Рішення Комісії з журналістської етики щодо звернення за трьома скаргами на ксенофобський текст у «Чортківському Віснику»

6 лютого 2018 року до Комісії з журналістської етики надійшли одразу три окремі звернення зі скаргами на статтю під заголовком «Жиди чи євреї?», яка була опублікована 2 лютого 2018 року у газеті «Чортківський вісник» (у розділі «Колонка редактора»): від Зубцева О. І., Михальченко Н. А. та Мінкіна Я.

Суть звернень полягає у тому, що 2 лютого 2018 року в розділі «Колонка редактора» газети «Чортківський вісник» було опубліковано статтю «Жиди чи євреї?», публікація якої, на думку скаржників, є проявом расизму та розпаленням міжнаціональної ворожнечі. Зокрема, один зі скаржників зазначає про порушення статті 15 Кодексу етики українського журналіста, де йдеться про те, що ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні вподобання.

Зазначені скарги у повній мірі відповідають вимогам до звернень, визначених чинним положенням про Комісію з журналістської етики. З огляду на вищезазначене, Комісія в рамках своїх повноважень та у порядку, визначеному Положенням, бере до розгляду зазначені звернення, об’єднуючи їх до одного розгляду, враховуючи однорідність заяв та спільний предмет оскарження.

З метою реалізації своїх повноважень, Комісія прийняла рішення про звернення за висновком для оцінки тексту публікації до незалежного експерта Максима Буткевича, правозахисника, співкоординатора проекту «Без кордонів» – висновок додається (Додаток 1).

Після ознайомлення членів Комісії з оскаржуваною публікацією, а також отриманням експертного висновку від незалежного експерта, члени Комісії дійшли висновку щодо потенційного порушення кількох статей Кодексу етики українського журналіста, зокрема статей 6, 9 та 15. У публікації не дотримано повноти та об’єктивності поданої інформації про факти та події; автор знехтував відокремленням фактів від особистих суджень та припущень, а також мало місце розповсюдження інформації, що містить упередженість та необґрунтовані звинувачення; і що найголовніше, публікація містить явні ознаки дискримінації через релігійну належність та національне походження.

В межах своїх повноважень Комісія з журналістської етики виносить рішення про заяву у формі публічного осуду редактору газети «Чортківський вісник» М. Полянській, а також про публікацію зазначеного рішення та експертного висновку щодо оскаржуваного матеріалу на веб-сайті Комісії та поширення рішення в медіа.

Водночас, Комісія наголошує на неприпустимості поширення расистських висловлювань в ЗМІ. Обов’язок журналіста – не створювати публікації чи програми, які будуть підбурювати до дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, релігії, статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності чи будь-яких інших ознак. Більше того, журналіст повинен чутливо ставитися до висвітлення тем, пов’язаних із дискримінованими групами в Україні, а також публікувати тільки перевірену та збалансовану інформацію, залучаючи до коментарів таких тем експертів у відповідних галузях та правозахисників.

Голова Комісії                                                            Андрій Куликов

Додаток 1

Експертний висновок

 правозахисника, співкоординатора проекту «Без кордонів» Максима Буткевича

«Чортківський вісник» (номер 3 (503) від 2 лютого 2018 року)

«Жиди чи євреї?» (рубрика «колонка редактора»), підпис – Мар’яна Полянська

Предмет публікації, вміщеної у № 3 «Чортківського вісника» від 2 лютого 2018 року, не пов’язано із її заголовком: авторка Мар’яна Полянська на самому початку вказує, що її текст – не вибір між двома лексемами, а спроба відповісти на її ж власне «питання» (насправді, розкрити її власне твердження) щодо непропорційно великого представництва в українських органах влади представників єврейської громади (у тексті, синонімічно із етнонімом «євреї», використовуються означення релігійної групи «іудеї», а також створене шляхом поєднання першого і другого «представник іудейської національності» та пейоративне «жиди»[1]). Саме подібне твердження, до якого п. Полянська повертається протягом усього тексту, є проявом мови ворожнечі стосовно представників і представниць єврейських спільнот. За класифікацією Дослідницького центру «Сова» від 2007 року (далі за текстом – «класифікація Центру «Сова»)[2],  твердження про непропорційну перевагу тієї чи іншої групи можна віднести до мови ворожнечі середнього типу. Також нічим іншим, як мовою ворожнечі, є свідоме вживання принизливого і пейоративного позначення «жиди» протягом усього тексту.

Текст колонки зосереджено винятково на євреях і єврейках як окремій, цілісній (за незначними винятками) спільноті та негативній ролі, яку, за твердженням авторки, вони відіграють у житті України та у світі в цілому. Переважній більшості євреїв (за винятком однієї ремарки про те, що «і серед них є багато хороших і розумних людей») М. Полянська приписує моральні вади, як-от: пристосуванство, прагнення діяти винятково для вигоди власної етнорелігійної спільноти, дії, спрямовані на те, що вони «активно вкорінюються поміж усіх гілок влади багатьох країн світу». Свої розмірковування авторка підкріплює фантазійними і нічим не підкріпленими твердженнями про начебто єврейське походження багатьох із історичних і теперішніх керівників найрозвинутіших держав світу та низки відомих політиків України. Ці твердження можна схарактеризувати як мову ворожнечі (за класифікацією Центру «Сова»: «звинувачення групи у негативному впливі на суспільство, державу», «звинувачення групи у спробах захоплення влади», «створення негативного іміджу групи», «твердження про моральні недоліки групи»).

М. Полянська у тому числі протиставляє євреїв українцям, виводячи це з історії стосунків двох етнічних груп («Жид завжди був у українському селі шинкарем, писарем, війтом»), покладає на них односторонню відповідальність у близькосхідному конфлікті (паралельно згадуючи, що до створення Держави Ізраїль, за колоніального британського панування на Близькому Сході, палестинці «жили на Ізраїльських землях, добра наживали» та що однією з підстав для створення Держави Ізраїль для євреїв начебто було те, що на тих землях «жив Ісус» – обидва твердження є некоректними і негативно-чутливими не лише для євреїв, але і для палестинців чи християн). Ці твердження можна схарактеризувати як мову ворожнечі (за класифікацією Центру «Сова»: «твердження про історичні злочини групи як такої», «звинувачення групи у територіальній експансії»).

Виклад авторки містить хоч і не доведену до логічного завершення, ревізіоністську складову стосовно історії Шоа (Голокосту) – вона заявляє, що спершу «євреї стверджували» про меншу, ніж пізніше, кількість загиблих від рук нацистів, і вже пізніше «з кожним роком загиблих представників юдейського народу ставало все більше». Також у тексті вшанування пам’яті жертв Голокосту представлене як не-українська подія і позиціонується у сфері міждипломатичних стосунків держав Україна та Ізраїль (і, відповідно, євреїв, які загинули від рук нацистів та їхніх поплічників, зокрема, на території України, виключено із українського народу, і вшанування їх пам’яті віднесено до сфери зацікавлень винятково іноземної держави). Поміж іншим, це зроблено через нічим не обґрунтоване та безграмотне протиставлення «Голокосту» (поняття, яке у тексті чомусь трактується як англомовне) – «Холокостові» (друге поняття начебто «охоплює ширше поняття», у т.ч. загибель українців у Другій світовій війні). Ці твердження можна схарактеризувати як мову ворожнечі (за класифікацією Центру «Сова» – «середнього» типу: «публікації та висловлювання, які ставлять під сумнів загальновизнані історичні факти насильства і дискримінації»).

Саме з діяльністю євреїв у сучасній Україні авторка пов’язує зростання зовнішнього боргу та дефіциту державного бюджету України.

Наприкінці свого тексту М. Полянська наголошує, що єдиним виходом зі скрутної ситуації є поставлення біля керма влади в Україні представника української етнічної групи (на противагу не лише «всяким євреям», але також і «румунам, полякам, американцям») із певними визначеними елементами біографії та світогляду. Таким чином, право обіймати керівні посади в Україні нею «резервовано» не за громадянами України, незалежно від етнічної належності чи політичних переконань, а винятково за представниками однієї етнічної групи – інших, автоматично, треба обмежити у правах. Ці твердження можна схарактеризувати як мову ворожнечі (за класифікацією Центру «Сова» – «жорстокого» та «середнього» типу: «завуальовані заклики до дискримінації», «заперечення громадянства»).

Всі ці виклади, не підкріплені жодними фактами чи посиланнями на джерела, з відсутніми логічними поєднаннями між різними частинами тексту, М. Полянська урізноманітнює «життєвими прикладами» – від «розповіді бабусі» про історію з її життя на початку тексту до відверто антисемітського т.зв. «анекдоту», який цей текст завершує. Останній претендує на переповідання трагічної сторінки історії ХХ ст. – Другої Світової війни – та винищення як євреїв, так і українців, з боку нацистів; однак його наратив сконструйовано винятково із метою створити конфлікт між представниками «українців» та «євреїв», наголосивши на людяності й самопожертві перших і підступності останніх.

Дану публікацію в ЗМІ не випадає назвати журналістським текстом. І не лише тому, що її вміщено у рубриці «колонка». Текст М. Полянської містить лише один факт, який відповідає дійсності, а саме: відсутність на даний момент офіційного визнання Державою Ізраїль Голодоморів в Україні геноцидом українського народу в термінах, визначених теперішнім українським законодавством. Крім цього факту, а також «розкриття» антисемітської позиції авторки, текст не інформує аудиторію ні про що – всі решта наведених у ньому тверджень є або хибними, або вигаданими.

Текст в цілому вочевидь має на меті винятково приниження євреїв та розпалення ворожості щодо них. У випадку застосування критеріїв Центру «Сова» до цієї публікації – знайдемо і «жорстку», і «середню», і «м’яку» форму ворожнечі, якою пронизано весь текст.

Тим не менше, оскільки публікацію здійснено у засобі масової інформації від імені редактора цього ЗМІ, то, застосовуючи до неї критерії Кодексу журналістської етики, можна констатувати, що у даному випадку порушено щонайменше статті 6 (не було надано ані повної, ані об’єктивної інформації з питання – інформації не було надано майже жодної), 9 (як факти подавалися нісенітниці без жодного посилання на джерело чи іншого обґрунтування) і 15 Кодексу журналістської етики. Також слід мати на увазі, що дана публікація містить ознаки такої, що порушує низку нормативно-правових актів України, у т.ч. ст. 161 Кримінального кодексу України.


[1] Тут і далі, відповідно до контексту, частина цитат у лапках є цитатами з публікації.

[2] Кожевникова Г. Язык вражды после Кондопоги // В: Язык вражды против общества (сб. статей). – М.: Центр «Сова», 2007. – стор. 14. [Доступно в Інтернеті за посиланням: www.sova-center.ru/files/books/hs07-text.pdf , натепере перевірено 15 лютого 2018 р.]

Голові КЖЕ Андрію Куликову Ярослав Мінкін, голова правління Молодіжної організації “СТАН” Скарга Газета за 2 лютого, друга шпальта, текст у «Колонці редактора» з назвою «Жиди чи євреї?». Питання, яке авторка ставить на самому початку, звучить так: «Чому у нас при владі так багато жидів?» Далі йде перелік політиків – від Трампа і Меркель до Порошенка, Тимошенко і Саакашвілі – вся «одіозність» котрих на її думку пов’язана з тим, що вони буцімто не арійці… Нічого начебто нового – такого роду «відкриття» доволі часто спливають на поверхню у виданнях жовтувато-коричневого забарвлення і промовах окремих політиканів. На жаль, ми до них вже звикли і воліємо не звертати уваги… Хоч з позиції права поширення такого роду поглядів могло б кваліфікуватися, як порушення рівноправності громадян залежно від їх національної належності та розпалювання національної ворожнечі та ненависті . Що за це може бути – читайте статтю 161 ККУ. Вдаватися до дискусій з авторкою не вважаю за можливе . Бо ж сказати, що її одкровення низького, «базарного» рівня – образити людей, котрі заробляють свою копійку на базарі… Ніяк не реагувати? Мабуть було б так, але редакторка «Вісника» завершує власний юдофобський спіч анекдотом… про Голокост. Це вже, даруйте пані, за межами елементарної пристойності. 06.02.2018 Голові КЖЕ Андрію Куликову Ярослав Мінкін, голова правління Молодіжної організації “СТАН” Скарга Матеріалам такого формату місце у “чорносотенному віснику”, а не у ЗМІ, що фінансується громадою. Якщо це думка редактора – газета потребує на нового редактора. 06.02.2018 Голові КЖЕ Андрію Куликову Зубенцев Олександр Ігорович Скарга Я, Зубенцев Олександр Ігорович, прошу Вас розглянути скаргу на порушення журналістської етики. Предмет скарги (див. скани) – стаття під заголовком “Жиди чи євреї?”, яка була опублікована 02.02.2018 в газеті “Чортківський Вісник” (розділ “Колонка редактора”). На мою думку, публікація подібних матеріалів є проявом расизму та розпаленням міжнаціональної ворожнечі. Вважаю, що при цьому також було порушено статтю 15 Кодекса журналістської етики: Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу. Необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики. 06.02.2018

Leave a Reply

Your email address will not be published.