Тема «братньої веселки» Дмитра Павличка буде мати у майбутньому своє наукове продовження. Нею будуть цікавитися перекладознавці, історики літератури та вчені-полоністи в різних університетських осередках України. На мій погляд, українське літературознавство визначить у майбутньому новий науковий дискурс про польські акценти в творчості Дмитра Павличка на прикладі його потужної перекладацької праці з польської літератури.
Про феномен перекладів Дмитра Павличка та унікальну багатогранність його польських акцентів у творчому обліку, писали відомі літературні критики, вчені та літературознавці. Обсяг тих досліджень чималий, тому в статті запропоновано огляд вибраних праці найбільш відомих дослідників Олександра Астаф’єва, Миколи Жулинського, Миколи Зимомрі, Івана Зимомрі, Луїзи Оляндер, Ростислава Радишевського, Тараса Салиги, Михайла Слабошпицького та інших.
Переклади Дмитра Павличка є носіями польських акцентів багатогранного дискурсу українського співця. Тому стаття має характер культурологічного оконтурення з глибшим аспектом трансляторської проблематики поета. Мета статті – визначити вагомість перекладів Дмитра Павличка з польської на вибраних прикладах та усвідомити їх літературний контекст. Варто окремо відмітити й факт несприятливих цензорських обставин, у яких поет займався перекладами з польської літератури – закреслюючи часопростір своєї трансляторики на ХІХ і ХХ ст. Ці цензорські обставини випалили тривку пляму на долі української літератури періоду шістдесятництва і на українському перекладознавстві. Це 60-ті та 70-ті роки, своєрідний рубіж між волею і поневоленням.
У полі зацікавлень Дмитра Павличка були різні пласти польської літератури. Поета як перекладача цікавили польські романтики, зокрема литовський контекст творчості Адама Міцкевича та українські мотиви народженого у Кременці на Волині Юліуша Словацького. Дмитра Павличка вабила й польська література кінця ХІХ ст., він її порівнював з українським модернізмом. Співця захоплювала поезія літературної групи «Скамандер», зокрема творчість Ярослава Івашкевича та польська поезія другої половини ХХ ст. із творчим феноменом нобеліста Чеслава Мілоша. Цей трансляторський доробок Дмитра Павличка вибудовував братню веселку в творчому дискурсі автора і був періодом важливих авторських пошуків та альтернативів. Загалом засвідчував приязнь до мови Адама Міцкевича, і був позначений становленням «Антологія польської поезії», окремих збірок перекладів і презентації польської поезії в журналах. У всіх тих публікаціях видно було небайдужість – як суспільну позицію особистості – до тем та образів, втілених у поетичному дискурсі польської літератури.
Михайло Слабошпицький в дослідженні «Якщо в людини багато минулого», писав зокрема: «Важко назвати сьогодні в нашій літературі бодай ще одну таку творчу особистість, яка однаково, мовби в себе вдома, почувалася б у всіх тих жанрах, у яких «живе» Дмитро Павличко. Звичайно, поет заступає собою видатного перекладача (за Павличком перекладів, можливо, навіть більше, аніж у неодного «чистого» перекладача). Так само Павличко-поет заступає Павличка-літературознавця і літературного критика. Те ж саме спостерігаємо і з політичним публіцистом Павличком, який не може вийти з тіні поета. А ще ж призабулося, що він — кіносценарист. Що з його іменем пов’язано народження фільмів «Сон» та «Захар Беркут». Нещодавно він дебютував як цікавий прозаїк. Його оповідання в збірці «Живиця» — дуже цікава лектура для аналізу кількох наративних стратегій, до яких він вдається в своїй прозі. Павличко повідомив ще одну творчу новину — в театрі готується прем’єра вистави за його п’єсою («Я ніколи не писав п’єс, але мріяв їх писати — й ось, нарешті, п’єса є!»). А сьогодні, мабуть, найчастіше його ім’я звучить у зв’язку зі спогадами — 5 томів їх оприлюднило видавництво «Ярославів Вал». Перечитуючи всього Павличка, не можеш не дивуватися: як усе це вмістилося в одне життя?! Адже тут усього — книг, посад, подій, доріг, конфліктів, пристрастей — вистачило б чи не на десяток повноцінних людських біографій».
Характеристика Михайла Слабошпицького показує всебічний феномен Дмитра Павличка, як людини Ренесансу. Тобто особистості, яка будучи поетом, займалася перекладами, літературною критикою, писала прозу та була суспільно-державним діячем. Михайло Слабошпицький називає Дмитра Павличка видатним перекладачем. Що це означає, і яку несе антропологічну вартість для української літератури? По-перше, завдячуючи перекладам поета, нашаровувався в українському національному просторі новий трансляторський пласт, а по друге, розвивалася українська мова за рахунок пошуків забутих, чи маловідомих слів:
Rycerzy, którzy zginą w krzyżowej wyprawie.
Winogrona rozpięte na murach katedry.
Moje krzepkie ramiona i nogi jak cedry.
Smukłe mnichy, grające w piłkę na murawie.
Niebo białe z różowym jak pstre przyodziewki.
Bluszcz na lutniach uwiły. Gęśli rozśpiewanie.
Zapach lata i bursztyn na wiosny kaftanie…
A moje trubadurskie, roztańczone śpiewki?
(Średniowiecze)
Хрестоносці, забиті в далекій виправі.
Виногрона розп’яті на мурах катедри.
Мої сильні рамена і ноги, мов кедри.
Монахи, що граються із м’ячем на мураві.
Біле небо з рожевим, як одяг святині.
Плющ повитий на лютнях. Розспівані гуслі.
Запах літа, янтар на весни одежині.
Мої співи в піснях трубадурів загуслі?
(Середньовіччя)
На прикладі перекладу вірша «Середньовіччя», Дмитро Павличко показує, як можна видобути з українського мовлення призабуті слова, і як вони видобуті з непам’яті засвічуються новою мовною парадигмою. Поет рядок «Rycerzy, którzy zginą w krzyżowej wyprawie» перекладає неочікуваним свіжим образом: «Хрестоносці, забиті в далекій виправі». Прикладів свіжості і легкості перекладів співця багато, тому його трансляторську працю можна сміливо назвати переспівом.
Відомий київський вчений Олександр Астаф’єв назвав творчість Дмитра Павличка «великим деревом сузір’я». Олександр Астаф’єв зокрема писав, що хронотоп Павличкової творчості багатовимірний: «Творчість Дмитра Павличка – це велике дерево сузір’я, кожен листок якого світиться на багато тисяч кілометрів. Те, що поет думає і що написав, буде жити в століттях, бо воно ввібрало у себе крик його душі, шум карпатських потоків, спів птахів, дні надій і мрій».
А ось продовження характеристики Олександра Астаф’єва: «Він снує свої сокровенні почуття, ніби спицями в’яже дощ. І тепер, оцінюючи його творчість, годі сказати, де низ, де верх його де північ, а де південь, де смуток, а де радість. Упорядник видання Дмитро Пилипчук поділив увесь матеріал книги на дві частини: «Дмитро Павличко в Україні» і «Дмитро Павличко за кордоном». Але з якого б пункту не глянути на крайнощі, все одно будеш на початку Дмитра Павличка. Він страждає в ім’я краси, в ім’я незалежності України, в ім’я миру і свободи, в ім’я птахів, дерев і трав, і тому в його творах сліз не видно, видно тільки красу».
Безумовним здобутком перекладів Дмитра Павличка було його відкликання до трансляторської української традиції, до пошуків глибших сенсів у перекладацькому дискурсі, яка існувала в Україні. Це були переклади з польської літератури Максима Рильського, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та інших. Це був досвід минулого, який давав можливість бачити переклади співця в ширшому антропологічному контексті. Тому Олександр Астаф’єв слушно зауважує: «Зорі висять на вікнах небес і дощ біжить по асфальту прямими ногами. Мине трохи часу і в його поетичному домі житимуть інші люди. Та кожен відчує, що він носив під шкірою вулкан. Що він гордився стражданнями, які йому призначила доля. Про нього пишуть у першій частині книги Олесь Гончар, Роман Іваничук, Іван Дзюба, Роман Лубківський, Роман Гром’як, Михайло Шалата, Павло Мовчан, Тарас Салига, Володимир Панченко, Юрій сливка, Людмила Таран, Богдан Тихолоз, Панас Данилко, Світлана Луцак та ін. Всевишній створив його з променів і дав йому чисте серце. А Іван Драч прямо каже: «Він з того тіста, з якого роблять бонапартів». Усіх бентежать апорії, порушені поетом: як можна танцювати танець любові з кайданами на ногах?»; «Як можна злити воєдино душу раба і пана?»; «Чому літак виринає з неба громоподібним звіром?» і т.д. Він собою заповнив поля і долини, гори і простір, недоступний для смертних».
Добраніч, квіти небесні, добраніч,
рожева зірко,
Добраніч, птахи в блакиті, добраніч,
трояндо розквітла!
Добраніч, вечірня тишо, де звук
пролітає стрімко,
Добраніч, душе, де холоне й поволі
зникає світло.
(Ярослав Івашкевич, «Остання пісенька мандрівного підмайстра»)
Олександр Астаф’єв пише: «З невидимих просторів чужих країв, закликаючи до діалогу, чиїсь стражденні душі шукають зв’язку з Дмитром Павличком, просять, щоб він дав їм ефірні крила для лету в Україну, живлющої води правдивих слів – вони до них доторкнуться і зітруть полум’я сліз із своїх щік. Другий розділ книги «Дмитро Павличко за кордоном» відкриває стаття Івана Лозинського «І шана, і любов» – про входження поета у літературу різних континентів, зокрема Австралії, Азії, Північної і Південної Америки, Європи, переклади його збірок чужими мовами у різних країнах. Там його пісні ридають у темній глибині гітар, зіткані із туги матері, що чекає листа від синів, із прощального тремтіння погребальних слів над могилами захисників вітчизни, із молитви і подиху, із радощів і плачів. Прилітають вони до троянди печалей у грудях кожного. І є якась дика радість у його невмирущих рядках, щось п’янке і магічне, яке належить усім».
Недарма перекладацька діяльність з польської мови Дмитра Павличка зустрілася з вдячністю та прихильністю відомих діячів польської культури та літератури. В полі зацікавлень поляків знайшлася оригінальна творчість поета. Його вірші почали друкуватися у перекладах польською мовою та самого поета почали запрошувати до Варшави, Любліна, Кошаліна та інших міст на поетичні презентації.
Цю ситуацію популярності поета у Польщі, власне через вдалі переклади, Олександр Астаф’єв характеризує через перелік його польськомовних видань. Учений наводить прізвища перекладачів та прихильників творчості відомого українського співця. В переліку відомих польських перекладачів не забракло прізвища проф. Флоріана Неуважного, друга та літературного критика і просто любителя поезії Дмитра Павличка: «Поезія Дмитра Павличка – як статуя, яка тримає всіх біля своїх ніг, як білий хвіст блискавиці, як золотий шуг риби в ріці, як троянда, яка розсипалася на короткі сни із снігу і тіней, як рука пахощів у центрі світу. Його поезія – крутоверть ніжних туманів, що хвилює серце своєю глибокою музикою, як спогад, що збурює вихори відчуттів. Це добре відчули у сусідній Польщі, де в 1999-2002 роках він працював Надзвичайним і Повноважним послом України і де вийшли його чотири книги: «Istota rzeczy i inne wiersze» (wybrał i wstępem opatrzył Florian Nieuważny; na okładce grafika Wojciecha Freudenreicha. Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy 1980. 57 s.); «Tajemnica twojej twarzy» (przełożył і wstępem opatrzył Bohdan Zadura; opracowanie graficzne Mirosław Zdodowski-Zdrozdowski; redaktor Jadwiga Białowąs. [Lublin]: Wydawnictwo Lubelskie, 1989, 222 s.), «Naparstek: poezje» (przeł z ukr. Bohdan Zadura; tekst w jęz. pol. i ukr. cyrylica. [Koszalin]: Wydaw. Uczelniane Bałtyckiej Wyższej Szkoły Humanistycznej, 2000 190 s.); «Київ у травні: поезії; Kіjów w maju: poezje; Kyjiw im Mai: Gedichte / [Видання укр., польс. та нім. мовами; польс. пер. Богдана Задури, нім. – Миколи Зимомрі]; [ілюстрації: Василь Зимомря; худ. оформлення: Йоланта Сікора, Василь Зимомря]. – [Koszalin]: Wydaw. INTRO-DRUK, 2001. – 88 s.).
У цих книгах Дмитро Павличко – гарячий торс дерева сузір’їв, і очі, де наосліп скаче доля кожного, і де наспів – полум’я, а полум’я – сонце, що народжує на вустах поляків найчистішу краплю любові. Свої твори він писав серцем, горами, смереками, тишею і ставали його слова струмками, а ті – чарівною хвилею Вісли. Але це ще не все, що він зробив для польської культури. Він переклав книгу поезій Ярослава Івашкевича «Вежі» («Wieże) (К.: Вид-во «Університет «Україна», 2017, 368 с.), у якій вмістив своє листування з видатним поетом і нарис про нього, і видав антологію «50 польських поетів» (К.: Основи, 2001, 584 с.) у своїх перекладах. Його дорога до Варшави і Кракова привита до захриплого горла поета у мовчазній піні білого волосся, яке стало газовим світлом його любові. Про це писали Стефан Козак, Флоріан Неуважний, Богдан Задура, Василь Марко, Ігор Добрянський, Микола Зимомря, Януш Джевуцький».
Безумовним святом для любителів польської поезії в Україні була «Антологія польської поезії», яка вийшла у 2001 році. Дмитро Павличко представляє у антології ряд відомих польських поетів та показує їх літературний доробок. Антологія широко презентувала видатні твори польської поезії ХІХ і ХХ ст., і як заспів до них — твори зачинателів польського поетичного слова з XVI та XVII ст.: Яна Кохановського і Миколая Рея. Антологія, як авторська робота Дмитра Павличка давала уявлення про головні тенденції та мотиви польської літератури. Характеризувала всі епохи польського письменства від ренесансного європейського відродження (XVI та XVII ст.), по епоху бурхливого польського романтизму, а пізніше, добу нових віянь у польській літературі. По суті в антології знайшлися реалізм, інтелектуалізм, модернізм та новітні способи мислення поетичними образами – притаманні ХХ ст. Книга перекладів показувала зв`язки різних часів у польській поезії, провідні ідеї в її розвитку, незмірне багатство форм і стилів. Але головним скарбом антології була презентація у ній хорошого поетичного смаку перекладача і його вразливість на високу творчу музу поляків.
Ось що про «Антологія польської поезії», пише відома вчена з Луцька Луїза Оляндер: «Структура антології свідчить, як живе польська поезія саме в індивідуальній рецепції, що виявляється не стільки у виборі персоналій, скільки – віршів. Зокрема, це простежується у виборі для перекладу фрагментів із поеми А. Міцкевича «Дзяди»: перекладаються – «Дорога до Росії», «Передмістя столиці», «Петербург», «Пам’ятник Петру Великому», «Перегляд війська», але пропускається вірш «Російським друзям». Постають питання: Чому? І що від того змінюється? І чи змінюється щось від цього взагалі? Не випадає говорити від імені Д. Павличка. Але ситуація умовчання, що виникає, потребує роздумів, бо умовчання теж змістовно. На нашу думку, тут все ж таки відбувається певна переакцентація смислів, незалежно від намірів перекладача. Майстерність Д. Павличка не лише перекладача, а й інтерпретатора польської поезії полягає і в тому, що він своїм зором осягає такі глибини змісту різноманітних творів, які без його втручання проходять непомітними і неосмисленими. Більш того поет вміє знайти і показати те приховане спільне, що їх об’єднує. Це йому вдається завдяки сміливому, новаторському підходу до структури Антології. У зв’язку з цим у передмові «Моя антологія польської поезії» зауважено: «Я дозволив собі, – пише Д. Павличко, – відійти від правила, за яким до Антології не включають великих за розміром творів, і подав чотири поеми: “Петербург” Адама Міцкевича, “Ангеллі” Юліуша Словацького, “Френсіс Бекон або Дієго Веласкес на дентистичному кріслі” Тадеуша Ружевича і “Тишу” Богдана Задури. Ці речі одного жанру, та їх важко зіставляти, бо надто далекі вони одна від одної за часом написання, змістом, формою і стилістикою, але це варто робити, щоб відчути багатство, яке існує в поєднанні романтичного, реалістичного і надреалістичного стилів. Здається, нічого спільного з “Петербургом” та “Ангеллі” не може бути мати поема про англійського маляра, який любив зображати розчавлену людську плоть. Там розчавлений народ, тут розчавлена духовність людини. Філософські підоснови цих речей однакові».
Наукові спостереження проф. Івана Зимомрі стосуються перцепції німецького літературного ареалу, проте вони можуть існувати також в польському контексті: «Процес рецепції твору за допомогою перекладу набуває природного засвоєння, а відтак – максимально можливого вияву інтенсивності, у першу чергу, тоді, коли відбувається в інших суспільних і національних умовах. У такому випадку він може перейняти нові самобутні риси, зберігаючи або ж втрачаючи при цьому внутрішні координати національної специфіки. Ідеться про безпосередню появу інтерпретацій у країні, реципієнтам якої вони адресовані. З цього погляду знаковим видається факт, що в одному з дрезденських видавництв підготована до друку збірка поезій Дмитра Павличка німецькою мовою під метафоричною назвою «Княгиня Європи» («Europas Fürstin»). Тут подано 111 оригінальних творів та їхні відповідники у перекладі Миколи Зимомрі та автора цих рядків (60 позицій), Ірини Качанюк-Спєх (40 позицій) та Йони Ґрубера (11 позицій). Докладний аналіз текстів мовою оригіналу й мовою мети однозначно свідчить про те, що перекладацька праця Йони Ґрубера розширила обрії рецепції творчості Дмитра Павличка загалом змістовним прочитанням усіх одинадцяти поезій. Тому наявність у добірці «Княгиня Європи» цих досі неопублікованих трансформацій – це позитивна ланка у процесі сприйняття української літератури у німецькомовному просторі. Щоправда, в особі Йони Ґрубера маємо представника українського письменства. Поету за призначенням, автору поетичних збірок «Геть з міста» (1938), «Сонце на порозі» (1940), «Розплющеними очима» (1968), «Світло життя» (1978), уродженцеві Буковини переважно вдалося зберегти паралельні конструкції як на рівні змістової величини, так і форми».
Тому, після таких вдумливих наукових спостережень проф. Івана Зимомрі, варто пригадати сонет Ярослава Івашкевича, у перекладі Дмитра Павличка:
Не означає це, що кожної години
Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид;
Ні, зрине в голові забутий краєвид,
За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.
Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни,
В очу вони пливуть, немов далекі хмари,
Давно не бачених країв моїх примари
В зеніт очей моїх пливуть із далини.
Я місто, здвигнене високо над рікою,
Побачу сто разів і сам собі такою
Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні.
Побачу тільки раз безмежні ниви в полі,
Відбиті на воді імлисті три тополі —
Те місце, де колись були ми навесні.
(Ярослав Івашкевич Сонет. e-reading.club)
Незаперечним здобутком українського наукового дискурсу були дослідження над перекладами Дмитра Павличка з польської літератури авторства проф. Ростислава Радишевського. Присвячуючи чимало уваги перекладам поета Ростислав Радишевський пише: «У колі його літературно-критичних зацікавлень перебувала творчість видатних польських поетів А. Міцкевича, Ю. Словацького, Я. Івашкевича, Б. Задури, твори яких Д. Павличко не тільки перекладав, але й ґрунтовно досліджував у своїх науково-публіцистичних статтях, написаних як українською, так і польською мовами. Ці розвідки він присвячував і ювілеям згаданих особистостей, і відкривав ними видання творів польських митців. Чимало уваги Д. Павличко приділив особистості й творчості Ярослава Івашкевича.
Тут йдеться передусім про статті Д. Павличка, які також подобалися Я.Івашкевичу, а саме передмови до українських видань «Новели Ярослава Івашкевича» та «Уклін Ярославу Івашкевичу». Уже по смерті письменника Д.Павличко надрукував досить цікаві есе «Два дні з Ярославом Івашкевичем» (1982), «Уранія — його сестра і муза» (1984), а також передмову до листування Я. Івашкевича з М. Бажаном «Діалог майстрів» (1985), «Ярослав Івашкевич і Україна» (2001). Головною метою більшості розвідок Д. Павличка про польського митця було утвердження його українськості та «поєднання українських вражень дитинства і юності з явищами європейської літератури». У передмові до видання малої прози Я. Івашкевича Д. Павличко зазначав, що він намагався представити еволюцію творчого методу Я. Івашкевича на прикладі кількох оповідань, наголошуючи на тому, що у канву творчості Івашкевича органічно вплітаються образи української природи, видобуті з пам’яті дитинства письменника. «Івашкевич носить у своїй душі, як, зрештою, кожна людина, небеса свого дитинства, краєвиди юності, і йому важко «вранці прокинутись без спогадів з України».
Я. Івашкевич належить до найпечальніших поетів світової лірики, зазначив Д. Павличко у розвідці «Уранія 97 — його сестра і муза». Проте цей смуток, на думку критика, не мав нічого спільного з декадансом. Ця печаль належить до філософських категорій, позаяк і у ліричних героїв поезії, і у героїв романів та оповідань наявний «у душі конфлікт світобачень, почувань, думок, настроїв; кожен — нескінченна й жива драма або трагедія». У своїй статті Д. Павличко знову й знову повертається до українських коренів Я. Івашкевича, нагадуючи читачам про те, що вони відіграли чи не головну роль у становленні митця. Саме така смутна радість, підкреслював Павличко, є підставою до зрозуміння всієї краси навколишнього світу. У статті Уклін Ярославу Івашкевичу Дмитро Павличко вкотре підкреслив, що польський поет виростав на польській, європейській, російській та певною мірою на українській першооснові, що «український формотворчий елемент у даному випадку не обмежувався, звичайно, фольклором…». Проте самого дослідника більше зацікавив мотив бунтарського романтизму у творах Я. Івашкевича, новаторство форми, гармонія романтизму, імпресіонізму, психологізму в стилі письменника.
Ще одна стаття, присвячена Я. Івашкевичу, була надрукована у 2001 році. «Ярослав Івашкевич і Україна» — це спроба віднайти зв’язок між письменником і Україною. Стаття розпочинається із роздумів Павличка над суттю творчості Я. Івашкевича, який завжди був письменником філософського смутку і туги. Пояснення такої налаштованості зовсім просте — таким чином поет намагався втекти від ПРЛ-івської дійсності, соцреалізму, фальшивих ідеалів нової доби. У своїй творчості Івашкевич не раз звертався до дитинства, в якому Україна займала значне місце. Саме тузі за краєм дитинства присвячена одна із його найкращих повістей Місяць сходить. На думку Павличка, Івашкевичу вдалося поєднати практично непоєднувані речі — польську національну самототожність із тугою за Україною. Взагалі у своїй творчості Ярослав Івашкевич представляє Україну не лише як країну своїх спогадів та дитинства, але і як повноправну незалежну державу (вірш «Вежі»).
Дмитро Павличко стверджував, що Івашкевич, як і всі ті, хто народився в Україні, але за своєю свідомістю був поляком, розривався між прагненням до братерства поляків та українців та розумінням, що до цього обом народам ще занадто довго йти через подолання вікових бар’єрів, стереотипів та ненависті. Винятково болісно Івашкевич переживав братовбивчу війну 1939–1945 років, коли по різні боки барикад опинилися у певний час поляки та українці (як приклад цього, Павличко наводить не опублікований тоді вірш, що починається словами «Коли до люблінських повернеш піль…». Дмитро Павличко відзначив і любов Івашкевича до української літератури, згадав про переклади Івашкевича поезій Т. Шевченка, Є. Маланюка, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана. Польський поет схилявся перед їхнім мистецьким талантом, а з багатьма сучасниками приятелював, прихильно відгукнувся про часопис «Всесвіт» (його похвальне слово на честь цього видання вартувала Павличкові крісла головного редактора «Всесвіту»)».
Переклади з польської літератури у творчості Дмитра Павличка займають вагомий пізнавальний шар. Найбільш відомою в літературних колах Польщі залишається антологія «Дзвони зимою» (2000) [3]. Антологія показує, що трансляторська творчість з польської літератури розвивалися протягом життя поета з різною активністю. Після виходу антології стало відомо, що Дмитро Павличко більше уваги буде присвячувати творчості народженого в Україні Ярослава Івашкевича. Це зумовлене особистим знайомством з польським поетом та зацікавленням Ростислава Радишевського як полоніста, трансляторською творчістю українського поета. З цієї співпраці народилася збірка перекладів «Вежі», до якої увійшли пізні вірші Ярослава Івашкевича, назагал невідомі в Україні.
Отже, українські вчені у своїх наукових літературознавчих дослідженнях про переклади Дмитра Павличка, наголосили на важливості популяризації польської літератури в Україні. Крім того закріплюючи літературознавчу думку про феномен перекладів поета та глибоке знання співцем польської мови. Поставили наукову тезу, що переклади Дмитра Павличка, в їх свіжому ключі, до певної міри впливали і безперечно домінували українське трансляторське річище другої половини ХХ ст.
Свої книги перекладів Дмитро Павличко завжди попереджував вступними статтями, тому його антології мають назагал пізнавальну літературознавчу вартість. Це залишається для українського перекладознавства важливою якістю. Адже Дмитро Павличко ґрунтовно розвивав у своїх вступних нарисах до книг, перекладів та антології, назагал розлогу інформацію про польську літературу. В українському літературознавстві, ці нариси порівнюється до творчих штрихів попередників Миколи Лукаша, Максима Рильського та Григорія Кочура, які збагатили українську літературу новим знанням про польську літературу.
Дмитро Павличко розширив рубікон знань про найновіші здобутки польської літератури. Поет звернув також увагу спільність мотивів та тем польської і української літератур, показуючи водночас власні шляхи їх розвитку. Почерез переклади давньої літератури ХІХ ст. поет уприсутнив українському читачеві польський національний менталітет, в його романтичному оформленні (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький). Знайомив любителів поезії з верлібром в польський поезії ХХ ст. Показував стремління польських поетів до модернізму і сюрреалізму. Врешті наближаючи правду про непокірних поетів, таких як Рафал Воячек, Едвард Стахура, чи Анджей Бурса заохочував до трансляторської праці молоде покоління перекладачів.
Наукові роботи, українських вчених, на тему перекладів Дмитра Павличка з польської літератури, показують феномен творчого горіння поета і відкривають справжню любов українського співця до поезії сусідньої Польщі.
Тема «братньої веселки» Дмитра Павличка буде мати у майбутньому своє наукове продовження. Нею будуть цікавитися перекладознавці, історики літератури та вчені-полоністи в різних університетських осередках України. На мій погляд, українське літературознавство визначить у майбутньому новий науковий дискурс про польські акценти в творчості Дмитра Павличка на прикладі його потужної перекладацької праці з польської літератури.
Тадей Карабович, доктор філологічних наук, м. Люблін (Польща).