Рута Вітер. Літературно-художнє видання. Поетично-художні твори. Упорядник О. Григор. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2017. – 216 с.

 

Знаю Руту Вітер давно.

Вічність.

Її неймовірні моделі одягу «усіх часів і народів», в яких вона з’являється не лише на подіумах, але й на вулицях Львова, її дзвінкі, несподівано-оригінальні фотографії, зроблені найкращими фотохудожниками… Фотографує це життя й вона сама… фотографують її, бо вона неповторно красива… «Боже правий! Якою вродою очей дихає це обличчя, – сказав один незнайомець, поглянувши на її фотографії. Її перевтілення на знимках дивує, чарує, захоплює. Як художник-живописець Рута їздить на міжнародні виставки… вона літає до моря… мандрує Карпатами. Творить наукову роботу про історію ляльки…

Одне слово, більш творчої особи прекрасної статі я не знаю. Отож, те, що Рута творить і вірші, не здивувало мене. Було б дивно, якби вона їх не писала… Адже у неї все поетичне.

Рута Вітер.

Краще не охарактеризуєш.

Взятий нею псевдонім, направду акурат відповідає природі її вдачі, вдачі її нетутешньої натури, яка органічно-мудро випромінює енергетику любові, надії, віри. Недаремно вітер для тих, хто мають душу, асоціюється з любов’ю, свободою, тобто з романтичним Шляхом до себе, до Неба: «Рута – багаторічна напівкущова трава або трав’яниста рослина родини рутових… Уживається як символ привабливої краси…» (І тут же – «Вітер – більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі» (читаємо в Енциклопедії).

Отож, рута-трава заземленіша: вона буває молодою, осінньою, весняною, червоною, вечірньою… Інша справа з вітром у напрямі не лише горизонтальному, але й по вертикалі – він буває буйний, «сердитий вітер завива» (у Шевченка), легковажний, лагідний, вітер у кишенях…

Хоча і рута, і вітер мають пестливі імена (вітерець, рутонька…), її лірика пронизлива, глибоко філософська, тонко психологічна – без сюсюкань, цьомкань, загравань із читачами та критиками.

Отож, згармонізувавши в алхімічній лабораторії Логосу ці дві субстанції – рути й вітру, – матимемо «красивий вітер», а додавши трохи кольору, – «червоний вітер» або ж вогненний вітер чи вітряний вогонь. Вогонь древнього як світ і вічно молодого як Всесвіт вогнища, іскри якого – частинки зір-душ, які вже Вдома або ще Вдома, дивляться на нас, які ще в гостях, моляться за нас, як і ми за них, зі світлим болем…

Вона шукала і шукає… червону руту вечорами… зустрічав Її на Високому Замку – і творить з неї із допомогою стихій… ох, що ця світла характерниця тільки з неї талановито не робить!.. – пісню, казку, легенду – як мінорно-мажорну складові Міфу-Долі, який однозначно первинніший, святіший за Міф-Музу.

Я хочу Вас в кайдани ніжності закути,

Я хочу напоїти Вас квітучим зіллям Рути.

При всій своїй вертепній зовнішній обвітреності Рута Вітер алмазно цілісна як квазарно пульсуюча Особистість. Тому не так вже й важливо, яка з дев’яти муз найактивніше веде Руту до любові, славної реалізованості, бо вічності вона залишає енергетично містку траєкторію-приклад красивого польоту… А це і є ознака найвищого мистецтва.

Дружачи із музою поезії Евтерпою, поетична в усьому, Рута зокрема автор віршів – як жанру, окремих збірок поезії: «Кожен колір кохання», «Повернутися іншою», «Туга за степами».

Уже з перших «ковтків» віршів-катренів відчуваєш, що Рута Вітер – жінка хайямівсько-східного філософського світовідчуття: очищально-журлива у строфах, світло-оптимістична, життєствердна у бутті, побуті:

Вечір глибокий такий, наче мудрість східна.

Небо, немов щит, сталеве. Місяць – монета мідна.

Білі тіла наші, мов свіжо змішана тепла глина,

І космос увесь протікає крізь кожну нашу клітину.

Основні теми чотиривіршів Рути Вітер: кохання, космос. Основні ідеї… нема, здається, ідей. І слава Богу, що вона не поет-ідеолог-агітатор. Такі глибокі і тонкі натури – філософи, психологи, жриці, весталки, берегині, віщунки, які гадають на розвітрених вогнищах зірок небесних степів, на долонях і спинах, на лініях річок та автострад, золотій струні Чумацького Шляху і рідко на кавовій гущі…

Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.

Втікаю в слова – в єдине на світі і справжнє спасіння.

Вже навіть дерева і ті від жадання весни шаленіють.

Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…

П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.

Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…

Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

Такі от по-жіночому елегантно-пір’їнні і глобально-світоглядні вербальні мазки. Подібні відчуття виникають від споглядання процесу, коли жінка, сидячи на коні, гострить шаблю.

Свій стиль письма тут ніби ще недооформлений, необережений – мов течія гірської річки, але вже є стиль своєї, Богом даної, екзистенції, стиль життя душі, яка від природного молодого пошукового язичества іде до однолюбного монотеїзму. Тому все, що вона малює, шиє, пише, фотографує, – повнокровне, яскраве, сміливо-викличне, енергетично щире і щедре на любов, надію, на дію:

Скільки можна мовчати отак вулканом.

Скільки можна дрімати генами степу прадавнього.

Скільки можна тримати в собі шторми океанів.

Пора вибухати щоразу уперше, немов би в останнє.

 

Кількість рядків і творча розвихреність Руті, її полімистецькість ще не так давно просили отієї моно-, відстояної якості, артезіанської глибини. Тепер вона з’явилася… і продовжує набирати опуклої значимості, як усе справжнє і велике з відстані часу і простору, вічної відстані…

Тому формальні недосконалості – неточних рими, або рими на кшталт «існування-міркування», збиті ритми, яких би я не подарував занудному філологу-поету чи поетові-схимнику, дарую Поету-стихії, більше того – вони інкрустації її живості, життєдайності… як гнізда на деревах, як веснянки на милих дитячих личках, адже як воно – мчати на циганському вкраденому вороному коні, одночасно граючи на білій кришталевій скрипці.

Це вам не «філігранна» занудність рифмо- та ідеє-пльотів, снобів. Їм платять срібняками. А Руті Вітер – благодаттю.

Я казав Юлі: «Тебе запам’ятають…».

Запам’ятали!

Як добру легенду, як Руту, як Вітер, як наївно-безпосередню, сміливу, мужню жінку, яка з гідністю переживала життєві негаразди:

Я Ніжна Жінка Мужня Жінка Ніж

Я Вільна Жінка Сильна Жінка Сіль

Стихійна правда ніжного, як… ніж, скальпель лікаря заблудлих душ, цієї творчої особистості потрібна нашому базарно-глобалізованому світові:

 

Я дух отих жінок, що мавками у лісі темному шукають правди.

Адже Рута шалено (її улюблене слово) любить життя. І в цьому найбільша красива мудрість, адже за словами її вічного однолітка Василя Симоненка:

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

 

Рута, як морська чайка, на льоту бачить і впольовує в гірко-солоній ноосфері життя-буття, творчості своїх попередників, сучасників, а то й послідовників (такі Жінки Щось знають!..) сакрально-поетичні повороти сердечної думки, переплавляючи їх у суто свої золоті рибки образів-уловів, свого червоного, зеленого, жовтого вітру, який напинає, врешті-решт, вітрила долі нашого народу, до якого волею долі і долею волі вона належить:

Заснули предки і не прокинуться ніколи,

Та все ж крізь вічний, непробудний сон

Спроможні розпалити у нащадків віру

У честь, свободу і любов…

Природна єдність стилю життя та стилю у мистецтві Рути Вітер безсумнівна. Це головне. Це найцінніше як у метафізичних, так і в релігійних системах координат. А світоглядна гнучкість, некристалізованість – свідчення необледенілості кров’яної пульсації її духовно-тілесної суті. Саме в такому стані і твориться, і бунтується, і розривається видимий і невидимий духовний горизонт для засвоєння незнаних іще людству істин:

І ми живі, Шевченко ще бунтує в нас, ой як бунтує…

І я росту, я словом пробиваю мури…

Як і кожен романтик, Рута дуже часто вживає слова «душа», «доля», «море», той же «вітер»… широкими та гострокрилими жестами кладучи їх на папір так, щоби між ними вміщувався космос пісні, космос молитви, космос жіночого тіла, які прагнуть репродукцій у всіх формозмістах…

Може, це і найважливіше для поета – вміти залишити простір між словами для інших, як екологічно чисту землю, воду, повітря, думку, почуття для майбутніх поколінь:

І кожному поету, щоб засвітати, треба ніч пройти Сонцем…

У час нашого нового болючого Мезозою, пору цинізму, байдужості, модної оцерковленості при душевній скупості, мистецької продажності, базарності, портретів поетів на гривневих купюрах… нам щоби повнокровно жити і духовно рости, потрібна багатогранна творчість таких чесних і чистих натур, як Рута Вітер, яка

…прийшла із далеких прадавніх й забутих степів,

Як Мамай – безіменна і вільна душею, мов вітер.

Я ішла… торувала свій шлях так багато ночей і днів…

І нарешті прийшла, щоб тепер назавжди залишитись.

Її пронизливі поезії та дивовижний живопис із книги «Туга за степами» щиро полюбили мої доньки-студентки. Вони, майже її ровесниці, причащаються її чистим романтичним духом… Учаться рости і літати. Як-от у вірші «Півонії», епіграфом до якого Рута взяла слова Оксани Лятуринської «Коли цвісти – цвісти жагуче, хай тільки літо, тільки мить!»:

Цих півоній жага надчуттєва.

Я пінОю півоній хмелію,

Поринаю у цвіт, і не вірю,

Що ці чари, мов спалах, миттєві.

Миттєві… – знову зауважуємо невільно…

«Чумацьким Шляхом», «Мамай», «Купальські замовляння», «В нас украли небо», «Розстріляне відродження»… «Князь Ігор» – назви її віршів, які, мов іскри багаття близьких і далеких предків, викресались із генетичного коду нашої нації, її архетипних ритмічних голосінь:

Тепер вустами змерзлими кажу, що недомовила,

Тепер руками голими вертаю небо зоряне,

Тепер вузькою стежкою іду ногами босими,

Якою йшли на страту, як в безсмертя.

А що із народного крилатого кореня, із народної пісні вийшло, – до них і повернеться…

Впало зернятко в Землю вологу –

Проросте через тисячу років, –

 

як написала Рута.

Такий закон Битія

Тому із нетутешньо красивої, доброї, лагідної дитинно світлої дівчини-моделі, модельєра, художника, фотохудожника, науковця, поета… мавки… Жінки з великої літери Рута Вітер стає… Легендою. А ми – її сучасники – є не строгими суддями, а розгубленими свідками цього дива.

…На полОтнах за тином спинилася вічність:

Катерина сміється ніжнопЕрвісним сміхом,

Катерина волоссям ворожить на вітрі,

Оком гострим, як небо, сотворює світло.

 

Катерина віщує всесилля цвітіння,

Україна росте з насінини у вирій*.

Україна мовчить, жемчуг з ока скотився –

Катерина зорею заплакала тихо.

Це рядки із Рутиного вірша «Буйна» (за мотивами картини Катерини Білокур), взятого мною з одного європейського сайту, де ясно видно: Рута Вітер заповідалася на великого національного і (разом із тим) світового поета, яким вона, врешті, і є. І не тому, що її перекладають у світі. А тому, що стати Легендою – це найвищий, геніальний, рівень душевного подвигу, духовної самореалізації.

Легенда завжди воскресає, як весна у природі.

Вона тепло-світла і ледь-ледь сумна, смиренна.

Після надраннього обірваного польоту «дітвака із сонцем у кишені» – Богдана-Ігоря Антонича, чесної і вибухової національної романтики ще одного вічного її ровесника – того ж Василя Симоненка, ранньої пісні Володимира Івасюка про червону руту… та ренесансно одержимої палітри позачасової Катерини Білокур Україна, здається, не знала такої легкої, мов гірська річка, а внутрішньо глибокої та дзвінкої, мов небо над Дніпром, творчої особистості Рути Вітер.

Її відкрите людяне, талановите серце вічно світитиме зі Львова Вітряною Рутою для тих, хто… має душу, адже у міфах та легендах давньої України рута направду символізує тугу та гірке життя, а вітер – волелюбство, прагнення до свободи.

Тобто рута – вічно молода сестра основного жіночого символу України – калини.

Вони разом українізують наш внутрішній космос і космос-Всесвіт – калина і рута, віти і вітер…

Рута Вітер.

Іду на Личаківський цвинтар…

Там вічність.

І там Вона.

Ця книга творена мамою Рути Вітер – мудрою, талановитою, доброю жінкою, яка рідна своїй Донечці не лише по крові, але й по духу.

Дякую їй за довіру – сказати про Руту Вітер тут.

Це, створене з любов’ю видання потрібне і Юлі, і її мамі, і всім-всім нам – як пролог і епілог до молитви за нас усіх, у цьому і в Тому світі сущих…

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.