Трайста Михайло. Конокрадська честь, – Львів. Тиса. 2017. – 112 с.

Якось в одному з денників відомого українського літературознавця і письменника Петра Сороки прочитав заувагу про те, що нинішні письмаки майже нічого не знають про стан літератури в державі, яка колись була так званою радянською республікою. Подумалося, що мій давній приятель має рацію. Але тоді ж і з’явилися розмисли, що майже нічого не відаємо про літературу українців Польщі. Словаччини, Румунії… А хіба могло бути по-іншому, коли публікації майже не з’являються/ Та й наклади видань є мізерними.

До роздумувань на цю тему повернувся після того, як письменник і видавець  Олександр Масляник поштою надіслав мені  кілька книг з Бібліотеки журналу  «Ґражда», який очолює. Була там і повість «Конокрадська честь» Михайла Гафії Трайсти з Румунії. Це мене особливо втішило, бо дуже хотілося перечитати твори письменника,  схвальні слова про якого у різних виданнях інтригували.

Але перед тим, як розпочати про власні думки над прочитанням, мабуть, варто хоч дещо згадати про самого письменника. Вірніше, про його біографію. Отже, Михайло Гафія Трайста народився 1965 року в селі Верхня Рівня на Марраморощині в Румунії. Письменник, журналіст, редагує різні журнали, належить до очільництва кількох культурницьких товариств.  Член Національних Спілок письменників Румунії та України, лауреат престижних премій. Пише українською та румунською мовами. Автор багатьох книг поезії,прози, театральних і літературознавчих студій.

«Конокрадська честь» є 20-м виданням у його творчому доробку, але водночас  стає дебютом для українського читацького загалу, бо в нашій державі твір М.-Г. Трайсти оприлюднено вперше.

Про що розповідає вона? Та важко мовити про це кількома реченнями. Твір Михайла Гафії Трайсти є таким, який вимагає багатоаспектного висвітлення.

І перш за все торкнімося питання про сюжет. Починається усе з того, що письменник дуже детально описує господарство Йончі Лупула у селі далеко від Сигота. Та й два наступні не дають прозорого натяку на майбутню веремію подій,  якщо починаєш про щось здогадуватися,  та ще сам не відаєш про подальший розвиток подій.  Як на мене, то такий хід можна вважати доволі несподіваним. На противагу прозі, автори якої, впрягши себе у традиційного воза, відразу везуть сприйняття читальників  у стихію вчинків. Назвав би  його, отой хід, дещо ризикованим, адже він потребує неповторного художнього втілення. Чого там таїти істину: не всім прозаїкам це вдається.

«Конокрадської честі» останнє не стосується. Вміє повістяр вдатно розповісти про своє. Шарм? Можна так міркувати.  Але, висловивши таку думку, перед цим зовнішнім чинником  не переймаюся.  Мене цікавить сам розвиток подій.  І втішився, що прозаїк вдовольнив мій читацький інтерес.  Адже наприкінці першої частини отой  Йончі Лупул двічі стріляє у конокрада Хараламбія, думає, що вже позбувся його, аби не платити. А далі все відбувається неочікувано для нього. Зимової пори отримує листа від «застреленого», яким той вимагає повернення боргу. Завірюшної пори він йде до корчми «Золота підкова», де через єврея Рувима повертає те, що хотів приховати. Власне, навколо і крутиться дія другої частини повісті. Правда, доповнює її ще одна лінія. Досить переконливо прозаїк описує самозгубне утоплення  Івони – нареченої Івана Кочерги (напарника Хараламбії), яку рідний дядько Аркадій Юркуц хотів насильно видати за кульгавого Ілька Гулика.

Певною несподіванкою стає третя частина. Спочатку думаєш, що Іван Кочерга помститься усім.  Вже хоча б тому, що на це натякають перші розділи частини твору. Але Йончі Лупул закінчує життя самогубством. І на його похороні відкривається ще одна таємниця: його дружина Русандра, яка ніколи не любила свого чоловіка, зізнається, що її син – плід таємного кохання зі Степаном Гайдамишиним. Він і стає її чоловіком. А Іван Кочерга у ту пору кудись зникає.

Письменник розповів історію, якій віриш. І на цьому можна було б крапкувати. Та з епілогу усе постає в неочікуваному ракурсі. Десь через шістнадцять років  після вищеописаних подій в одному з монастирів з’являються художники. Один з них, хлопчина, розповідає ігумену Феодосію, що походить із села на Мараморощині,  а його маму зовуть… Івона. Вона тоді не втопилася, а жила в багатого господаря Івана Коцура (в нього колись працював Іван Кочерга, котрого юний маляр називає своїм Батьком). Так і не дізнається хлопчина, що ігумен Феодосій  та конокрад Іван Кочерга є однією і тією ж особою. Як і про те, що то він похоронив убитого Хараламбію й від його імені налякав Лупула…

Неочікуваний фінал? Так! Але він є таким логічним! Якщо вчитатися у текст, який ставить неочікувані запитання, на які так нелегко відповісти.

Акцент на сюжетності не є випадковим, бо сам собою порушує чимало важливостей. Я б навіть сказав, що вони мають глобальний присмак. Варто, безперечно, «понюхати» його. Повість окреслюється як розповідь про дім і землю, на якій живе людина. І це – не ефемерна територія в уяві читальника, а життєва необхідність особистості, без котрої вона ніколи не буде собою. Висловлю також припущення, що «Конокрадська честь»  оповідає про останнє покоління, яке робить сакральність із землі, з якою пов’язали свої будні та свята.

Погляньмо на ці два моменти ще з іншої дзвіниці. Можна угледіти за ними сум автора за сільською патріархальністю, яка невмолимо зникає під тиском урбанізму. Особистісна, але з набагато глибшою проекцією, з уст поціновувачів космополітизму нерідко звучить, що  архаїчна ідилічність кане в забуття і празникуватиме однаковість. Даремні намагання! По-своєму свідчить «Конокрадська честь» Михайла Гафії Трайсти.

Навіть при небажанні можна угледіти тут літературознавчий аспект. Його, між іншим, доповню ще одним нюанси ком. Все частіше до нас приходять безсюжетні повісті та романи, нахабно натякаючи, що вони витіснять сюжетну колишність. Але сюжетний твір українця з Румунії нокаутує цю амбіційність.

Одиничний факт? Світова та українська літератури перечують це.  У творах Владислава Реймонта, Еміля Золя, Джона Стейнбека, Панаса Мирного, Василя Стефаника мотиви занепаду села є очевидними  але через життєстверджуюче начало. Усе це, звісно, проектується на сучасну літературу. Якщо хочете.

Непростим, зокрема, вважаю питання про мову, яку використовує автор.  Якщо проаналізувати написане з лінгвістичної точки зору, то можна помітити, що повістяр не відступає від канонів літературного мовлення. І це – добре. Так мені здається. На противагу деяким прозаїкам зі східних та південних регіонів України, які не хочуть відмовитися від русизмів. Та тут не можна, очевидно, усе бачити крізь призму однієї барви, є і те, що ховається у глибинних холодинах.

Що маю на увазі? Давайте затямимо, що мова не є статикою. Вона – рухомий організм. Своєрідна рибина, яка пливе своїм, хоч ще невідомим шляхом.  Та й однаковість лексики нерідко неприємно вражає.  Адже й без потужного слухового апарату можна почути неоднаковість мовлення школярів, які навчаються в одному і тому ж класі,  сидять за однією партою. Також зауважу, що причесаними одним гребінцем не можуть бути мова автора і мова персонажів… є, либонь, над чим замислитися?

Коли вже зайшла бесіда про виражальність з поміччю мови, то захотілось побалакати ще про один її аспектик. Повістяр вдало використовує пейзажність.  На сторінках «Конокрадської честі» її угледіти неважко.  Наведу лишень кілька прикладів.

«… Річка Ронішка, в’ючися змійкою, гордилася тим, що лише вона єдина на світі можу собі вільно протікати землями суворого та скупого господаря, не питаючись в нього дозволу». «На льоду коло кобура (ополонки – прим. І.Ф.), що виглядав, наче велике зелене око, яким річка дивилася в небеса, лежав засніжений чорний сардак». Можна було б і далі продовжувати цитування. Та навіщо? І так видно, що повістяр забарвлює свій текст цікавими спостереженнями, які так органічно вписуються в контекст твору.

Тут мимовільно повернуся до питання про протистояння сільської патріархальності та міської урбаністики. Чи спроможне село зберігати пам’ять так, як того хотіла б якась «несвідома» частина суспільства? Згоден, що певні втрати уже є і від цього нікуди не дінемося. Пам’ять каменю та планування вулиць нерідко  виявляються сильнішими  від пам’яті трави. Й це тонко підмічає літ процес. Вчитаймося в тексти Мартіна Поллака,  Лілі Хайд, Їржі Гаїчека!.. Та тільки наївняк не побачить там щемливої туги за  допотопним пейзажем. І те, що повістяр припадає до нього теж, тільки підтверджує правильність моїх розмислів.

Нехай і говоритимемо, що є підтекстом усе. Але яке це має значення? Якщо повість спонукає до роздумувань, проникати у закодований світ образів, то донесення ідеї відбулося. І не думаю, що хтось заперечуватиме таку очевидність.

Є ще один нюансик, тінь якого не зникає у будь-яку погоду.   Нині, зокрема, багато говоримо про приналежність письмака до тієї чи іншої літературної течії. З одного боку це є дуже важливим елементом сприйняття. А з другого? Звичайного читача цікавить якість тексту, а не припадання автора до певного моноліту.

Отже, негатив?  Не думаю так. Авторова відданість певному рухові води є промовистою. Хто ж він, Михайло Гафія Трайста?  Знакую його як традиціоналіста. Звичне описання дій персонажів. Мінімалізм модернових прийомів. І ще якась невимовна туга за сільською патріархальністю людини, яка багато років живе у великому місті, волею обставин обравши таку свою долю. Усе це укупі створює вибуховий ефект, осколки якого застрягають у свідомості. Рентгенівський знімок дає можливість побачити й найглибше поранення. Кривавить. Але не хочеться кликати на поміч досвідченого хірурга.

 «Конокрадська честь», як на мене, зачіпає ще одну актуальність. Якщо виходити з того, що йдеться про український менталітет і необхідність кожного літератора описувати ті чи інші події, дивлячись в його люстерце.  Михайло Гафія Трайста  це розуміє. У «Конокрадській честі» бачимо гарне співжиття представників різних націй. Зрозуміло, з врахуванням часової площини. Як там не було б, а цей хід по-своєму доповнює відстоювання загальнолюдських цінностей.  Варто сказати, що при показі дуже важливого немає прямолобності – навіть натяку на неї не існує. Бо так склалися життєві обставини, супроти яких не попреш. Коли й хотів би!

Тут зненацька згадалося й про наступне: недавно цілком випадково потрапив до рук роман «Каратель» хмельничанина Миколи Мачківського. Розумію, що дехто подумає, що рецензент, мовляв, взявся порівнювати різні величини, ставлячи непорівнюване на один п’єдестал.   Прошу заспокоїтися! Про таке блюзнірство і не мислю. Обидва твори є різними за літературною формою і за обсягом. Та й часовиміром теж. «Каратель» зображує долі людей у роки Другої світової війни, а «Конокрадська честь»  – доторк до літ після Першої світової. Та є і спільне. Наголос на національній ідентичності. Й з’являються підстави балакати, що письменники з материкової України та з-поза її меж мислять однаково про спільне. Закування єдності?

І наостанок дозволю собі поміркувати над таким: «Конокрадська честь»  є першою зустріччю автора з українськими читачами в нашій державі. Побачення без неофітської тоги у словесній одяганці письмака. Адже в Румунії поціновувачі красного письменства знають його як поета, прозаїка, драматурга, перекладача та есеїста. З чим він прийде на нове рандеву з шанувальниками ріднизни? Очевидно, він ще й сам того не знає.  Творча таїна? Ладен так міркувати, бо поки що впевнений лише в одному: у стрічі з масою неочікуваних запитань, як і в «Конокрадській честі». Приреченність добрим чеканням?

Ігор ФАРИНА

 м. Шумськ

на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.