«Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником тих великих подій, – зазначила, як її багато хто називає, велика українка, Галина Гордасевич, уродженка Кременця. – Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, відчули і оцінили нас по заслугах наших».

У шістнадцятирічному віці її, молоденьку тоді Галину, було заарештовано й засуджено. Але, незважаючи на, Господь сповнив її душу особливим внутрішнім світлом, відшліфував її. І в міру того шліфування, в процесі огранювання народжувалися твори, в яких людська душа, душа народу на перехрестях із минулого в майбутнє. Вони легко надаються історіософському прочитанню і потребують ще свого дослідника.

Ми ж зупинимося на «Рядку з літопису» Галини Гордасевич. У цій збірці поезій наскрізний осмислювальний підхід до історії.

Історію української філософської думки не можна уявити без історіософської проблематики.  Повторення сакральної біблійної моделі історії «від сотворення світу» в «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, гуманістична історіософія Станіслава Ожеховського, різні варіанти «відрубності» української історії в «козацьких літописах», романтична історіософія першої половини ХІХ століття, позитивістське бачення історії людства у Володимира Лесевича та Михайла Драгоманова – це тільки деякі віхи цієї традиції.

Український філософ Микола Шлемкевич писав: «В осередку українського світовідчування і далі – світогляду здавна і нині, стоять історичні і соціологічні проблеми. Це особливо яскраво виявляється у свідомості української нації ХІХ і ХХ сторіч. Не навколо гносеологічних і не навколо природознавчих проблем, як це було в мисленні Західної Європи, але навколо питань історичної долі і правди кружляла українська духовність минулого і нашого сторіч».

Ота історична доля і правда – в епіцентрі «Рядка з літопису» Галини Гордасевич:

Не один винесла бій

Україна й пустила корінь.

І жовто цвіте звіробій,

І синьо цвіте цикорій.

«Коли мені було десять років,  – зазначено у слові «Від автора»,  – я думала: ну чому я живу в такий нецікавий час? От Древня Греція, Київська Русь, Запорізька Січ – то була історія. А зараз… Я подумала і знайшла таке визначення – те, що зараз, – це політика. Через кілька десятків років я знайшла в одного історика таке: «Історія – це політика, звернена в минуле».

Саме роздуми над минулим, а також сучасним із перспективами на майбутнє спостерігаємо в «Рядку з літопису» Галини Гордасевич.

Причини активізації осмислювального підходу до історії бачаться насамперед у соціально-політичних і духовних процесах:

Пахолки спольщених князів

Гасають навпростець дворами,

Плюндрують православні храми…

Українське минуле піддане процедурі осмислення з надією, що воно може щось «сказати», дати пораду при вирішенні нагальних потреб сучасної їм дійсності. Як у речників національної ідеї В. Липинського, Д. Донцова та ін.

Для чого народжені ми –

Ясні очі, крицеві серця?

Ми сонце виводимо з тьми,

А шлях – без кінця.

У «Рядку з літопису» проявилися романтичні інтенції. На відміну від Просвітництва з його універсалістськими підходом до конструювання історичного процесу («людство», «загальний розум», «природне право»), історія  мислиться в національних категоріях. Отож історіософія зосереджена на такому суб’єкті історичного процесу, як народ/нація. Як у М. Костомарова, ідея народу в цій книзі – центральна проблема. І він – «не механіч на сила держави, а істинно жива стихія, зміст». А держава – лише форма, «мертвий механізм», що «оживлюється тільки народними спонукуваннями».

«Рядкові з літопису» Галини Гордасевич характерні концепт волі, притаманний історіософії волюнтаризму, концепт Землі, яка, за В. Липинським, є началом, у яку вкорінена історія певної спільноти. Ідея землі має своїм підгрунтям глибоке почуття органічної єдності нації. З органічною поєднаністю із землею виростає й любов до неї. І патріотизм як «свідомість своєї території, а не сама територія», що «лежать в основі буття і могутності держав». Яскравий приклад – вірш «Донецький кряж»:

Ця земля суха –

Засушив її суховій.

Відійди від гріха,

Коли ти цьому краю не свій…

Це наша земля!

Зазіхати на неї дарма

Зблизька чи здаля,

Бо земля ця не для ярма.

Історичний процес у книзі «Рядок з літопису» розуміється не як історія індивідів, а певної спільноти, тобто нації, що, за Вассияном, є «організмом», але не природним, а «штучним», витвореним творчою роботою волі еліти. Індивід не розчиняється в загальній волі нації, а реалізує свою особистість у спільному її дусі, в який він робить свій внесок і який відображається в ньому самому:

Коли над краєм налягала тьма,…

Я в дзвони била, проганяла спокій…

Коли народ забув, що він народ,

Коли він став байдужою юрбою,

   Я, міцно зціпивши поблідлий рот,

Меч узяла і рушила до бою.

Таким чином історичність приховується не в просторовій (зовнішні детермінанти), а у вольовій сфері людини.

Отож бачимо волюнтаризм як підгрунтя феномену історії, в основі якого теза Ю. Вассияна: «Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру».

Помітне місце у книзі Галини Гордасевич «Рядок з літопису» посідає всеособа. Завдяки їй як суб’єктові історичної дії «…життя стає великим через особовий вираз»:

Був Конашевич-Сагайдачний,

А скільки славних ще було:

Тут Княгиницького чоло,

Смотрицький слід тут свій позначив.

Тут досі гомін Римші кроків,

Тут Федоров «Буквар» створив…

Великі особистості творять історію тією мірою, в якій неповторна одиничність їх наочних носіїв акумулює загальну національну волю.

Українська історіософія в «Рядку з літопису» Галини Гордасевич – не лише результат поразок, але й фактор надії на майбутнє політичне відродження України:

Як старовинний оберіг,

Ти знов засвітишся, Остріг!..

«Рядок з літопису» Галини Гордасевич потребує не одного історіософського прочитання. Збірка надзвичайно цікава для дослідження української душі, національної ідеї.

Юлія БОНДЮЧНА

Leave a Reply

Your email address will not be published.