Сьогодні на кладовищі у Березовиці родичі, знайомі, колишні воїни-«афганці» похоронили свойого бойового побратима Віктора Міська.

Віктор багато років очолював обласну організацію Української спілки ветеранів Афганістану (УСВА), був уповноваженим представником Державного комітету України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів ув іноземних державах в Тернопільській ОДА, працював в комітетах місцевих рад різних скликань, з 2011 року до останнього подиху свого життя обімав посаду заступника директора у відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.
За багаторічну працю та активну життєву позицію нагороджений орденами «Червона зірка», «За мужність», медалями «За заслуги», «Вірність бойовим традиціям».
Віктор Володимирович Місько був світлою, доброю людиною, чуйним чоловіком, сім’янином. Сльози перехоплюють дух – осиротіли дружина Тереза, дочка Наталя та син Віктор…
Народився Віктор Місько напередодні жіночого свята – 7 березня 1962 року в Тернополі. Хлопчина нічим не відрізнявся від своїх ровесників – навчався в школі №16 на Дружбі, займався класичною боротьбою, виступав на першість міста, після 9 класів пішов навчатися на будівельника в ПТУ №4. А у 1981 році Віктора призвали в армію. 4 місяці юнака готували до нелегкої військової служби у мотострілецькому навчальному центрі в Переяславі-Хмельницькому. А вже безпосередньо перед відправленням у Афганістан він 3 місяці служив в розвідувальній роті у місті Термез, що у Туркестанському військовому окрузі. Як жартівливо співали солдати: “У ТуркВО є три “дири” – Кушка, Термез і Мари”.
Після цього він у складі свого розвідувального взводу потрапив під Кандагар. Віктор згадував, що прибуття на місце служби його дуже вразило. Адже перше, що він побачив на території частини – це напис великими літерами: “Тернопільська бригада”! Саме так, за іронією долі Віктор потрапив служити у славнозвісну 70 гвардійську Тернопільську бригаду. У роки Другої світової війни саме бійці цієї бригади визволяли його рідний Тернопіль від фашистських окупантів.
У складі його підрозділу були солдати з усіх куточків тодішнього Радянського Союзу – литовці, естонці, росіяни, українці. По-справжньому міцно Віктор здружився з литовцем Даліусом з Паланги. Віктор був розвідником, в обов’язки якого входило, зокрема, коректування вогню для артилерії. Бійці цього взводу часто відправлялися в надзвичайно небезпечні спецоперації в інші міста – Газні, Кирлинкод, Шиндант.
Загалом солдату Міську подобалася військова служба. Ранкові підйоми, зарядки, стрільби, тренування, дисципліна тощо. Для нього це був цікавий час. І він навіть в Афгані не змінив свою думку про армію. Він казав, що на війні себе якраз і можна було відчути справжнім чоловіком та людиною з великої літери. Відчувалася твоя потрібність друзям та бойовим побратимам.
Розвідники під час війни – це чи не найнебезпечніша військова спеціальність. Під час служби Віктора Міська неодноразово нагороджували грамотами командування і подяками. Отримав він і медаль “За бойові заслуги”. Вже коли підходив час демобілізації, командування неодноразово пропонувало Віктору залишитися на понадстрокову службу, обіцяючи і звання, і високі зарплати. Та він таки відмовився, не дивлячись на те, що у війську йому подобалося. Та хотілося додому, де на нього чекали батьки і брати.
Віктору завжди не так пригадувалися окремі бої, хоча кожен виїзд розвідвзводу супроводжувався сутичками з моджахедами, як жахливі сцени з казармового життя солдатів. Одного разу він зайшов у намет, де вже спали його друзі і ледь не втратив дар мови від огиди. Бійці міцно спали, а на їхніх обличчях копошилися рої мух. В нічний час комахи у пошуках вологи забиралися у всі частини людського тіла, де були слина, слиз тощо. Забиралися у вуха, ніс, рот, повзали по очах. А вдень ці мухи від спеки переховувалися у туалетах… Тож не дивно, що різноманітні хвороби буквально косили ряди радянських солдатів.
Самого Віктора це також не оминуло. Він перехворів на лихоманку, малярію і жовтуху. Під час днів і ночей, проведених на лікарняному ліжку, Віктор на власні очі надивився жахіть на все життя. Він ніколи не забував – у санчастині поруч з ним лежав пілот гелікоптера, який напередодні збили моджахеди. Пілот сильно обгорів, витягуючи з палаючої машини ранених бійців. Він був весь закутаний у медичні бинти, на голові не було жодної волосини. І от йому з дому прийшов лист. Напевне, в тому листі була якась страшна звістка, оскільки обпалений пілот впав в такий нервовий стан, що обхопив голову руками і стискував її пальцями з такою силою, що Віктор буквально чітко бачив, як череп пілота прогинався, наче гумовий м’яч.
На війні для солдата не може бути нічого радіснішого за хорошу звістку з рідного дому. Віктор не був винятком. І з нетерпінням чекав на листи від рідних. У хвилини перепочинку писав звістки і сам. І хоча в армії, звісно, була цензура на листування, Віктора приємно здивував один момент. Одного разу він відправив матері додому в конверті знайдену ним в горах стародавню монету і висушені квіти. І лист дійшов! А ще Віктор на все життя запам’ятав дивну і вражаюче гарну картину – вранці свого першого в Афганістані дня народження він побачив пустелю, яка була вщерть заповнена червоними яскравими квітами, що зацвіли.
Не зважаючи на велику кількість спецоперацій і боїв, в яких довелося брати участь Віктору Міську, солдат повернувся додому без жодної подряпини. Він був переконаний, що вижив і залишився неушкодженим в пеклі Афганістана завдяки тому, що був добре підготовленим і дисциплінованим бійцем. А ще тому, що у Віктора на грудях завжди був маленький натільний хрестик, а в серці віра в Бога.
Сьогодні попрощатись із Віктором Міськом прийшло багато бойових побратимів, друзів, і просто небайдужих людей. Сподіваємось, що пам’ять про цього тернопільського достойника у наших серцях житиме вічно. Нехай земля Тобі, друже-брате, буде небом.

Leave a Reply

Your email address will not be published.