ПРАГМАТИЗМ
Людина коштує стільки, у скільки вона сама себе оцінює (Ф. Рабле). Безкорисливим – ілюзії, корисливим – гроші, на які можна купити ілюзії (В. Верцех).
Замість мотто й цитат
Навіть у його визначеннях проглядає дідьчик негативізму, позаяк усе зводиться до ігнорування вселенської об’єктивності й догоджання майже елементарному суб’єктові, тобто людині із зони комфорту. З одного боку, воно й добре, бо осібна людина хоча й елемент чи фрагмент, проте дуже незвичайний, і сьогодні, як ніколи, потребує посутньої духовної й матеріальної компенсації від здавна осакралених колективних утворень; але з другого боку – хіба піднесення побутово-ділового прагматизму не є тут паліативним, зрештою, завжди напіввиходом (то й не виходом) із глухої цивілізаційної ситуації?
Давні греки вкладали в цей термін поняття дії, практики. І не грішили ні проти власних бажань, ані проти істини. Бо справді, як практикуватися не діючи і як діяти, не набуваючи досвіду?!.
Але ми – зовсім інші. Ми, дотикаючись до прагматизму, – передовсім прагнемо. А прагнення, як і спрага, не просто бажання чогось – це палке бажання, що потребує негайного, одноразового задоволення (його, звісно, можна повторювати й повторювати, однак щоразу за однією парадигмою). Наш прагматизм асоціюється зі рвацтвом, завше впирається у вѝгоду задля вигóди, кóристь задля корѝсті. Навіть у сферах найменш матеріально-речових, як-от: поезія (призводить до віршувальництва), релігія (призводить до збентеження вірних, неспокушених), історія (призводить до підтасування фактів і неправдивих висновків) тощо. Ми ще досі свято переконані, що можна: об’їдатися дорогезною ікрою і водночас створювати непроминущі поетичні шедеври; ковбасами відрощувати черево і, як настане час, пройти крізь «вушко голки» до святості; пересипати з руки в руку попіл історії й величати себе чимось на кшталт пророчого пісочного годинника…
Найстрашніше – коли оцей-то прагматизм поєднують із думанням про високе й вічне. На жаль, тут ніколи метою не є пожвавлення, поглиблення чи вигранення думки (це відбувається з нею в середовищі, не заангажованому індивідуальною потребою). Утилітарна думка не стане, хоч би як рядилася, мислію; таку легко порівняти з відгодованою гускою, що завжди ходила перевальцем, але раптом захотіла літати, – не вдасться… А лякає мене прищеплення корисливості (того ж прагматизму) до добротворчого найбільше тим, що прирікає будь-яку високу справу на явний неуспіх (хотіли, яко краще, а вийшло, як завжди!..). Чи це вже в нашому, українському, менталітеті: забувати про серце й душу, щойно ворухнеться шлунок; гнатися за правдиво великим – святкувати дещицю?..
Високе, добре, красиве, мудре… – роздивімся! – і є прагматичним, бо передбачає результат тривалий, людський, Божий. А хочеш бути звинно-рухливим і забезпеченим – іди у спорт чи комерцію, де думання поступається відтворенню певних фізично-фізіологічних або логічних функцій, що в усі часи доволі прибуткове.
Свого часу я також спробував, скажімо, поєднати дещо дуже різне: любов до книжки з її заробітковим продажем; але спинився, відчувши, як мій читацький і письменницький пієтети противляться приставанню з потребою прибутку. Бо то не їхня компанія, то якась компанія-фірма. Ділячи свій час на непоєднуване, розпанахуєш навпіл і серце. І довкола немало творчого люду, який, кривавлячи чи відкривавивши серцем, нарощує анемічно-вторинний доробок…
Тому якщо вже прагнути, то – або ковтка криничної водиці, або долучення до світлої небуденності.
СПІЛКУВАННЯ
Якщо людина тверда, рішуча, проста й небалакуча, то вона вже близька до людяності (Конфуцій). – Люди схожі на слова: якщо не поставити їх на своє місце, вони втрачають своє значення (П. Буаст). Люди, які мають задоволення від марширування під звуки маршу, отримали головний мозок дарма, вони цілком могли б обійтися лише спинним (А. Ейнштейн). Істина в дорозі, і ніщо її не зупинить (Е. Золя). Істина є добром інтелекту. Логіка є чеснотою інтелекту (Г. Кониський). Істина ніколи не залежить від фактів, обираючи й створюючи їх на свій розсуд; Дорога до істини вимощена парадоксами (О. Уайльд). Істина – не те, що можна довести, істина – це простота (А. де Сент-Екзюпері). Будь-яка правда, варто її висловити, втрачає свою безперечність, наближається до брехні (А. Доде). В ораторській майстерності найбільша майстерність – приховати майстерність (Д. Свіфт). Він не чув, що йому кажуть, бо слухав те, що збирався сказати сам (А. де Реньє). Вчений – це ледар, що вбиває час роботою (Д. Б. Шоу). Говорити – найбільш поширений спосіб нічого не сказати (А. Декурсель). Головна мета красномовства – не дати говорити іншим (Л. Вермейль). Основне в житті – не піднестися над іншими, а піднестися над собою (Т. Монсон). Дві ненависні одна одній правди спроможні породити тисячі видів брехні (В. Гжегорчик). Де мало слів, там вагу вони мають (В. Шекспір). Де нема фактів, там панує почуття (О. Шпенглер). Де шаблон, там помилок нема; де творчість, там щохвилини можлива помилка. Через численні помилки та хиби й формується майстер (В. Вересаєв). Дехто сплутує оголеність зі щирістю (Д. Опольський). Для того, щоб сприймати чужі думки, треба не мати своїх (Л. Толстой). Добре говорити – значить просто добре думати вголос (Ж. Е. Ренан). Договорювати все до кінця – надійний спосіб набриднути (Вольтер). Доля жінки – володарювати, доля чоловіка – панувати, тому що володарює пристрасть, а править розум (І. Кант). Люди, зауважу, люблять думки, які не змушують думати; Багато хто намагався створити філософський камінь через скам’яніння думки; Будемо висловлюватися стисло, щоб закінчити фразу в цій же епосі; Вона чарівно запитала мене: «Це, напевно, дуже важко вигадувати все з голови?» – «Важко, – відповів я, – але думаю, що з ноги було б ще важче»; Думки переінакшують власний розум; Людина з людиною тільки тоді починає розмовляти, коли вичерпано всі слова; Не питай помилки, звідки вона родом; У деяких словниках немає чесного слова; У ньому відчувається якась величезна порожнеча, до країв наповнена ерудицією; Факт завжди голий, навіть якщо його одягнено за останньою модою; Будьмо стислими. Світ перенаселений словами; Доктор тавтології (С. Є. Лєц).
Замість мотто й цитат
Воно не може бути монологічно-багатослівним: усний слововилив поглинає думку, свою (стає плиткою й надто розгалуженою, утрачає золоту рибину конкретності й суті) і чужу (позбавляє слухачів можливості сутнісно реагувати, знуджує, викликає внутрішній спротив). З’являються ознаки обопільної гріховності, адже гріх – це часто нитка у голці незадоволення. І білими (тут радше – вибіленими) нитками зшиваємо стосунки…
Надпобутове спілкування мусить оминати, яко скаженого пса, повторення давно відомих, хай і не всім, тим паче затертих думок (не істин, бо істина зостається собою в людських устах, якщо пережита її виголошувачем), нагромадження різних фактів (і то при тому, що кожен окремий факт, погодьмося, незглибимий).
Однобічне спілкування у вигляді традиційної лекції, тенденційного викладу врубаних у пам’ять фактів і не пережитих думкою й серцем висновків, навіть якщо ця лекція триває чверть години, зжило себе, бо неминуче зживає зі світу думання як пошук мудрості.
Сам я, зізнаюсь, внутрішньо сахаюся засмальцьованого думання, словесної хуртовини (вона доцільна лише в мистецтві – як те, що витворює настроєве, візуальне, фонічне тло тощо); а що нестандартна словодумка є сократичною рідкістю, то не раз мовкую чи затинаюся в говорінні; при тому переважно ігнорую помічницю-пам’ять, вважаючи її обозом, а не вістрям думання, ігнорую аж так, що, розмислюючи, свідомо забуваю буцімто помічну інформацію, яка насправді більше стримує думку на відомому, ніж пориває її вперед.
«Я знаю, що нічого не знаю», – ось спрактикований віками поріг, за яким відкривається простір непізнаного. За яким можливі відкриття!
Сократ переконував, що людина спервовіку має в собі все для повноцінного думання й відчування. Не випадково ж діалогізуємо з антиками чи Отцями Церкви, як зі своїми сучасниками. Не випадково мудрість (істина) – на всі часи. І не випадково наука, суспільно монополізувавши думання, пустивши його річищем численних стандартів-умовностей, відразу ж позбулася права, насамперед морального, на відкриття нового через його загрозливу корпоративність. Запопадливо поєднуючи факти, наука, може, і справді роз’єднує людей. Не наполягаю на цьому, бо хочу, щоб до такого оздоровчого висновку прийшли нарешті самі науковці.
Отож, розмисел – це торування власного мисленнєвого шляху, але пліч-о-пліч з іншими подорожніми в яскраво діалогічному спілкуванні, бо мудрість – для всіх.
НЕГАЦІЯ
Народ можна змусити до слухняності, але його не можна змусити до знання (Конфуцій). Багнет і книги – найдикіша дисгармонія (Т. Шевченко). Людина – єдина тварина, що заподіює іншим біль, не маючи при цьому ніякої іншої мети (А. Шопенгауер). Для більшості людей війна означає кінець самотності (А. Камю). Бідна земля: всі наші тіні падають на неї; Влучний постріл – не потрапити в людину; Те, що один поет говорить про іншого, можна сказати, не будучи поетом узагалі (С. Є. Лєц).
Замість мотто й цитат
Вона, певно, і є тією «речовиною», що вмить заповнює пустоти людського єства (свідомості, почуттєвого простору тощо), щойно вони утворюються. Це енергія наднизької температури, що здатна, ніби замерзла вода, розсаджувати посудини і крихкі (скляні, керамічні), і навіть дуже міцні (металеві). На неї єдина рада – не мати порожнин або щілин, а якщо вже щось у тобі надтріснуло – негайно заповнити тріщину субстанцією поєднання…
Негація багатолика, але її джерело (скоріше жерло) – не в космічних чи земних процесах, не, скажімо, у тваринах; те жерло (хай буде від пожирати) – в людині, в кожному з нас. Саме тому вона так швидко підмінює нашу внутрішню правду брехнею чи напівправдою, що не є кращою від брехні. А відтак має властивість поширюватися навсібіч, від особи до особи, – і дуже хутко, як зі швидкістю світла. Навіть одна особа, за сприятливих умов (посада, популярність тощо), може скупчити над цілим суспільством безліч темнохмар негативу. Таке в Україні траплялося не раз.
Зрештою, маю враження, що час і простір не становлять для її розповсюдження жодної перешкоди; часто й навпаки – сприяють нагромадженню та консервації негативного в історичних канонах (минуле) або блискавичному наділенню нею через новітні ЗМІ (теперішнє). Необережне, злостиве слово давно перестало бути «горобцем» – сьогодні воно нагадує балістичну ракету…
Так, її поява й утвердження неможливі без відповідних думок та слів: переважно як реакція, відповідь на небажані подразники ззовні. Але найчастіше ця реакція надто якась кваплива, борза, навіть очікувана й догідлива, бо злий не дрімає – радше заколисує обіцянкою переваги й перемоги. Над ким і чим – то інше питання, його він обминає, та й нас заохочує до цього…
Слово, що стало звіром,
в кліті грудей замкни:
груди тобі не розірве,
братові ж – мерти з ним.
(«Не вбий». – Зб. «У самозреченні творящі», 2017)
Це моє – вже як реакція на негативну реакцію. Достеменно: смерть від слова загрожує насамперед найближчим, рідним, а розпросторена мерзота – може, й не вбиваючи відразу, – загроза згіршення життя всієї суспільності.
Тому-то, що посієш – те й пожнеш (тут – на полі негативу). А якщо й не сіяти, й не жати. Чи це можливо? Чи здатна людина тримати в уздах не тільки, сказати б, норовистого коня, а й власного спокушеного язика; мало того – і думку недобру стриножувати? Звісно, що здатна: упродовж віків це доводили святі угодники, нині ж доводять їх ревні наступники. Кажу про світ християнський. Однак видається, що в ньому дедалі меншає волі до добрих слів і діл, позаяк слово «війна» стало чи не щоденним у лексиконі пересічного європейця. Й ось один із неминучих вислідів: на київських благословенних пагорбах збираються з усього світу фахівці, щоб обміркувати можливості східних трансцендентних практик, трактуючи їх науковими, в царині особистого і всесвітнього умиротворення. «Мир і наука» – гасло зустрічі.
На жаль, наука засвідчила свою неспроможність дати людству бодай надію сталого розвитку. Її не раз скажені носії втішаються вседозволеністю, звідки чимало бід, смертей. Сьогодні вона взялася запопадливо начеб об’єднувати розчужених тоталітарними режимами людей через нав’язування індивідуально-підконтрольних новітніх інформаційних пристроїв-гаджетів, насправді ж, роблячи їх культовими, витворює простір ще більшого роз’єднання й диктату. Це очевидно, але «на руку» будь-якій владі, а загалові, що попри все дедалі молодшає (насамперед у сприйнятті світу), видається віддаленим та малоістотним супроти зручності «змістовного вбивання часу».
Нас прагнуть переконати, що і ПК (персональний комп’ютер) та ТМ (трансцендентна медитація) з їх різновидами, і негармонійна пісня, і підтруєний харч, і щокрокова медикаментизація, й алкоголь з наркотою… – буквально все більшою чи меншою мірою убивче й тим спокусливе, кажу, геть усе, крім взивання до власної совісті та здорового глузду, здатне гарантувати особі внутрішній спокій і суспільству мир.
Ганебна підміна фундаментальних понять хвилевими вигодою й задоволенням, що процвітає!..
Згубна аберація внутрішнього зору всевидців!..
Масове піднесення до небес душевних лінощів, байдужості!..
Насправді ж, тільки ми самі можемо собі зарадити, кожен зосібна. Про це подбав Господь, обдаровуючи людину – лише на її прохання – освяченими душею й розумом. Тож уклінно домагаймося саме цього, а не цивілізаційних паліативів. Самопізнання-самовиховання-самовдосконалення – єдиний безконечний, і цим непомильний, земний шлях. Нелегко на нього стати, зате ставши, неможливо зійти з нього, бо він, не оминаючи життєвої гущі, провадить до Божого вивершення людських старань.
Справжній, неповторний, прекрасний!
Шлях цей схожий на світловий тунель, у якому людина огорнена, мовби кришталь, золотою вовною духовного сяйва, що є захистом проти і зовнішньої, і внутрішньої тілесності…
Судячи з перебігу домінантних розмов у Києві, ТМ плюс – по суті, абстраговане від роздуму, власне медитування, думання – може позбавляти здорову людину негативних емоцій, і то такою мірою, що в супрязі з іншими медитувальниками вона витворюватиме в певному ареалі своєрідний позитивний клімат. Та завважую свою похибку: якщо й витворюватиме, то не вона, і не будь-хто інший, бо йдеться про вплив на підсвідомість – про те, що «за порогом» збагненного; розум тут ні при чім. Тож того, завдяки якому людина й усвідомлює себе людиною, особливим дитям Природи, Бога, і підтверджує це впродовж свого віку відповідними діями,– усунено. Віддано на ласку стихії недовідомого, як тварину… А що стосується впливу, так би мовити, зонального, то в такий спосіб, гадаю, легше поширювати негацію, ніж її протилежність.
Затим пропоную кілька принципових тез.
Замість непередбачуваного втручання у психіку людини – особиста добра воля у самовдосконаленні, прагнення робити добро.
При владі, на щастя, сидять не роботи, хоч і торкнуті паличкою роботозації, а тому і «низи» і «верхи» мали б добровільно підлягати єдиному закону добродійства; перші масово, другі селекційно. Між тими й тими – безмежний простір кропіткої особисто-суспільної праці. Багато хто перейнятий нею, однак більшість у цьому інертна. Більшість очікує відповідних вказівок влади, підкріплених конкретними умовами (кошти тощо), а їх усе нема. Саме тому кажемо «риба псується з голови», що, коли черга за головою, вона самоусувається, або ж, от паскудство, перекидається у хвоста, стає охвістям…
В основі процесу позитивізації, оновлення життя на здорових засадах – селекція доброго у «верхах», виховання передовсім дорослих, аж до самовиховання, у «низах».
Тут знову підкориговую себе: «низи» – це абсолютно всі, а тому вони завше попереду, формально й посутньо.
Християнство, церква – своєрідний флагман відродження людського в людині, адже упродовж тисячоліть їм вдалося витворити правдиві взірці та практики самовиховання, включно з елементами прозорої медитації (молитва й інше).
Релігійна громада якнайкраще надається для створення громади ширшої, навіть усесуспільної, в якій відсутність, скажімо, знайомості одне з одним, що цементує громаду первинну, компенсується знайомістю з потребами ближнього. І постає спільність доброго прагнення, запевнена чесністю перед собою й Господом!
Отже, наша найперша справа, зі щоденним просуванням уперед, – позитивне самовиховання нації.
Хронометраж цього процесу, радше нормального земного пробування, цілком реальний, а термін досяжно-практичний: свідомо не нехтуючи Добром, ідеалами вічними, домагаємося добра життєвого, ідеалу теперішнього. Хіба не так!?
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Всі уявлення про любов до чого-небудь поєднані в одному слові «вітчизна» (Цицерон). Увесь сукупний культурний світ в усіх його формах прийшов із традиції (Е. Гуссерль). Якби всім народам на світі дати змогу вибирати найкращі з усіх звичаїв і звичок, то кожен народ, уважно розглянувши їх, обрав би свої власні (Геродот Галікарнаський). Те, що забули сини, намагаються згадати онуки (Е. Россі).
Замість мотто й цитат
В українському світі лексема ця продовжує, з початку 90-х минулого століття, катастрофічно політизуватися. Не ставши сакральною у словосполученні «День незалежності», вона постійно нагадує нам про хронічну невлаштованість наших суспільно-державних справ. Усі інші її контексти, а вони не бідніші за політичний, відходять на задній план.
Спробую розв’язати вузлика, що перешкоджає природній тяглості ниті…
Передовсім, слово із заперечним «не-» не здатне витворювати позитив; воно може бути реформаторським, навіть революційним, але не будівничим. У нашому ж випадку, як і в будь-якому позитивному разі, йдеться про еволюційність, правдивий розвиток.
Американці, для прикладу, теж мають свій День незалежності, однак їхня державна незалежність так віддалена од сьогодення, що, позбувшись політичного флеру, нині асоціюється з незалежністю особистісною. Чи однозначним прагненням до неї. Нам, українцям, до цього ще далеко. Та й чи варто йти цим довкружним шляхом народові з духовною домінантою в генах? Спершу занехаювати первинне, національне добро, щоб згодом важко відтворювати у своєму просторі бодай його фрагменти. Чи не краще бути нам собою будь-коли й будь-де – бути з Богом?
Хоча згаяного, кажуть, не повернути. Але ж так лише кажуть…
Нам варто ставити сьогодні на покуті лексему «залежність», яка охоплює огром глибоко закорінених в українську ментальність позитивно-традиційних значень – від свободи до їжі. Перелік безконечний. Тим самим і деполітизуючи її основу, й очищаючи слово від таких часових негативних нашарувань, як залежність наркотична, харчова, сексуальна тощо.
Отож, – незалежність, що обмежує, й залежність, що розпросторює!
А День незалежності України не пропаде; він, навпаки, ставатиме дедалі реальнішим.
Зрештою, залежність людини від доброго і ще кращого є не просто вимогою людяності й моральності – це єдина гарантія виживання людства у Божому світі. Як і щасливого проживання кожною людиною свого віку.
м. Кам’янка-Бузька на Львівщині