Астаф’єв О. Сухі дощі: вірші, поеми. — К.: Логос 2019. – 492 с.

За віршами цього поета стежимо ще із 70-х років минулого століття, коли вони зарясніли на шпальтах періодики. І привабили неординарністю вираження думки. Це було характерним і для його дебютної книжки «Листвяний дзвін». Зрештою, такі ж думки виникали й тоді, коли перечитували наступні видання. Особливо «Трагічну помилку небес» та «Горіхові револьвери». Бо ці друки ствердили, що віршар, пливучи річищем свого думання, стає оригінальнішим, бо бачить власне покликання в тому, аби бути собою на непростих вітрищах абераційного часу.
І ось перед нами з’явилися «Сухі дощі» — найостанніший у часовимірі фоліант у доробкові версифікатора, чи можна на його основі говорити про «повторні кола» у висловленні розмислів? Далекі від такої думки, бо побачили тут таку поетичну справжність, що не може не радувати.
Виражальність говорить про це сама собою. Візьмемо для прикладу численні згадки про «населення» поліграфічного виробу, до якого поціновувачі віршованого слова зараховують рослини та дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила. «Ледь чутним запахом левкої», «а може, липа хоче стати богом», «відходить юність, буйна до нестями, за ангелами вслід, за журавлями», «кивав у небі місяць бородою». Зауважимо, що це — лише дещиця цитат. Адже взірців можна відшукати значно більше.
Гарні приклади, правда? Та причаровує не тільки це. Приваблює і те, що часто-густо «населення» поєднується: «вмерла мальва з криком журавля», «липа, ніби клітка птахів повна, на вітах цвіту білого бавовна», «і забере рябу корову ворона десь у небеса», «лиси їли цитрини».
Не сумніваємося, що ці рядки з окремих віршів краянина (пан Олександр свого часу жив у Вовківцях на Борщівщині) свідчать про органічну небуденність слововираження. Як і тропи, котрими він послуговується у «Сухих дощах», зараховуючи сюди порівняння, метафори та епітети.
Але порівняння мають у собі неоднорідність. Цей взірець тропи — триєдиний. Скажімо, вирізняють серед них прості з використанням сполучників типу «наче», «мов», «ніби», «немов» тощо. «Зникне пристрасть, ніби дим», «звичним був, мов співи мамині», «ти розквітнеш в обіймах, немов тюльпан». Цей пласт дивовижного тропу доповнюють прості порівняння без сполучників: «місячне світло — легальний дим», «я — мати любові й вогню», «глек цей — глини подарунок», «полювання — справжнє жниво», «пісня моя — мій дарунок тобі». До цих порівнянь додаються взірці такого тропу з елементами обох видів: «Мова — як музика на полях», «життя — не більше, ніж блискавка», «жінки читають вірші, як ніколи — аж їх собі на тіло накололи», «як у морі — сліди комети», «і ще груди мої — галузки, тремтливі, як вітру жест». І знову мусимо мовити, що перелік чарівностей можна продовжити.
Вистачає і вдатних метафор: «печаль наклала вже давно арешти», «будуть до неба кричати очима круглими пні», «зима збудує стіни з булок», «плаче вітер в лісі до ягоди», «на цій дорозі вітер дочитає». До них варто приєднати і численні епітети: «барельєфи сліду», «записи дощів», «небо краси», «сонця очі», «ангел світанку», «антологія звірів», «пам’ятник сумний моїх скорбот».
Варто, напевно, зачепити й питання про слововияви, котрі вражають своєрідністю. З одного боку, лексика автора «Сухих дощів» ніби й не вирізняється на традиційному тлі. А з другого? Занурюєшся у неї та починаєш думати, що потрапив у незвичайність і «чорнопис», «водоверть», «згубник». Саме такими вони видаються у контексті творів. Слід, мабуть, мовити добре слово й про рідковживаності: «сновига», «шаноба», «позамежність», «прозирати», «широковіто»…
Виражальності сприяють також кольорові екстраполяції: «дитинства золотого дивний світ», «що випере зранку срібні риби», «білі метелики дня», «такий довірливий, аж синій», «долетіли з них червоні птиці»… А ще відзначимо, що всі ці чарівності є органічними для нової поетичної книжки, що надає їм особливого шарму.
Та не тільки про виражальність у цьому контексті варто говорити. Бо маємо й те, що бродить помежів’ям між нею і темарійністю. І передусім, очевидно, мовити про богошукальницькі мотиви — один із напрямків філософської поезії. Вчитуємося у поетичну логічність. «Бог приліг спочити на веселку», «піти під владу Божої десниці», «за плином небесних висот око Боже спостерігатиме», «я до Бога подамся», «підтримують вони цей світ — Творця творіння». Коли вже зайшла мова про релігійні мотиви у поезії Олександра Астаф’єва, то зачепимо два аспекти теми. Якщо вчитуватися у тексти, то натрапляєш на численні біблійні алюзії. Це традиція української поезії, починаючи від Тараса Шевченка. Тільки автор додає до всього дихання сьогочасності. Ще про одну познаку сучасності мовимо на цьому тлі. Органічність богошукальницьких мотивів, коли так знемагаємо від релігійної нещирості. Бо, на жаль, нерідко натрапляємо на римотвори та верлібри із силуваністю релігійної мелодії.
Ще одним напрямом філософської поезії варто вважати розмисли версифікатора про непростість мистецької творчості та її роль у житті особистості. «Живі думки нікуди не втікають, якщо чуття поета заторкають»; «Дивна епоха, як інші, подібні, які затягнув зеленавий дим, коли поети вже не потрібні і кожен стає чужим» (як точно ці слова відбивають сьогоденні реалії); «Місяць затонув в артеріях митців»; «від зламів закривавлених століть мене і мої вірші відірвіть»; «сонми образів дивних, рефлексій плоди», очевидно, тут слід балакати й про інші культурологічні акценти, спровоковані епіграфом з Анрі Реньє, згадкою про художника Куїнджі, перекладами з Вольтера Альфреда Теннісона… (хочемо того чи ні, а це підштовхує нас до роздумувань про неординарність культурологічних наголосів).
Якщо на основі розмислів про релігійні та культурологічні акценти можна однозначно висновкувати про виражальну і темарійну сув’язь, то є і мотиви, де оці переплетення не належать до таких зримих. Навіть думаємо, що не буде перебільшенням теза про рух мелодій до того чи іншого тематичного річища, бо виражальність майже не прозирає. Це, зосібна, стосується мотиву дороги… «І щезає самотність, як сонце в струмкові, як вітер серед дороги»; «І те, що я людина, а не ідол, за це потрібно дякувати Богу. У справах, у земних для мене гідом, він був один, показував дорогу». А ще маємо «геометрію доріг», «вино вечірньої дороги». Хіба після цього не скажеш, що «дорога серце рватиме моє»? Чимало цікавих цитат бачимо й тоді, коли маємо на увазі криниці, місяць чи сонце. «І місяця гойдається листок у чистім небі, між ясних зірок»; «Чи про того криниця знає, який над нею нахилився?»; «І сонце, покидаючи кімнату, мабуть, ще раз оглянеться на стіл, чи хліб на ньому є, чи в тьму крилату зорею білою засяє свіжа сіль?» Усі ці рядки значною мірою говорять про схильність автора до медитацій громадського, філософського і пейзажного планів. Іноді все це передається через інтимний індивідуалізм. Та думаючи про це, не хочемо штучного обмеження любовності тільки через взаємовідносини жінки і чоловіка. Бо кохання в інтерпретації поета має набагато ширше значення, адже особистісне переростає в загальнолюдське, що носить на собі познаки віковості.
Саме про це мислиться, коли читаємо рядки, котрі народжені нею. «Залишиться незнищеним зелене знамено їх роду»; «У посуд тіла сила миротворна зцідилась смутку золотим дощем»; «Все-таки щось залишиться, коли ти вже навіть щез»; «Без віри в людей засохну я». Дехто скаже, що нерідко такі словотвори обрамлює почуття печалі або відчування Великого переходу, чого не було у «Листвяному дзвоні» та «Заручинах» — книжках понад тридцятилітньої давності. Тут не дискутуватимемо, але ствердимо, що вік поета залишив на рядках свою мітку, та не тільки тоді. Коли говоримо про орієнтири думання. Бо про словотворчість теж мусимо говорити, стверджуючи, що поет на схилі віку став ощадливіше у промовлянні буквотворів.
Ще один цікавий момент. Знову змушені повернутися до питання про виражальність. Але якщо раніше йшлося про певні тропи і суто лінгвістичні нюансики, то тепер у полі зору опиняється формотворчість. У книжці поряд з римотворами є верлібри та білі вірші. Про це промовляють цикли «Молекулярний Ерос», «Орієнтири», «Ідучи по обриву днів».
Питання про виражальність різноформ’ям продовжують поеми. Їх у цій книжці дві. Перша з них «Одкровення св. Йоанна Богослова», наповнена біблійними рефлексіями. А «Фауст» має інше джерело — давньонімецький рукопис «Доктор Фауст, або Великий некромант». У цих творах існує чимало цікавинок. Почнемо з порівнянь. «І кожна з них, як небожитель»; «Єрусалим — житло Господнє» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «Кипучі, наче смолоскипи», «Моя хода у тих дзеркалах — мара померлої дороги» («Фауст»). У багатьох розділах цих творів натрапляємо на небуденні метафори: «І голос натовпу на небі враз «Алилуя!» став кричати», «вином розпусти впивалися усі народи» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «І плаче з голоду мій дух», «джерела, переповнені дощами, несуть високі зорі» («Фауст»). Імпонують й епітети з обох поем: «гори каменолиці», «пожата земля», «небесні вири», «пензлі мертвоокі», «Обійми сизої імли», «людських порад холодна земля» («Фауст»). Щодо останнього твору, то не можемо оминути ще один нюанс. Уже перший рядок прологу нагадує про вірш «Фауст» із дебютної книжки «Листвяний дзвін», бо починаються вони однаково. І далі у новому тексті знаходимо повтори колишніх думок, перемелені в часовій призмі. Що можна сказати з цього приводу? Хтось, напевне, побештає віршника за цей прийом. Та не гадаємо, що стає поштовхом для написання твору. І нас цікавить не спонука, а рівень (творчий) написаного. І є логіка в тому, що «Фауст» із «Сухих дощів» Олександра Астаф’єва нас приваблює саме через це.
…Заглиблюємося зором і сприйманням у нову книжку віршофікатора-краянина. Зацікавлює вона. І водночас думаємо: що буде далі? Якщо з’явилася така думка, то поет має підстави вважати своє завдання виконаним, пробудивши читацьку цікавість.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,
головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».
Ігор ФАРИНА,
член редакційної ради
цього ж журналу.

Leave a Reply

Your email address will not be published.