Тетяна Дігай. Час дефіле. – Тернопіль: Терно-граф, 2016. – 132.

Тетяна Дігай особливої атестації не потребує, в українському літературному просторі її ім’я одне з найупізнаваніших і шанованіших. Її знають як поетесу, поезія якої народжується на стику слова і музики, але значно ширший резонанс отримують її критичні відгуки та рецензії. Здається, повз її пильне око не проходить жодна помітна книжка і примітна публікація, вона охоче і фахово відгукується на все, що на її думку, заслуговує бути визнаним і відзначеним, що варто прочитати якомога ширшому читацькому загалові. Бути провайдером і лоцманом у неохопному морі літератури для неї відрадно і відповідально.
Відносно невелика за обсягом збірка «Час дефіле» містить рецензії, відгуки і есеї на твори сучасних українських письменників, написані протягом 2012-2015 років і які до цього були опубліковані у періодиці. Однак зібрані під одних дахом аналітичні й глибокі рецензії справляють значно сильніше враження і спонукують до ширших розмислів, оскільки відчувається, що авторка добре продумала композиційну побудову, подбала про те, що кожен наступний текст ніби випливає з попереднього і підсилює його. Маємо справді своєрідну репрезентацію кращих відгуків, рецепцію глибших прочитань, парад чи дефіле тих книг, що заслуговують на означення топових (якщо, звісно, стерти деякі «випадкові риси» – «случайные черты»).
Відрадно, що літературознавча концепція Тетяни Дігай справляє враження цілком викінченої, цілісної і вартої окремої розмови. Відчувається, що відгукується знаний критик не просто на ті книги, які стали помітним явищем в українській літературі чи аналізує твори по-особливому засвічених авторів, а передусім про тих, які підпадають під її світоглядну систему, відповідають тим критеріям і принципам, які вона сповідує і ставить наріжним каменем у своїй «рухомій естетиці». Тому й сусідують тут, здавалося б, такі далекі один від одного автори як Сергій Жадан і Григорій Семенчук, Таня Малярчук і Володимир Дячун, Любко Дереш і Володимир Кравчук, Наталя Пасічник і Олександр Смик, Таня Винник та Іван Потій… Вишиковувати цей ряд можна ще довго, і дискутувати не менше. Та річ в тому, що Тетяна Дігай бачить літературний процес як єдиний потужний і бурхливий потік, в якому все так тісно переплетено і навіть злито, що розглядати його окремо в принципі немислимо, як би деякі письменники не намагалися усамітнитися, не декларували свій герметизм, не збивалися у свої келійні угрупування-тусовки. Ще мені здається, що критик бачить літературний процес як велику бібліотеку, де книги тематично розставлені на окремих стелажах, але роздільно уявлятися не можуть, тому що це вже буде не книгозбірня, а щось зовсім інше.
Однак, структурування потрібне, і без нього не можна. Саме тим і має займатися серйозний критик-аналітик, бо література це рівні: високий, середній й низький. Автор «Часу дефіле» добре це розуміє і в принципі не змішує праведне з грішним, не знівельовує все, а доволі чітко і правильно розставляє акценти. І посутньо відрізняються її оцінки, коли вона пише справді помітні і яскраві твори (як-от «Зимові канікули» Н.Пасічник, «Поет без імперії» Юрія Короташа, «Тіні в маєтку Тарнавських» Володимира Даниленка, «Брустури» Василя Карп’юка, «Вогнепальні й ножові» Сергія Жадана, «Голова Якова» Любка Дереша і ті твори, що стали лишень явищем маргінальної літератури. Тут на допомогу авторці приходить її іронія і майстерне володіння пером. В підтексті у неї не менше приховано смислових змістів, ніж у самому тексті. Трапляється, читаєш відгук на якогось плідного, але не вельми обдарованого письменника і складається враження, що той відгук похвальний, а коли вчитуєшся, то бачиш іронію і навіть їдкий сарказм критика. Він у парадоксальності її мислення, в двозначних дефініціях, у гіпертрофованій оцінці… Але все не прямолінійно, не по-лобовому, а тонко, артистично, сказати б, з перевисанням у недомовленість.
Бути критиком сьогодні річ далеко не проста.
І не тому, що майже щодня накочується дев’ятий вал нової лектури і пишуть всі, хто тільки спроможний сяк-так скласти філологічно правильне речення, проблема більше в тому, що ми живемо в період своєрідного літературного безчасся, коли паперова книжка не тільки тотально витісняється комп’ютером, а на наших очах помирає. Не менша проблема і в тому, що сама рухома естетика переживає зриму підміну, яка в тій чи інші мірі існувала в усі часи. З цього приводу приходить на згадку ось така дефініція Оноре Бальзака, яка легко спроектовується на наш час:
«Нині критики більше не існує, ми бачимо злобні нападки людини на людину, заяви, підказані заздрістю, і спростування, безчесний наклеп; але добре освіченого письменника, який обмірковує засоби критики, знає можливості мистецтва, критикує з похвальним наміром пояснити, узаконити явища літературної критики і читає твори, які він розбирає, – таку людину ще треба знайти, і знайдеться вона не скоро. Ось чому воно буває так: прочитати твір, розібратися у ньому самому, перше ніж віддати його на суд публіки, відшукати його недоліки в інтересах літератури, а не заради жалюгідної утіхи завдати прикрості авторові, – це завдання не одного дня, воно потребує тижнів… Оплата, яка чекає у наші дні таку працю, не окупила б життя критика і звела б його до існування молодшого лейтенанта зуавів. Кажу це вам на наш сором, але це суща правда.
Навпаки, для того, щоб написати вульгарний і низькопробний анекдот, що відповідає рівню передплатників газети не треба ні вміння писати, ні освіти. Цей огидний твір, складений за кілька днів, оплачується вдвічі проти праці, що коштувала цілого місяця якому-небуть освіченому критику.
Справжня користь сучасної критики полягає у тому, щоб указувати принципи нового мистецтва»
Тетяна Дігай в силу своїх можливостей, естетичному смаку і начитаності намагається «указувати принципи нового мистецтва», добре розуміючи, що там, де нема новизни – панує штамп. І наголосимо: все це з почуття святого обов’язку, великої любові до літератури, жертовно і безкорисно, без надії отримати гідну плату за свою непросту і відповідальну працю. Але саме на таких подвижниках, сказати б, сізіфах літератури, і тримається високий рівень нашої духовності й дозволяє з оптимізмом дивитися у майбутнє…

Петро Сорока, Петриківський Ліс

17-196x300 (1)

Leave a Reply

Your email address will not be published.