Ткач М. М. Зойк сови : Чернігів : видавець Лозовий В. М. , 2015. – 96 с.

Кожне знайомство з новою прозовою книгою нагадує ним подорож у незнане. Мандрівка у бентежний світ вчинків героїв, у якому хочеться залишатися якомога довше. Про щось подібне подумалося, коли перечитували «Зойк сови» Михася Ткача з Чернігова, окремі твори якого раніше нерідко знаходили у періодиці.
Чому виникли такі міркування? Не будемо кидатися у вир теоретизувань хоча, можливо, заглиблення в даному випадкові і було б доречним. До асоціацій з мандрами спонукав автор. Бо в «Зойкові сови» воєдино переплелися сучасність і минуле.
Спробуємо дещо деталізувати це твердження. Скажімо уривок з автобіографії цієї повісті під назвою «Чужинці» повертає читацьку свідомість у роки Другої світової війни і у літак гіркого повоєння, а оповідання «Мелодія обірваної струни» у проблеми сьогочасся, породжені воєнними діями на східних рубежах нашої держави. Маємо зриме переплетення цих мотивів у новелі «Спогад про друга».
Розуміємо, звісно, що говорячи про це, не відкриваємо америк, та й не ставимо перед собою такого завдання. Екскурс у темарій прози чернігівця дав можливість виокремити один важливий момент, ігнорування яким не дав би змоги наблизитися до розуміння загадки прозового Всесвіту.
Вищезгадані твори, а також деякі інші тексти з цієї книги чітко вказують про належність Михася Ткача до традиціоналістів у слововираженні. Це при тому, що автор не робить ніякого секрету зі своєї орієнтації до звичності. Але так звана «медаль» традиційності має і зворотний бік, тобто аверс і реверс. Якщо точніше то, поціновувачів красного письменства цікавлять більше літературознавчі означення, а не самі словосполучення, у які вони занурюють своє мислення.
Спробуймо зробити таке і ми, себто торкнемося тих аспектів, які характеризують творчу манеру письменника. Деталізуємо на мовленнєвості, бо саме вона є найпромовистішим елементом творчої оригінальності мистця.
Згадаємо хоча б про таке. У невеличкій за обсягом книзі нерідко можна побачити цікаві пейзажі. «Дивився у потьмарену стелю палати, а перед очима бігла, хвилюючись, через околицю стежечка до хати, жовтів під голубим небом клин поля за селом…» («Зойк сови»). «Небо затяглося у білий шовк і сонце крізь нього дивиться згори сонливо» («Весна з подихом зими»). «Над димарями сільських хат від призахідного сонця, що висить над обрієм, багрянилися дими» («На Великдень»).
Таке враження, що й ми самі стали заручниками пейзажності і не хочемо вириватися з цього полону. Адже перед нами постають цікаві картинки. Якщо врахувати, що пан Михась має художницьку освіту і чимало літ свого життя віддав роботі за малярським фахом, то його потяг до живописання словом можна зрозуміти, бо таке самий сентимент до пейзажу робить мистця цікавим, бо кожен сприймач прагне до оригінальності, правда, з терпкуватим присмаком логічності.
Тут, очевидно, варто повести мову ще про один момент. Нині частенько можна почути думку, що наш швидкоплинний час з його постійними катаклізмами – не період для замилування красою довкілля. Бо ж допікають щоденні проблеми, але така точка зору не витримує ніякої критики. Це в якійсь мірі навіть подібне до того, що доросла людина заперечує вплив глобалізаційних процесів на клімат нашої планети, хоча сама сміється з того, що знаходяться наївні, які вірять у таку фікцію. Бо в реальному житті не раз стикаємося з тим, що саме жахливість буднів причаровує до краси.
І у такі моменти проймаєшся огидою до текстів творців маскультурної макулатури, які вдають, що не розуміють важливості живописання у житті індивіда. Адже вони суперечать самі собі, бо у творах яскравих представників цієї літературної течії, які з’явилися останнім часом, пейзаж займає помітне місце, хоча частенько це затінює надмір еротичних сцен та ненормативної лексики. Повернення до того, що у всі часи було характерним для вітчизняної прози? Погодьтесь, що на цьому тлі традиційність пейзажності у прозі Михася Ткача виглядає дуже привабливо. Щось схоже на те, що людина упродовж всього життя переймається тим, що є наймилішим для особистості.
Але пейзажність в інтерпретації чернігівця так не привабила б, якби не її мирне співіснування з іншими елементами художньої довершеності. Мовленнєву палітру вдало доповнюють цікаві порівняння на кшталт: «приземкуваті хатки, як застарілі гриби» («Марійка і Василь»), «сонце… як свіжа рана» («Мелодія обірваної струни»), «радість…, як бентежна хвиля» («Зойк сови»). Вже самі собою ці самі порівняння створюють неповторні картини.
Як і діалогічність, з якою дружить мала проза Михася Ткача. Відчувається, що її творець через монологи і діалоги намагається показати всю складність нашого буття. Адже за ними – щемливі спроби вростання у людську психологію, що є дуже важливим.
Але тут не все виглядає так просто, як може спершу здатися. З одного боку, ніби й помітно, що автор живе тим, що коїться у головах його героїв і вміє точними словами це передати. А з іншого? Іноді хочеться в діалогічності більшого вростання у діалектні особливості мовлення героїв чи тяжіння до рівня освіченості і навіть місця проживання. Хоча, може, це тільки наше прагнення з точки зору «західняків» (хочемо того чи ні, а регіональність сприймання має значення?).
Не може не кинутися у вічі емоційність, яка виникає від прізвищ та імен. Навіть візьмемо на себе сміливість ствердити, що автор таким чином натякає на незнищенність національного коду. На нього, до речі, працюють й географічні назви. (Не бачимо потреби перелічувати їх усіх, але й назвемо лише деякі з них, як от: дід Клим, Худоман, Омелько, населені пункти Седнів, Мар’їнка).
А після цих розмислів знову повернемося до питання про реалістичність письма. Але вже – через певні композиційні моменти. Нас, зокрема, зацікавив сам принцип побудови. І з подивом для себе збагнули, що є логіка в тому, що «Зойк сови» починає мала проза про переживання простої людини на сучасній війні, а вже після того йдуть спомини про літа дитинства, в обох випадках – калейдоскопічність вражень. Неодновимірна (а хіба у реалії так не буває?).
Є ще один момент, на який не можна не звернути уваги, в поле зору автора потрапляють звичайні люди. Але діють вони в екстремальних умовах. Автор звісно розуміє всю неоднозначність. Людиною підсвідомо керує інстинкт самозбереження. Так і має бути. Але водночас вона не може забувати і про душу. Дилема, з якої немає виходу? Так! А це дилема, котру кожен вирішує в міру своїх почувань. І, слава Богу, немає в книзі жодного випадку, коли письменник зримо нав’язує героям бажані манери поведінки, бо розуміє, що вони усвідомлено мають підступитися до них, що народжує художність високого ґатунку та психологічну переконаність.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії
імені Тараса Шевченка

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії імені братів Лепких

м. Кременець – м. Шумськ
Тернопільської області

Scan-160204-0003_22

Leave a Reply

Your email address will not be published.