Олесь Гончар прийшов до мене ще тоді, коли я пас корів і читав (як зараз пам’ятаю) його «Прапороносці» у лузі та в лісі біля нашого маленького села Ужова на Волині.

Як мені здається, читати його було зарано, як і «Війну і мир» Льва Толстого.

Але це питання дискусійне…

Друга моя ближча зустріч із класиком української літератури відбулася вже в редакції ківерцівської районної газети на Волині, куди я потрапив працювати після армії в Санкт-Петербурзі і в Забайкальській тайзі.

В редакційній бібліотечці мені потрапила до рук книжечка «Гончар О. Фронтові поезії / Передм. авт.; Худож.: М. І. Стратілат,. В. Є. Перевальський. – К.: Дніпро, 1985. – 53 с.».

Чи не вперше по-дорослому, сам іще не скинувши солдатської шинелі, задумався про життєвий шлях мого однолітка Сашка Гончара, який у червні 1941 року пішов добровольцем на фронт і став старшиною мінометної батареї, який дійшов аж до Праги, творячи в його блокнотику ліричні одкровення, які, як мені здається, були примолитовними, як приспіви до пісень…

Я тоді сам писав вірші, мав улюблених поетів-учителів… і на фоні їх доробків ці вірші Олеся Терентійовича Гончара здалися мені занадто простими, викликали в мене легеньку іронічну посмішку неофіта… за що я нині каюсь.

В університеті з повагою перечитував «Собор» письменника, захищав письменника у студентських максималістських дискусіях на початку мітингових 1990-х, слухав добрі слова про Олеся Терентійовича від письменників, із якими звела мене доля і які добре знали його і підтримали в літературі мене, серед яких Борис Олійник, Роман Лубківський.

На жаль, живого Олеся Гончара побачити мені не судилося, хоча теоретично міг, але духовний пунктир пов’язує мене із ним ще й через іншого поета – Василя Симоненка, до книги якого він написав благословенну передмову, назвавши його «Витязем молодої української поезії», передруковану у кількох виданнях, як-от, приміром, «На схрещених мечах: Вибрані твори / Упорядкування і коментар В. Костюченка. – К., 2004. – С. 5-9 і про чию творчість я писав дипломну роботу і в 1995 році (рік смерті Олеся Терентійовича) став лауреатом премії імені Василя Симоненка.

Але вже коли почав працювати в Інституті літератури в Києві, то писав енциклопедичну статтю про О. Т. Гончара, а серед приємних і важливих для мене здибанок була зустріч із дружиною класика – Валентиною Данилівною Гончар, яка запросила мене в гості додому, куди я із задоволенням пішов із моїм душевним приятелем тонким ліриком і чудовою людиною Миколою Семенюком.

Валентина Данилівна гостинно прийняла нас у їхній квартирі, що зафіксовано навіть на кількох наших спільних фотографіях, подарувала свіжовиданий тритомник щоденників свого Чоловіка, які довго були серед книг, які перечитуються «на ніч» і займають у моїй бібліотеці почесне місце.

Згадав і ще раз перечитав фронтові вірші Олеся Терентійовича, коли видавав книгу «Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни/ Упоряд. Павлюк І. З., Григораш Д. С. – К.: Фенікс, 2006. – 568 с.» і писав передмову до неї, зокрема зазначаючи в ній: «Ми, покоління внуків учасників війни, по-іншому, може, навіть глибше, ніж «діти війни» відчуваємо її, абсурдну, кістляву, жорстоку, адже за біологічним законом Менделя, генетично ближчі саме представники першого і третього поколінь, тобто діди-онуки. Мільйонів із нас просто немає, бо немає (загинули занадто молодими) наші діди, бабусі. Могло б не бути і мене, адже мій дід – кулеметник стрілкової роти – теж убитий на Одері…»

Тобто за віком Олесь Терентійович годиться мені в дідусі.

У цьому контексті і вже з досвідом не юнака, а чоловіка, батька подивився аз грішний на його лірично-драматичні солдатські вірші-спомини, вірші-сповіді по-іншому, глибше й тонше, ставлячи кутовим каменем вже не їх просту і прозору, навіть наївну, форму, а болючий зміст… навіть те, що поза формозмістом, – екзистенцію… аж до сакрального рівня.

Але у «Пісню над обелісками» я, звичайно, вірші Олеся Гончара не включив, бо слава Всевишньому він вижив у цій страшній війні і став тим, ким став, і написав те, що написав.

Тепер і я став дідусем…

І оскільки ми всі прийшли у цей світ рости у любові, а не судити (суд – це справа Всевишнього), то спробую відкрито-діагностично прочитати вірші Олеся Гончара з його перевиданої книги: «Гончар О. Поетичний пунктир походуПоезії / Упоряд. В. Гончар;. Передм. авт. до прижит. вид. «Фронтові поезії» (1985); Ред. та післясл. Л. Голоти. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. – 120 с.» із прижиттєвою передмовою самого автора та переднім словом Любові Голоти, із основними положеннями яких органічно погоджуюся.

А основним маркером для адекватного прийняття закодованої у слово тонкої душевної енергії творця віршів є його сповідальна відвертість, що продиктована як його душевно-духовно-фізіологічною структурою його самого, так і нашій реципієнтній здатності повірити й полюбити їх у єдності тексту та біотексту, історично-культурного контексту, полюбити й повірити…

Адже «Перечитавши свої фронтові поезії і досить скромно їх оцінюючи, автор, однак, вважає, що ці давні, подеколи, може, й кострубаті рядки – як не дивно – зберегли й через десятки літ свою первісну емоційну навантагу, внутрішню щирість, отже, й мають право на зустріч із читачем <…>. Якісь згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, тих чи тих душевних станів одного з учасників походу», – зазначає у своїй передмові сам Автор, а ми, зважаючи модель творення поетичної легенди-матриці, про що говорив ще Платон, твориться із трьох векторних енергій: біографії, самих творів та зовнішнього образу поета, зупинимось на самих віршах, які за формою, як правило, традиційні, дво- чи трьохстопні, із перехресним римуванням строфи, зміст яких публіцистично-інтимний: батьківщина, кохання, мама… або ж патріотично-бойовий, закличний, – як писав я і про вірші загиблих на цій же війні ліричних і вічно молодих фронтовиків.

Мовностилістичні особливості фронтової поезії Олеся Гончара досліджувала О.П. Калашник (див. «Калашник О.П. «Ще один голос звідти, з далекого…» Мовностилістичні особливості фронтової поезії О.Гончара // Українська мова і література в школі. – 1989. – № 5. – С. 70-75»), а Любов Голота у її мудрій передмові до найсвіжішої (видання 2000 року), вказаної вище книги зазначає, що «…його молоді вірші були піснями молодого бога, народженого для любові і в ім’я небесної любові, але посланого в пекло XX віку, у вир війни, у світ, де «віруси наклепів та пліток мали бути б протипоказані здоровій людській натурі, адже їх плодить зло, тим-то аж дивно, що вони все ж бувають такі живучі…».

Характеристику творчої душі самого письменника-Гончара можна відчути, читаючи його передмову до віршів Василя Симоненка, як загалом парадоксально підмічено, що людина, яка говорить про іншу людину, більше характеризує себе, ніж того, про кого розповідає…

Тому слова Олеся Терентійовича: «Симоненко постав перед нами сурмачем покоління молодшого, того, що дітьми-пастушатами вийшло з воєнних заграв. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-України, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому» можна безсумнівно використати і про нього самого, зокрема для означення його щоденникової лірики, «конспектів почуттів», «поетичних чернеток для майбутніх творів» – як називав її сам автор, яка перед нами і яку, уважно і пристрасно прочитавши, пропоную диференціювати за змістом, темами: «Вірші про батьківщину», «Вірші про війну», «Екзистенційні мотиви у віршах Олеся Гончара», «Екзотичні вірші», «Вірші Гончара, присвячені окремим людям», «Вірші про кохання», «Вірші-пісні», «Вірші із топонімічним контекстом», «Вірші-медитації».

Ці вірші реально однакові за формою, класично римовані, як правило, безсюжетні ямби, хореї, дактилі, амфібрахії, анапести. Однаковий і їх настрій: мінорно-сповідальний. Хоча серед них виділяється і окрема група віршів із добрим гумором, які назву «Гуморні вірші». А романтичний ліричний герой цих гончарівських віршів органічно «перекочує» у його знамениту прозу – зокрема романи «Людина і зброя», «Прапороносці»:

Я завтра їду в Україну,

Яку покинув так давно.

Цілую, ставши на коліна,

Своє полкове знамено.

 

Дивлюсь на нього я востаннє

У нез’ясованій журбі.

Всю кров мою, мої скитання

Воно зібрало у собі.

 

Мій стяг! Моя багряна птице,

Усе з тобою ожива.

Вже бачу: хмарою куриться

Шляхів нестямних курява.

 

Вже бачу: стоїмо по груди

В траншеях в крижаній воді.

Ані хвороби, ні простуди,

Ні сталь — не брали нас тоді.

 

Звитягу нашу, наші болі,

Загиблих друзів імена

Читаю на шовковім полі

Свого ясного знамена

 

Прощай, мій стяг, і не тьмарися:

На багрянім твоїм крилі

У дзвоні, в зойках пронеслися

Моїх поривів кораблі.

 

Усе, що разом пережито,

В походах вистраждано, — все,

Я знаю, інший гордовито

Прапороносець понесе!

 (Листопад, 1945 р.)

Цитую цей вірш повністю, бо він ілюструє органічний пафос, лейтмотив усіх тогочасних віршів письменника, загалом передає настрій тогочасної патріотичної лірики, поетичної публіцистики, хоча, як уже обумовлено, у віршах Гончара є і релігійні мотиви і щирі рядки про кохання, і просто сповідально-екзистенційні імпульси про все…

Про батьківщину ж Олесь Гончар пише у нетипово радянській, мені здається, – довженківській (згадаймо «Україну в огні»), – світоглядній традиції вгадувано плужниківськими ритмами:

Мабуть, я їду вмирати

На Україну додому.

Знімуть патрони й гранати,

Передадуть другому,

Мене ж поволочать за ноги,

В окопі зариють пустому.

Весело їхать, їй-богу,

На Україну додому.

                                           («Мабуть, я їду вмирати…», 1942)

 

Таке враження, що із самого початку, імпульсно, ці вірші були непризначені для публікації, а справді десь сусідили у над- і підсвідомості хлопця з молитвами, яких, очевидно, навчила Олеся бабуся, але до яких він, можливо, ще свідомо не прийшов у цьому віці, як не прийшов, приміром, і аз грішний…

Десь половина цих віршів написана до 1943 року, тобто у ще дощеденниковий період письменника, адже свій «прозовий» щоденник, три томи якого (Гончар О. Т. Щоденники: У 3 т. / Упоряд. В. Д. Гончар. – 2-ге вид. – К.: Веселка, 2008) оприлюднені для широкого читацького загалу. А перший том детермінований 1943-1967 роками. Як і Тарас Шевченко, Олесь Гончар вів свої тогочасні щоденникові записи російською мовою. І якщо у віршованих щоденниках явно романтичний стиль письма, то у щоденниковій прозі перед нами реаліст, навіть подекуди-натураліст, як от: «05.11[1943]. [] Вечером в блиндаже тепло. Хорошо горит печка, вырубленная из железной немецкой бочки. Аккумулятор, снятый из трофейного танка, ярко освещает землянку электрическим светом. Читаем газеты. Курим. По радио будто бы передали, что взят Киев. Какая радость, если это правда!». «07.11[1943]. Выпили по 100 грамм, пообедали и пошли в медсанбат в кино. Пьяные сестры и врачихи. Фильм «Концерт фронту». Александров, Козловский, Михайлов. Сильные стихи Симонова. / Дождь, дождь. Киев взят. / Ребята рассказывают о Сталинграде, о ползающих немцах в горящих этажах громадного здания».

У цей же приблизно час Гончар пише вірш:

 

Мужні прострелено крила

Думі моїй молодій.

Скільки змарновано сили,

Скільки розбито надій!

 

Себе не жалів я для бою,

Вина не моя, що не вмер.

Гірше! З самим собою

Один я зостався тепер.

 

Вітчизна запродана знову,

Хазяїн знайшовся новий.

Мені ж твоя доля готова,

Сірий курай степовий.

Що мав на увазі, солдат Олесь Терентійович, пишучи «Вітчизна запродана знову, / Хазяїн знайшовся новий», ми можемо лише здогадуватися.

Радянська влада, як знаємо, простила йому аж до критики його роману «Собор» ці однозначно крамольні для тодішньої ідеології зафіксовані у віршованих рядках його думки. Більше того, він був чи не найщедріше нагороджений цією ж владою український письменник, який репрезентував український культурно-інформаційний простір на офіційних рівнях і в Москві, і в «соціалістичному таборі», у світі…

А ці ранні вірші Олеся Гончара закономірно з’явилися друком у вже відносно демократичний період нашої історії – в середині 1980-х років.

Часопросторові координати їх створення марковані, як правило, самим автором-солдатом топосами і датами перебування у них військового з’єднання, до якого належав старшина Олександр Гончар: від рідної йому степової дніпропетровщини, Полтави:

 

Мов яхта біленька, у зелені плава

Мирна моя Полтава.

Чужого солдата говірка гаркава —

Невже це моя Полтава?

 

Сміється до нього землячка лукава —

Зрадлива моя Полтава.

Ведуть нас у табір — доріжка

 

    кривава.

 

Ні!

 

Не моя це Полтава!

1942, Полтава –

до Карпат («Ніч у Карпатах»):

 

«Якщо убитий в цих горах,

Мій коню, буду я,

Лети на схід, лети, мов птах,
Домівка там моя.

Помчиш ти в куряві доріг,

В закровленім сідлі

Усе, що зберегти я зміг

Для рідної землі:

Мою любов, і серця кров,

І трепетні пісні,

Що, їх складаючи, ішов

 

В чужій я стороні…»

 

(6 вересня 1944 р., Трансільванія)

…Бугу (водяного розділу між Радянським Союзом, Україною та Європою)

Сядем тут, відпочинемо, друже,

Розіславши на камінь шинель.

Ой широко розлився ти, Буже,

Ой далеко плисти до тих скель!

–―–―–―–―–―–―–―–―–―–―–―-

 

Біла шия в разках намиста.

Наче шовк, шелестять слова.

Де ти, зірко моя промениста,

Українко моя степова?

–―–―–―–―–―–―–―–―–―-

1944

…і самої Європи, яку з усією радянською армією з боями і блокнотом пройшов молодий солдат Олександр Терентійович Гончар: «Буг, 6 вересня 1944 р.; 1944, Херменешти; 1944, Тиса-Пюшпекі; 1944, Ближешти (Румунія); 1944, Трансільванія; 1944, Херменешти  (Румунія); Морави, Трансільванія; 1945, Грінава; 1945, Прага; Жовтень 1945 р., Будапешт; 1945; Балатон-фельдвар; 1945, Секешфехерварф; 1945, Надь-Велег; 1945, Мор; 1945, Камендін; Тиса; 1945, Прага; 1945, Барті; 1945, Австрійські бункери; 14 березня 1974 р., Ялта»…

Через розмаїті теми цих віршів червоною ниткою пульсує війна, навіть через рядки про кохання:

Іноземка! Слово це дике

Не по нутру мені.

Дам тобі ймення — інше, велике,

Мною відшукане в чорній війні.

 

Будеш із ним ти прийнята всюди,

Як рівня і як сестра.

Над Тисою, і над Прутом,

На берегах Дніпра, –

у яких однозначно не визначиш: про кохання вони власне чи про війну, про кохання на війні, війну у коханні…

 

Чорний стовп до небес вироста,

Тільки кров на снігах, тільки дим:

На війні я вже сивим став,

А із дому пішов молодим.

 

Не пиши, не чекай, забудь.

В тилу іншого друга знайди.

Хай для вас повесні зацвітуть

Недоламані танком сади.

                                  («Нині ти не впізнала б мене»,1944, Кіровоград)

У цих віршах присутня навіть еротика:

Вся в цвіту пругкої зрілості,

Смаглощока і туга,

Від дівочої невмілості

Іще більше дорога.

 

 (1943)

 

Молодий боєць із ліричною душею не лише фіксує на папері тогочасні його переживання у віршованій різноритмовій формі, але й мріє з використанням фольклорних елементів:

Як прийду я з війни додому,

А ти віддана будеш другому,

Не схилюся я перед тобою,

Обіймуся з своєю журбою,

Та вийду яв поле широке,

Розкажу йому горе глибоке,

Піснями гіркими заллюся,

Додому прийду –

    засміюся!

Щоб не знав аніхто мої болі,

Я та вітер у чистому полі!

(1944, Ближешти , (Румунія))

 

Чи:

Й досі вечорами,

Коли стихне бій,

Як далеку пісню,

Чую голос твій.

 

(1944, Херменешти)

Як уже було сказано, при всіх даниномодних патетичних інкрустаційних тропах у цих віршах майже немає ідеологічних маркерів, але улюбленим поетовим золотим кольором із блакитним флером відсвічують символізовані християнські настрої – із Ноєвим Ковчегом («Під нами, як Ноїв ковчег, / Дриґотять і гудуть Карпати»), розп’яттям («Й молоду мою душу розбиту / Кожен день на розп’яття нести»), рікою Йордан («Із ким у ріках крижаних, / Охрещений, як у Йордані»), Божою Матір’ю («О, Єзуш-Марія! Прости»), Іудою («Скажи, яку, Іудо, плату / За голову мою береш»), землю ж він називає святою:

 

Свою землю, далеку, святу,

Не забудем до згуби.

Як матроси в чужому порту,

Ми тримаємось купи.

Чи не найхарактернішою ілюстрацією тогочасного стану душі Олеся Гончара, якого очевидно бабуся вчила в дитинстві таємно молитися, є рядки, де змішані античні, біблійні, фольклорні образи із чесним екзистенційним зізнанням, що резонує із відчуттями предків і нащадків та й усього Універсуму:

 

У муках, у битвах я, серцем вразливий,

Цілий усесвіт збагнув.

Тому ходжу по землі юродивим,

Клену-проклинаю війну.

Безглуздя її проклинаю велике,

Лють геростратів нового часу.

Утікши з полону, на зелені вічній

Я, босий апостол, телят пасу.

Годі! Втомивсь од кривавої праці!

Знову блакитним замилуюсь днем!

Декламую в степу Горація.

Читаю телятам: carpe diem.

 

(1943)

І поряд – із цією готикою, класицизмом, бароко… романтизмом:

Був я в середні віки капітаном.

Пропадав по тавернах веселих.

І ще не дослідженим океаном

Сміливо я плив на хистких каравелах,

І відкрив я, упертий, мої острови,

Де ні воєн, ні сліз не було, ні крови.

Первісного неба краса полуднева,

І вітер, і сонце, й зелені дерева!..

Коханка моя на імення Людмила

Там щастя зі мною бурхливо ділила.

В столітті двадцятім, відроджений знов,

Шукать острови ті я, впертий, пішов.

Але їх немає, немає й сліда!

На їхніх широтах – кривава вода!

 

(1943)

 – неромантичний натуралізм війни:

 

Поля навкруг мене. Жита попід руки.

Забуду про війни, забуду про муки,

Про дим у воронках, нудоту від крові,

Смерть лейтенанта мого на півслові,

Коли ми ходили на штурм бліндажів,

Коли шматували нас міни чужі.

(1943)

Тобто Гончар, як і кожен справжній письменник, буває різним у своїй естетиці та етиці. Але і там і там він не переходить меж життєствердних моделей творення гармонії із хаосу, світла з болю, пісні із журби, молитви із пісні…

Темами його віршованих флешок стають «воєнні злочинці», «день перемоги», зустрічі, розставання, сама тема поезії:

 

Данину юності віддам

І більш писать не буду.

Тебе, розхристаний мій ямб,

Як дівчину, забуду.

 

(1945, Мор)

 

…заземлене і онебеснене:

Коли, перерита металом,

Земля у безлічі ран

Ожила, підвелась, заграла,

Ніби живий орган.

 

(1945)

Він не боїться писати (правда, не для друку) ідеологічно неправильні, екзистенційно-безнадійні рядки:

Інеєм вкрито гілля.

На шиї слизька петля.

Не бийсь, не пручайся дарма.

Тих, кого любиш, нема…

 

Мерзла, як кістка, земля.

Стогони чути здаля.

Могильна задуха, могильна пітьма,

Надії ж – нема, нема!

(1942)

Або:

Близькі вже стали далекі,

Ми гинем ні за що.

У вирій летять лелеки,

Як юність пропаща.

(1942)

Чи навіть відверто антихристиянські (виклично-гордовиті) мотиви, як крик душі поряд із цитованим вище молитовним довірливим шепотом:

Хто мене вправі судити

В зборищі цьому рабів?

Гордий, нікому годити

Ніколи в житті я не вмів.

 

Й за гроші я не продався,

Під силою спину не гнув.

Гордий! Зате й настраждався –

          нівроку,

Щасливим ніколи не був.

(1943)

І тут же – покаянні мотиви:

 

Друзі були — розбрелися по світу,

Сили були — по фронтах розгубив.

Кров’ю й моєю ці ниви полито,

Та, мабуть, мені не діждатися жнив.

 

Ітиму я цькований, йтиму осміяний,

Не в силі нічого забути, зректись.

Даремно чужими вітрами обвіяний,

Все вірний тому, у що вірив колись.

 (1943)

Але вищий пілотаж будь-якого вірша, як вважав зокрема Іван Франко, – коли він стає піснею, а найвищий – коли народною піснею.

Так-от стати піснями, бо й писалися у формі, ритмі пісні, мають шанс стати такі вірші Олеся Гончара, як «Вечірня пісня», «Трансільванський марш», «Карнавал», «Дівоча пісня» –  з явно пісенними першими строфами:

 

Моя ти зоре, румунські гори

Стоять кругом, кругом.

А думи вільні, а думи хвильні

Витають десь поза Дніпром.

                             («Вечірня пісня»)

 

Запасні в’яжу підкови

До луки сідла.

В чужі гори нам дорога,

Ніби меч, лягла.

                             («Трансільванський марш»)

 

Гики, та гуки,

Та звуки цимбал.

Сьогодні в мадяр карнавал.

Вулиця валом валить,

Вирує,

  реве,

 карнавалить.

                            («Карнавал»)

 

В полі ми окопи вже позагортали,

Що ви їх узимку тут колись довбали.

Чоловіче діло я робити вмію,

На твоїх окопах пшеницю посію.

                           («Дівоча пісня»)

І при всій надривності, пронизливо-сумному тоні воєнних віршів Олеся Гончара, у їх корпусі є поодинокі винятки –  вірші із добрим гумором, як-от, приміром, вірш «В бункері»:

Оженився я в суботу –

А в неділю на війну.

А тепер я, брат, в піхоті

І до тещі — ні ну-ну.

–―–―–―–―–―–―–―–―–―

Будьмо, друже! Будьмо, пиймо!

Що лишилося тепер?

Чоловіка взяла в прийми,

Мабуть, міліціонер.

Не знайду я, брат, такої,

Коли я останусь жив.

Так доп’ю хоч чарки тої,

Що в неділю не допив.

(1945, Австрійські бункери)

Тобто, як бачимо, ці сповідальні перед собою, перед Всевишнім, перед предками і нащадками окопні вірші Олеся Гончара – симфонія душі солдата на війні, а його вірш, написаний 14 березня 1974 року в Ялті, де є такі рядки:

Умру на світанні.

В години робочі.

Залишу вам ранок

І сиву на травах росу.

Я й там вас любитиму!

З тої праночі

Якісь для вас тайни

Сюди принесу.

Ще квіттям зійду я

В полях України,

Ще вам провіщатиму

Радості день.

Краю коханий,

Люди кохані!

Добра вам молитиму,

Сонця й пісень… –

 

Сприймається як перегук із тією воєнною лірикою і як Заповіт людини, громадянина, письменника нам усім.

Отож, помолимось за душу Олександра Терентійовича Гончара, а я його сповідальні вірші нехай допомагають рости духовно і йти молитовною Божою дорогою і майбутнім поколінням.

Хоча, разом із тим, Олесь Гончар, як писав про самого себе у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко, – «син свого часу і весь належу сучасникам своїм»…

Ігор Павлюк

 

 

Довідка. Павлюк Ігор Зиновійович

доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, письменник.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.