Кирста Б. Вечірні ми вулицями. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. – 104 с.

Дебютантів багато, мало дійсно вартісних дебютів. Як правило, молоді генії починають з наслідування популярних віршописців, недолугих заяложених рим, невиразно-банальних образів. Молодий поет з дивним імʼям Теодот Кирста – студент, пластун, організатор літературних подій – несподівано заявив про себе невеличкою книжечкою «Вечірні ми вулицями», що вийшла за підтримки Івано-Франківської міської програми книгодрукування у видавництві «Місто НВ».
Як для першої книжки, зібрані в ній вірші вирізняються певною свіжістю звучання, оригінальними поетичними знахідками. В основному, це інтимна лірика, переповнена сповідальністю перших почувань і переживань. Юний поет звертається до реальної, чи гіпотетичної «коханої», навколо якої геліоцентрично обертається всесвіт, відкриває своє романтичне бачення світу і жінки/дівчини в ньому:
Зустрічати тебе випадково
На вулицях рідного міста –
Це наче знаходити нову родимку
На твоєму тілі:
Давати їй назву…

З притаманним юності максималізмом автор прагне озвучити, номінувати своє кохання. У нього безліч імен, до нього безліч звертань: «дівчинко», «Людмило», «осеневолоса», «подруго моя дальня», «лагідна», «чорнява», «рідна», «мила». Це саме та, до якої «готовий говорити <…> віршами,/ зачитувати кожної миті і не тільки свої». З тим же неприхованим максималізмом говорить і про себе: «Тоді у нас будуть ночі – / темні, як моє минуле…»
Почуття поета, як хвилі – то приплив, то відплив, то накочуються на берег, де чекає омріяне, то відкочуються. Після рядків «мила, бережи, бережи свої сльози,/ як Петро береже ключі від раю» він може здивовано запитати: «Я тебе знаю?»
Відчуваючи на підсвідомому рівні потребу самозахисту, по-чоловічому твердо, але по-юнацькому фатально конструює текст:
Знайомство із нею –
це привід для самогубства.
Поки не пізно
ріж свої вени,
вʼяжи собі зашморг,
кинься під потяг!
Але не дай її голосу
поселитися у твоїй голові.

Верліброві форми Т.Кирсти більш влучні, ніж силабо-тонічні строфи, вочевидь, через те, що сам верлібр порушує, навіть – можна сказати – руйнує вузькі рамки традиційного римування і дає можливість чіткіше передати думки:
…зі всіх тих слів,
які ми залишали у спільних розмовах,
мов чайові у ресторані,
якими кидались, ніби каменями,
які підносили на руках та устах
можна було б збудувати місто.

Основним недоліком збірки є «авторське» редагування, тобто, відсутність такого. На жаль, наша поетична молодь вважає себе самодостатньою і самовпевнено не сприймає ні обʼєктивної критики, ні редакторських правок. Звідси неправильні відмінкові закінчення (очікуючи берегу), лексема «біль», вжита, як слово жіночого роду, невдалі рими (дерева-легені, слова-весна, насправді-завжди, йшла-зима…), то присутність, то відсутність в одному вірші розділових знаків, звідси слова, схожі на українські (кутаю, стараюсь, злишся), які просто необхідно замінити питомо українськими синонімами-відповідниками.
Проте, збірка справляє позитивне враження, заявляючи і про зародки таланту, який, при систематичному читанні кращих зразків вітчизняного та зарубіжного поетичного слова, можна розвинути у щось непересічне, а також про вроджене відчуття слова, чисто тактильне сприйняття ритмомелодики поетичних рядків.
На разі процитуємо один вірш, який можна вважати кращим зразком поезії Теодота Кирсти, хоч і не є ключовим твором цієї збірки:

***
Сніг, що випав завчасно –
Це білий кит.
Який викинувся на сушу
З небесного моря.

Діти йому радіють
Дорослі його проклинають
Та ніхто не питає,
Чому ж він так втомлено впав?
Ніхто не розуміє,
Що кита викинули хвилі розпачу
Ніхто не співчуває
Що у неба теж є дно.

Я приходив до нього щовечора
І гладив його передсмертну шкіру
Я слухав тужливу пісню
Його важкого дихання
І здригався від хрускоту кісток
Під чиїмсь черговим черевиком

З часом його
Велич меншала:
Одного разу я промовив:
«Мій білий друже,
Я люблю тебе.
Я відчуваю пальцями холод,
Та знаю про тепло,
Крізь яке проростають підсніжники
У твоєму череві.
Бережи себе».

І кит заплакав
А його могутнє тіло
Перетворилося на сльози,
Які розтеклись по всьому місту.

Та люди продовжували
Їх топтати.
Вони ж не бачили білих сліз
Під брудом своїх черевиків.

От заради цього «білого кита» і варто було блукати вечірніми вулицями, визбируючи ідеї та образи. Побажаємо Теодоту нових творчих знахідок, яскравих поетичних творів, безсонних ночей над книжкою, а головне – важкої наполегливої праці, без якої ще жодний талант не отримав ні поступу, ні розвою.

м. Івано-Франківськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.