Кілька років тому Юрій Паєвський з Червонограда Львівської області згадував, як перед приходом «перших совітів» у Володимир-Волинському з їхньою родиною контактував лікар, релігієзнавець і громадський діяч Арсен Річинський, якого репресували більшовики.

Це було під час традиційних читаньу Кременецькому медучилищі, присвячених пам’яті видатного краянина. Особливого настрою тоді усім надавала та обставина, що спомини виникли у навчальному закладі, якому свого часу було присвоєно ім’я основоположника етнології релігії в українському суспільстві.

Непросте становлення

Арсен Васильович Річинський народився у червні 1892 року за місцем душпастирської діяльності батька у Тетильківцях, що на Шумщині. На жаль, майже нічого не знаємо про тогочасну родину. Адже навіть старожили села, з якими зустрічався директор медучилища Петро Мазур, нічого не змогли сказати про сім’ю цього священика. Лише уродженка села Ганна Кичук, яка жила у Новому Селі Підволочиського району, дещо згадала про родину. Та й то небагато. Принаймні такий висновок можна зробити з книги Арсена Гудими «Харизма Арсена Річинського».
Відомо лишень, що він здобув початкову освіту у рідному селі. Пізніше молодий волиняк навчався у духовній школі в Клевані Рівненської області та Кременецькій гімназії.
Можна зробити висновок, що батько дуже хотів, аби син повторив його душпастирську долю. Вчорашній гімназист вступив у Житомирську духовну семінарію. Саме тут і проявилися його нахили до пізнання минувшини. Уродженець Шумщини став членом «Товариства дослідників Волині». Виступав з цікавими повідомленнями, а в збірниках, які випускало угрупування, одна за одною починають з’являтися його статті. Треба згадати і про його причетність до підпільного революційного руху. Це, звичайно, не подобалося семінарському начальству, яке стояло на позиціях зросійщення українського душпастиртва. Зауважимо, що саме через це виходець з нашого краю не захотів стати священиком, хоч був одним з перших у вивченні богос-ловських дисциплін. Не надто привабила його і посада вчителя церковно-парафіяльної школи у селі Сіднярки тодішнього Луцького повіту.
Тож невдовзі, а точніше у 1911-ому, молодий Арсен починає опановувати фах медика у Варшавському університеті. Та вибухнула Перша світова війна, через яку волиняк у 1914-ому переводиться до Києва. В той час пішов у засвіти його батько і юнак сам мусив піклуватися про себе, адже мама не могла більше цього робити. Як пізніше згадував він сам, дуже допомагала праця в фельдшереькій школі. Ще треба згадати і про короткочасні періоди роботи на ниві медицини у селах Саратовщини і Курщини (Росія) та Полтавщини, куди закидала доля у непрості воєнні роки.
Якщо вже зайшла мова про час студіювання у Варшаві та Києві, то мусимо згадати ще про один момент із життя Арсена Річинського. У ті літа наш краянин брав активну участь в літературних та музичних вечорах, наукових зібраннях. Він також редагував рукописні журнали і газети, почав малювати. І у березні 1917-го Арсен Васильович з Дипломом випускника медичного факультету Київського Університету став лікарем в Ізяславі рідної йому Волинської губернії. Та лише декілька місяців пропрацював на цій посаді. Його у нурт затягнув вир національно-визвольних змагів.

Кликав усіх до рідної церкви

Своєрідним поворотом до цього став журнал «Ізяславська дорога». Великий вплив на нього мали рішення Волинського єпархіального з’їзду, згідно з яким у січні 1918 року у Житомирі було засновано Братство святого Спаса. Воно і стало провісником політики українізації церкви, котру палко підтримували душпастирі Волині.
Але Арсен Васильович розумів, що нововведення не дадуть бажаного результату, якщо не готувати кадри. Тому відгукується на заклик Міністерства освіти УНР і починає викладати на курсах українознавства для народних вчителів в Острозі теперішньої Рівненщини. Збереглися документальні свідчення про те, що його лекції збирапи до 400 слухачів, бо умів наш краянин запалити усіх своєю українськістю… І так тривало аж до поразки УНР.
Волинські землі окупували польські шовіністи, які проводили політику великодержавництва, намагаючись окатоличити та ополячити українську людність. Бачив він це, лікарюючи у Заславлі та Тростянці під Луцьком. В цей моменту його житті стаються переміни – донька священика з Луччини Ніна Прокопович стає його дружиною. Зрозуміло, що ця обставина помітно вплинула на уклад його життя, але водночас він дуже жалкує, що нічого не зможе істотно змінити у буднях української громади, яка потерпала від устремлінь зверхників Речі Посполитої. Саме тоді вирішив для себе, що віддасть усього себе лікарюванню й українізації церковного життя у рідному краї.
Першим кроком на цьому шляху став переїзд родини у Володимир-Волинський, бо Тростянець був спробою тодішньої окупаційної влади віддалити його від національно-визвольного руху. Це нині з висоти літ можна сказати, що поява Арсена Річинського у княжому місті зробила його центром боротьби Волині за Українську автокефальну церкву.
Декілька слів мовимо про тогочасну медичну практику Арсена Річинського. У тому ж 1922-ому він згідно з розпорядженням волинського воєводи стає дільничним, а потім головним лікарем міської лікарні. Й так тривало аж до серпня 1925-ого, коли він звільнився зі служби та став вільнопрактикуючим лікарем. Його авторитет та висока лікарська кваліфікація принесли всенародну шану.
Тепер поведемо про громадську діяльність нашого краянина. Завдяки його зусиллям у ті роки починає виходити незалежний місячник «На варті», який пропагував ідеї українізації церковного життя. Саме за звинуваченням у цьому його заарештували. Але не змогли пред’явити нічого серйозного цілителю з української душею і він невдовзі опинився на волі, де продовжив жертовну працю на благо рідного краю. Звісно, було нелегко, але він ніколи не впадав у відчай.
Через два роки після того, як волиняк віддався вільній медичній практиці, він стає співавтором у виданні «Українських колядок». А ще публікує «Українську відправу вечірню та ранню на мішаний хор». Арсен Річинський розумів важливість цього питання, вважаючи, що молитовний спів може благодатно впливати на свідомість людей. Але, треба сказати, що не лише ці дві книги свідчать про причетність нашого краянина до видавничої діяльності. Будучи організатором та очолювачем повітової управи пластунів, Арсен Васильович видав для юних збірник «До щастя, слави та свободи». Не можна також не згадати, що перу нашого краянина належать репертуари хорів «Просвіти».
Та найвершиннішим досягненням Арсена Річинського стала праця «Проблеми української релігійної свідомості», яка побачила світ у 1935-ому. Ця праця була своєрідним підсумком наполегливої боротьби нашого краянина за українізацію церковного життя. Не маємо права забути і про те, Що релігієзнавець взяв активну участь у церковному з’їзді У Луцьку в 1927-ому і Почаївській маніфестації 1933-ого, які справили великий вплив на людей та налякали правлячу окупаційну владу.
Репресії не забарилися. В 1930-ому його заарештували і на два з половиною роки запроторили до Берези Картузької. Там його мучили і перед приходом «перших совєтів». Але ці переслідування були лише квіточками в порівнянні вироком більшовицького суду, який оголосили йому після арешту 20 вересня 1939-ого.

На чужій землі

У надуманій кримінальній справі, яка нині зберігається у Волинському облдержархіві, можна знайти вирок, підписаний якимось капітаном-енкавеесівцем Розовим. З нього можна дізнатись, що Арсенові Васильовичу інкримінували написання «Проблем української духовної свідомості» і співпрацю з різними українськими організаціями за кордоном. Будь-які спроби довести, шо він немає ніяких гріхів перед новими окупантами, бо не жив у їхній державі, натикалися на нерозуміння. Тож для Арсена Річинського почалися митарства тюремними застінками більшовицької імперії. Його етапували до Сухобезводного у Горьківській області Росії, де в 1942-ому нарешті оголосили вирок. Вердикт більшовицької системи, яка на всіх усюдах намагалася кричати про свою справедливість, настиг через три роки після арешту. Вже цей факт може бути звинуваченням більшовизму, який переслідував національно свідомих людей.
Тоді «справедливий» більшовицький суд «нагородив» його десятьма роками позбавлення волі. Так вийшло, що в комуністичних таборах йому довелося бути лікарем. За це уродженцеві Шумщини блатняки по-своєму «подякували», нанісши у 1949-ому сім ножових ран.
Але він вижив. Та після відбуття незаслуженого покарання не хотіли повернути в Україну і відправили на довічне поселення в Казахстан. Довгі сім років він був змушений жити на станції Джусали, де, працюючи лікарем, помер у 1956-ому.
Кроки важкого повернення
Лише після проголошення незалежності України до нас почало повертатися чесне ім’я Арсена Річинського. В1999-ому воно присвоєне Кременецькому медучилищу під орудою кандидата медичних наук Петра Мазура. Ще раніше з його ініціативи започатковані Річинські читання, які мандрують містами України. Вони у жовтні 2010-го відбулися у Кременці й увінчались відкриттям пам’ятника Арсенові Річинському. Можливо, з часом на мапі Кременця з’явиться і вулиця Річинського. Пропозиції про це звучали під час одного з читань.
Вже чимало пропозицій, які прозвучали під час цих заходів, стали реальністю. У 2000-ому труну з прахом видатного краянина перевезено до церкви Різдва Христового у Тернополі.
На його честь на фасаді адмінприміщення декілька років тому з’явилася меморіальна дошка і знято документальний фільм. А науковці Арсен Гудима з Тернополя та Петро Кралюк з Острога на Рівненщині створили наукові праці про видатного релігієзнавця з Волині. Можливо, мине небагато часу і сучасники стануть свідками появи художнього твору про Арсена Річинського, який заслужив на це працею на благо рідного народу.

Ігор Фарина, член НСПУ, м. Шумськ.

Ікона написана до 10-ї річниці повернення мощів Арсена Річинського до України
Іконопис Романа Селівачова

Leave a Reply

Your email address will not be published.