Герман Олег. ПАСТОРАЛЬ. Поезії. – Тернопіль: Джура. 2018, – 120 с.

Ця книжка з’явилася на моєму робочому столі завдяки «Укрпошті». І відразу углибила в нуртоплин авторового думання. «Сидять принишкло по кутках пісні» . Непретензійний рядок з метафоричним зблиском із вірша Олега Германа (з його найновішої у часовимірі збірки «Пастораль») ще раз нагадав, що поетичної справжності не буває без щемливого почуття любові до ріднизни. І те, що пан Олег починає з цього, лише додає виданню шарму.
Коли писав ці рядки, з глибини пам’яті напливло: «…аби в оці порепані долоні священне наше взяти знамено». Це – з твору цього ж віршара «Хвиля промов», оприлюдненого ще в далекому 1992-ому… Як бачимо, версифікатор залишається вірним своєму творчому путівцю – народжує цікаві образи з буденної деталі.
До речі, «Паастораль» свідчить про це. І почнемо з того, що читачеві важко проштовхнутися між деревами й рослинами, звірами і птахами, зірками та небесними світилами, котрими так густо «заселена» книга. «Зачепив завісу мокрий явір», «Благородно-тихий спокій краде ворон крадькома», «Кружляли зорі, бджоли і вітри», «Скрайте сум їх об Місяця крайчик»…
Ви, очевидно, помітили, що у багатьох випадках «населення» у віршах нашого краянина має метафоричне забарвлення. Воно, як на мене, помітне у інших творах. І на основі цього висновкуємо про небуденну метафоричність мислення віршаря. «Бас роздягнув бандуру догола», «Горіх зішулив зболені рамена», «Дощисько цебенів в кутку псалми», «Пітьма упала на сирітські хати», «Он із дитинства верби сиві ледь шкандибають край дороги», «Зів’ялу тугу розкуйовдив вітер»… Метафори – свідчення поетичності. Без органічності цього поетичного засобу такого враження не було б.
Цей висновок підсилюють і вдатності порівняльного ряду. «Завіса ночі, як стара кора», «А гора, як неголений дід», «Село застигло, як драглі весільні», «Заторкую вербову сорочину, мов боязкий коханок», «Я, мов свічка, став незрячим». Іноді з-під пера автора з’являються висловлювання з дозами афористичності та несподіваності. «Жодний сейф не збереже те, що йменується життям», «Не варто жить на показ чи заказ», «Поезію в будинок престарілих через майдан продажності ведуть», «Келих щастя з краплею отрути».
Тут на перший план виходить гранична відвертість. Мені навіть здається, що саме вона – спонука таких цікавих образів, як «золотаві струни тіней», «вуглики ночі», «розгубленості іній», «орнамент почуття», «гірлянда ночі», «ностальгії полонез». Вони крокують поряд з такими цікавинками, як «вістря крику», «аркуші туману», «пригорща думок», «часу буси», «замучене подвір’я». А ще ж існують «бузковий дощ», «вокзал почуттів», «терня влади», «хмари слів». Згоден, що іноді може здатися, автор перебирає міру у нанизуванні цікавинок. Але корабель такого думання розбивається об сприйняттєві тороси, бо висловлювачі «геніального» міркування забувають про очевидне: якщо поетичне щодення не супроводжує образність, то воно витрачає свою таємничість. Я саме ота невідомість манить читача. А чим більше буде небуденності, тим ліпше.
Ще одне спостереження. Чомусь гадається, що автор буквально полює на слововиражальні образки. Окремі з них вкриті флером неологічності: «світовірші», «привечір’я», «телегості», «першозапах», «знеукраїнена». Часто-густо «примагнічують» до себе рідковживаності , окремі з яких мають посмак давнини: «прицвяшить», «переступ», «ворожда», «дощовиця», «зирк», «труждина». Вистачає і слівець, які вважаємо діалектизмами: «маринарка», «бинда», «випуджує»… Коли вже зайшла мова про оригінальність слововиявів, то, мабуть, було би великою несправедливістю не згадати про такі вдалості: «небесніє», «сріблянець», «закутень», «незмовлення»… (Зрештою, перелік можна продовжити. І не бачу тут надзвичайності. Якщо в поетичній книзі їх немає, то версифікаторові взагалі не варто псувати папір).
Різко? Так! Але упевнений, що цю мою думку поділяє Олег Герман реальністю слова. А ще – переплетенням мотивів у більшості текстів. (Те, що не мовлено усіх – невипадковість. Тоді, коли віршар віддає перевагу однотемності, виходить нецікавість. Це, зокрема, стосується громадянської лірики, деяких віршів на релігійну тематику). Ні, це не означає, що автор перш за все для себе повинен табуювати ці темарійні з’яви. Борони, Боже! Просто, варто тут вишуковувати небуденність через поетичне узагальнення звичного: «І в’яже тінь орла арканом знеукраїнену любов». «Мокрі ліхтарі розхитували світ облудний».
Очевидно, можна говорити й про інші виражальні сторони «Пасторалі». Та і вищезгаданого досить, аби подумати про те, з якою поетичною течією ототожнює себе краянин? Метафорист? Сповідальник? Традиційник? Модерніст? Та радше, він блукає між цими «соснами». І до певної «поетичної школи» його не віднесеш. Просто можна знайти дещо спільне з поетикою Василя Місевича, Михайла Каменюка, Василя Густі, Миколи Пшеничного. Філігранно відточена поезія, без якої збідніли б наші душі. І нехай вона не сягає вершин небесності, як це ми маємо з віршами Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди, Ігоря Римарука, Павла Гірника, Тараса Федюка. Поетична справжність, як загата перед графоманією, котра нахабно рветься до наших сердець.
І ще одне питання. Якою бачить поетичну майбутність Олег Герман? Не впевнений у його конкретній відповіді нині. Але вірю, що вона неодмінно буде. У вигляді нової книги з увагою до поетичної деталі. Ще кращої за «Пастораль». А чому б ні, коли цього так хочеться?

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.