Ці рядки належать перу письменниці, творчість якої становить велику добу в українській літературі й, одночасно, цілу добу в боротьбі українського народу за власне місце під сонцем. Лесі Українці.

Як зазначив Олесь Гончар, із її творчістю «в нашу літературу входили цілі світи, незнані чи малознані раніше, відкривались нові тематичні обшири. Небагато хто виходив на такі океанні простори, досягав таких масштабів художнього синтезу».
«Як Беатріче водила Данте по небесах раю, – зауважила в одному з інтерв’ю Оксана Забужко, – отак, йдучи за Лесею Українкою, можна пройти по забутих колах української історичної пам’яті».
Колись І. Франко (1898 р.) окреслив особистість Лесі Українки (ще лірика!) як «чи не одинокого мужчину на всю соборну Україну». Як зазначив Євген Маланюк у своїй «Книзі спостережень», «характер і воля цієї фізично-схорілої жінки були й залишаються винятковими, сказати б у всеєвропейському мірилі. Щось від французької Жанни д’ Арк було в ній. І чи не ролю саме Жанни д’Арк в нашій літературі, а тим самим, і в історії нашого народу, відіграла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині…»
Коли знайомишся з біографічними даними про письменницю, перше, що вражає, це її надзвичайна сила духу. «Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі, – писав Д. Донцов, – є підставою її світогляду. Сими нотками своєї творчості ставить себе Леся Українка поряд з такими апостолами культу енергії, як Стендаль, Меріме, Ніцше, Карлейль, Роден, Барбей д’Оревілі, Гюйо або д’Аннунціо та іншими піонерами нової релігії, що має відродити наш безвірний, хворий на волю, вік. Сими ж нотками вона так ріжнилася від своїх сучасників, жерців розслабляючого почування і пасивної любові до позбавленої всяких трагічних моментів краси. Її стиль був точним відбитком її світогляду».
Отже, одним із важелів духовного подвигу в Українки була надзвичайна енергетичність, тобто воля, її спрямування на творчість. І все ж це тільки підвалина того «чуда», яким було життя Лесі Українки. До цього чуда належить також її працелюбність, що сприяло творенню її безмежного світу літературного подвигу, і те, що не підлягає ніякому раціональному поясненню та обґрунтуванню, – сама її геніальність.
Літературне ім’я – Леся Українка – з’явилось, коли авторці минуло тринадцять років. Ним були підписані вірші «Конвалія» і «Сафо» (присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій), які 1884-го опублікував львівський журнал «Зоря». Перший вірш «Надія» написала під впливом звістки про долю тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі, ще 9-літньою.
Як писав Осип Маковей, великим здобутком і поступом у нашому письменстві є переклади Лесі Українки, вміщені в «Книзі пісень Генріха Гейне (спільно з М. Славінським), яка побачила світ українською мовою у Львові 1892 року. 92 переклади творів німецького поета належать саме Лесі Українці. Це вірші з циклів «Ліричні співанки», «Поворот додому», «Північне море», «З подорожі до Гарца», поема «Раткліф». Серед ранніх перекладів Лесі Українки – «Вечорниці» М. Гоголя, «Німфи» І. Тургєнєва, «Конрад Валленрод» А. Міцкевича, «Лагідні поети, співайте» й «Сірома» В. Гюго, уривки з «Одіссеї», твори староіндійської обрядової поезії з «Ріг-Веди». 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів із Миколи Гоголя (спільно з братом Михайлом).
Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років, коли Косачі переїхали до Києва і вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда», куди належали родини Лисенків і Старицьких.
Появу першої поетичної книжки Лесі Українки «На крилах» пісень критика зустріла прихильно і полюбила за громадянські мотиви, мужні інтонації, життєстверджуючий пафос. Проте вимоглива до себе поетеса оцінювала свою творчість досить стримано: «До свої книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певне, б видала інакше… «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити».
Дебютом Лесі Українки-прозаїка стала поява в журналі «Зоря» 1889 року образків «Така її доля» і «Святий вечір». У прозових творах молодої письменниці переважають соціально-побутові теми, взяті з живої дійсності.
Проза Лесі Українки розвивалася загалом у руслі реалістичних традицій української прози ХІХ століття, але й мала свої особливості. Насамперед це стосується ліризму як характерного для неї основного стильового ключа.
Зміст і форма художнього вираження у другій поетичній збірці Лесі Українки «Думи і мрії» (1899, Львів) відповідали часу, його вимогам, утверджували героїчне, що збагачувало авторську концепцію нової людини.
1902 року з ініціативи студентів Чернівецького університету видано третю збірку поезій Лесі Українки – «Відгуки». До неї увійшли цикли: «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», шість легенд і драматична поема «Одержима». Це був подальший крок у творчому зростанні поетеси.
1904-го в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки під заголовком «На крилах пісень». Але цензура вилучила вірші революційного звучання.
На зламі ХІХ і ХХ століть з-під пера Лесі Українки з’являються нові поеми, легенди, притчі, у яких авторка розширює діапазони рідної літератури, оригінально розробляє світові сюжети. Ліро-епос набуває все більшої уваги у творчості поетеси.
Разом із творами формувався також характер поетеси. Її настрої відбились у тематичному циклі політичних віршів «Невільничі пісні» (1895–1896). Авторка пройнялася ідеєю боротьби. Подібно Т. Шевченку говорить, що «народ сам носить кайдани і спить спокійно під ними».
У канон української літератури Леся Українка увійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. У перших її творах помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім – Українець) на вибір її мотивів.
А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті, блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства».
Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов утілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» та ін.) і роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).
Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, багата проблематикою, тісно пов’язана з усією творчістю письменниці не лише ідейно-тематично, а й стильовими ознаками, образною системою. Особливе місце у творчій біографії письменниці посідає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) і закінчуючи останнім поетичним твором – казкою «Про велета» (1913), він органічно входить у поетичний світ Лесі Українки. Від стилізації і наслідування (ранній період) поетеса переходить до поглибленого ідейно-естетичного освоєння фольклорних елементів («Осіння казка», «Лісова пісня»), активно включає у свій художній кругозір фольклор і міфологію народів світу («Ізольда Білорука», «Орфеєве чудо»).
У творчості письменниці останнього десятиліття переважає драматургія. За порівняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творів, які стали новим явищем в українській літературі й театральній культурі, принесли письменниці славу драматурга-новатора. Вона створює незнані досі в національній драмі образи, започатковує нові жанрові форми з незвичайним фабульним наповненням. У драматургії Лесі Українки пульсуюча сучасність, побачена з точки зору певної ідеї та представлена у нетрадиційному для українського театру зрізі – не соціально-побутовому, а філософсько-ідеологічному. Письменниця заглиблюється у складні процеси взаємодії політики й етики, розглядає поставлені проблем в їх історичній перспективі. Змістом драматичних творів стає боротьба ідей, розвінчання християнського всепрощення, войовничого індивідуалізму, ренегатства. Їм протиставляється образ людини незламної волі й високих ідейних устремлінь, борця проти соціального і духовного рабства.
Виростаючи на національному ґрунті, драматургія Лесі Українки розвивалася в руслі пошуків і здобутків тогочасної російської та світової драми, зокрема творчості Чехова, Горького, Ібсена, Гауптмана. Письменниця намагається збагатити й розширити обрії національної культури, ввести її в контекст загальноєвропейського художнього досвіду всупереч націоналістичним теоріям «відрубності». Дія драматичних творів Лесі Українки відбувається переважно на зламі епох, коли загострюється боротьба світоглядів, активізується діалектика думки.
Одним із кращих драматичних творів Лесі Українки є її «Камінний господар» (1912). Сама авторка виділяла цю драму як нову супроти своєї звичайної манери – сконцентровану, «не затоплену» лірикою. Це була українська версія світової теми, яку століттями розробляли видатні художники слова, причому одна з найцікавіших. Леся Українка створює не традиційну драму про кохання, а складний філософський твір, що порушує одвічні проблеми духовної свободи, свободи і влади, вірності та зради ідеалам. «Камінний господар» – не лише дорогоцінне надбання української літератури, а й цілком оригінальне явище у світовій літературі про Дон-Жуана. Це один із творів, які дали підставу і зарубіжним критикам зробити висновок, що «Леся Українка була співтворцем і видатним представником європейського мистецтва ХХ століття».
Вершиною творчості Лесі Українки вважають «Лісову пісню» (1911). У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого.
Говорячи про літературну спадщину Лесі Українки, не можна оминути поему «Оргія», в якій одвічна постать співця, питання філософії. Розуміючи, чим є мистецтво, його роль в історії, Антей обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.
Свої останні твори Леся Українка писала в стані особливого напруження. Знала, що часу лишилось мало, а сказати хотілося багато… Говорила, що коли б навіть три життя жила, не встигла б все задумане зробити. Виснажлива творчість забирала останні сили: «… вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз».
Невблаганна хвороба прогресувала. Поетеса жила в Грузії, на зиму виїжджала до Єгипту. Перемагаючи важкі страждання, невтомно працювала, виявляючи незвичайну мужність, витримку і незборимість духу. «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі», – так писала Леся Українка закляклою від холоду рукою, мандруючи серед бурі розлютованим морем до теплих берегів Єгипту. «… Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду…»
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Грузії, у м. Сурамі. Похована в Києві на Байковому кладовищі.
Леся Українка обезсмертила себе у своїх творах. Біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського написала поему «Одержима». У ній чи не вперше у світовій літературі піддається сумніву доцільність Смерті Христа, саме такої ціни, такої жертви в ім’я такого людства. Не можна без хвилювання читати останні сторінки книжки, що словами поетеси промовляють до нас: «Горить моє серце. Чуєте, люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає».

Юлія БОНДЮЧНА,
виступ від письменників на вечорі, присвяченому 140-річчю
від дня народження Лесі Українки,
24 лютого 2011 року, м. Рівне

Leave a Reply

Your email address will not be published.