішим і радіснішим і для тих, що живуть поряд із нами, і для тих, які прийдуть після нас. Бо крупинки життя містяться не лише в зовнішності, але і в нас самих. І біля нас завжди є такі люди, як мама, яка у будь-яких обставинах, у горі і нещасті не занепадала духом, а виконувала свою благородну місію, хоч і рано згасла. У вірші «Тарасе, Тарасе» йдеться про Шевченкові ідеали життя в Україні, адже вони теж дійсність, і без них не може бути щасливого життя. Але людина народжена для того, щоб за ці ідеали боротися, бо все в природі містить прагнення до кращого і щасливішого існування. У вірші «Бездомний собака» у символічній формі передано  жорстоке ставлення людей до бездомного собаки, якого ніхто «не жаліє, ніхто не зігріє».

У ряді творів, таких, як «Шизофренія», «Брехня», «Народ» автор торкається реалій українського життя, критикує недолугість сучасної влади і пасивність народу, які заважають втіленню закону самовдосконалення, що прописаний в душі кожної особи, і намагаються перенести його в історію. Вони, за переконанням автора, надали «брехні права», а брехня –

Вона трибуни охопила,

Собою правду замінила

І вознесла у славу гріх.

Хто душу праведну зберіг,

Той у окопах пропадає,

Своє життя на смерть міняє,

Переступає в рай поріг.

Думка автора, що закон самовдосконалення плодотворний і потрібний, що він є підсвідомим процесом і доступний кожному, заслуговує уваги, бо, перенесений в історію, цей закон стає порожнім місцем, гультяйством, що призводить до виправдання бездіяльності і фаталізму. Та часом вона виражена надто прямолінійно і нагадує художню декламацію, «бере» логікою фактів, а не силою емоційного впливу.

Автор вміє невимушено і широко змальовувати просторово-часові уявлення, до найменших «подробиць» описати явища побуту і природи, історії і сучасності, подати тверезий аналіз дійсності і світло ідеалу, «підслухати» глибоке розуміння людиною історичної необхідності, цілком ясно означити внутрішню свободу людини.

Вірші Юрія Теслі малої форми. Досить згадати хоча б його «Помилку», наближену до жанру ліричної поеми, яка відтворює переживання в їх симфонічній багатоплановості, або такі невеликі за обсягом жанри, як елегія («За межею»), вірш-пейзаж («Захід»), романс («Не залишай мене»), медитація («Самотність»), пісня («Серенада»), послання до Анатолія Конверськогоо  («Стежини, стежини, ти в думи поринув»). Тут автор діє за принципом «якомога коротше і якомога повніше», а звідси − прагнення до граничної компактності; максимально «стиснуті» ліричні тексти дуже схожі до прислів¢їв, афоризмів, сентенцій, з якими вони «співпрацюють» і суперничають («Бо все навкруг – буденність світу, / Бо все навкруг – безмежжя плин»).

Душевні стани у творах Юрія Теслі втілені по-різному: часом прямо і відкрито, через зізнання і каяття, оповідальні монологи, рефлексії, як, напр., у вірші «Шипи й троянди» («Моя вина – шипи троянд!/  Неблизькі люди бачать квіти. / Близьким – завжди дарую віти, / Дарую цвіт болючих ран. / Той, хто далеко, хоче в світ, / Де жар троянд несе надію, / Крізь відстань не узрівши дію / Шипів, що захищають цвіт»). Часом вони фіксуються побічно, опосередковано, в формі зображення зовнішньої реальності, як у вірші «Межа» («В надхмар’ї вітер шелестить / І підганяючи хмаринки, / До нас несе пухкі сніжинки, / Зими зафіксувавши мить. / Весняне сонце розжене / Зимові хмари без печалі. / Вони зійдуть в минулі далі, / А цвіт веселкою майне»), де є всі підстави говорити про описову лірику, насамперед пейзажну.

Інколи натрапляємо на випадки компактної розповіді або спогаду про якусь подію, напр., вірш «Дитинство» («Дитинства спогад – сонечко весною, / В полях теплом розбещує сніжок. / І капотить зима з дахів водою, /Бруньки життям наповнюють садок… / В дитинстві відтепер щасливим не проснутись. / І хоч проклав до власних мрій місток, / Душа щемить, бо хочеш повернутись… / Та не купить в дитячий світ квиток»). Це переконливий взірець медитативно-розповідної лірики.

Нема сумніву, у більшості віршів збірки  присутнє медитативне начало. Медитація (лат. meditatio – обдумування, роздум), скажемо для більшої наочності, − це схвильований і психологічно напружений роздум про щось. Іван Франко так писав про вірші Стефана Малларме: «Малларме не вкладає в свої слова ніякої думки; в них тільки покревні йому душі можуть відчувати ті самі таємні вібрації чуття, які були у автора при писанні віршів; для загалу вони попросту ляпанина без ніякого значення. Він не хотів промовляти ані до розуму, ані до уяви, але хотів тільки – як сам признавав – при помочі певних звуків і слів сугерувати читачеві враження і образи, не називаючи їх по імені, бо «в поезії все мусить бути загадкою». Іван Франко має на увазі медитативний підтекст творів Малларме.

Слід звернути увагу на несумісність кращих творів збірки з нейтральністю і безпристрасністю тону. Кожен із них насичений експресією, яка   виступає організуючим і домінуючим началом, посилює місткість і масштабність узагальнення, його символічну загущеність, як у вірші «Шлях в минуле» («Біль створивши в житті, /Розігнавшись у часі, /Я зробив, щоб на пласі / Ти була в самоті. /Я пішов за поріг / Розуміння і суті. / Прийде час – я в спокуті / Розіпнусь за цей гріх»). Тим-то видаються слушними спостереження Бориса Ларіна про домінанту «семантично-фонетичних ефектів» у ліриці, їх нерозривний зв¢язок з ритмікою, як правило, напружено-динамічною.

Заради емоційної повноти твору автор доводить мовну експресію до максимальної межі. В нього зустрінемо чимало сміливих і несподіваних інакомовлень, гнучке і насичене поєднання інтонацій і ритмів, проникливі і вражаючі звукові повтори і подібності, напр. вірш «Я знаю» («Я знаю, що я щось знаю, і за це вчителів поважаю. / І про себе, що знати не треба, я також багато що знаю./  Всі знання, що прямують в майбутнє, / Божа воля в ділах висіває, / Всі знання про минуле і сутнє / Словом мудрих людей процвітає»).

Інша форма вияву цієї ж тенденції – «ліричний безпорядок» експресивної мови, коли автор витісняє на периферію звичну логічну впорядкованість висловлювання, демонструє інтерес до прихованих глибин людської свідомості, до джерел переживання, до складних, логічно невизначених порухів душі. Напр., вірш «Самотність» («Самотня людина. Нестерпна провина /Безсонням катує. І в серці болить. /Заходиш до себе. А там плаче небо. /Там спогад за нею журбою гнітить»).

Експресивна мова деяких творів наближає їх до музики, напр. вірш «Рання зіронька» («Ти, як рання зіронька, на небо зійшла. /Ти моя перлиночка, радість і весна! /Ти війнула в доленьку теплим вітерцем / І зросила спогади юності дощем»). На ранніх етапах розвитку мистецтва  ліричні твори співалися, словесний текст супроводжувався мелодією, збагачувався нею і з нею взаємодіяв. Тепер він не співається, та все ж лірика є музикою в літературі, літературою, що переймає закони музики. Доречно згадати й про принципову відмінність між лірикою і музикою: остання (як і танець), осягаючи сфери людської свідомості, недоступна для інших видів мистецтва, обмежується тим, що передає загальний характер переживання; музика ж занурює нас у такі глибини духу, які уже не зв¢язані з уявленням про які-небудь одиничні явища.

Тяжіння до суб´єктивної, емоційної стихії, до максимально експресивного виразу внутрішньої суті героя, до метафізичних роздумів помітні і в творах «Не залишай мене…», «В серденьку я здаю куток», «За тобою», «Знахідка», «Перший вірш. Майбутній дружині», «Поцілунок», «Ти приснилась мені», «Хто ти?», «Я тебе запитав» та ін.

Читач завжди налаштований на добру, творчу субстанцію художнього світу, ім¢я якій − ліричний герой, ліричне “я”, ліричний суб¢єкт”. Герой тісно зв¢язаний з автором, з його ставленням до світу, духовно-біографічним досвідом, душевним настроєм, манерою мовної поведінки. Можна говорити про випадки «тотожності»  героя й автора, що часто зустрічаємо в автопсихологічних віршах Юрія Теслі.

Автопсихологічна лірика займає значне місце у збірці («Від воріт», «Самотність», «Страждання», «Чужий», «Втома», «Друзі», «За тобою», «Місія», «Помічниця» та ін.).  Вона ілюструє акт прямого самовираження поета, істинність ліричного переживання, присутність у творах «живої душі поета», як у вірші «Від воріт» («Я так довго блукав, я шукав Божих істин, / Я боровась у житті і стомився в борні»). Ліриці притаманна чарівна безпосередність саморозкриття автора, пластика його внутрішнього світу. Варто прочитати вірші Юрія Теслі, щоб на їх підставі одержати доволі яскраве і багатопланове уявлення про духовно-біографічний досвід цього поета, коло умонастроїв, особисту долю (юність у селі Вільшанка, праця в Південноукраїнську; автор – знаний учений, керівник проектів, декан престижного навчального закладу).

Лірична емоція не завжди є тотожною тому, що пережив поет як біографічна особистість: лірика не просто відтворює почуття автора, а трансформує їх, збагачує, створює заново, підвищує й облагороджує. Тесля силою уяви створює такі психологічні ситуації, яких у реальній дійсності не було зовсім. Для прикладу, вірш «Іуда», де використано вічний образ Іуди.

Скільки свіжого, ексцентричного, не схожого на звичайне і знайоме міститься у ліричних переживаннях, приналежних як самому поетові, так і іншим, відмінним від нього особам. У  деяких таких творах «портретовано» чужі переживання і автор виступає від чужого імені, як це робив Тарас Шевченко у віршах «Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови», прибираючи на себе маску дівчини; Іван Франко в «Жидівськимх мелодіях», виступаючи від імені бідної жидівки Сурки, Володимир Забаштанський, який вів свою розповідь від імені колядників, вишні, палі, підлоги, млина тощо. Таку лірику називають ролевою – у ній виражено переживання іншої особи (тварини, рослини, явища, предмета), зовсім не схожої на автора. У вірші «Народ» Юрій Тесля виступає від імені українського народу, який важко, з помилками будує свою незалежну державу. Тут його «ми» різнопланове, насичене багатою семантикою:

Часом у ліричному «я» може бути злито воєдино кількох суб¢єктів, як у вірші «Сцена», де розповідь ведеться одночасно від автора, поета, який «читає сам себе», декламує свої вірші, і від актора, що виступає під «рампою чар», якому «сценарист майбуття» прописав роль і його кличе режисер.

Загалом же повнота авторської присутності надає збірці предметності, цілісності, просторових і часових характеристик, впливає на їх сприймання читачем,  виробляє стратегію його вживання в емоційну атмосферу твору. Окремі вірші (і це знову ж таки її ріднить з музикою, а також із хореографією) є навіювальними, експансивними, вони мають характер сугестивності («Втім, красна осінь підійде, / Змінивши килими духмяні / На почуття достатку, п’яні. / І спокій в душеньку ввійде»). Сприйняти збірку «Я над віршами суму пан…» Юрія Теслі– це значить проникнутися умонастроєм поета, відчути і ще раз пережити його як щось своє власне, оволодіти практикою означень. Читання допомагає знайти «швидкий і безпомилковий контакт» між автором і читачем за допомогою згущених поетичних формул, пережити почуття поета водночас як свої. У цьому випадку автор і його читач постають єдиним, нероздільним «ми».

Задекларований у назві твору сум спонуканий тим, що цей світ не досконалий, він лежить у злі, люди в ньому страждають, але зло можна перемогти через перетворення, просвітлення, творчий прорив до іншого світу, який називається Царством Божим. Люди можуть перехворіти злом, як осінь снігом. Божественне у житті розкривається у креативних актах, у житті духу. Тут важлива творча енергія, про яку пише автор, благородність людей, які конструюють життя, «випромінюють» дух – якраз у цьому панівний оптимізм збірки Юрія Теслі.

Олександр Астаф’єв, м.Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.