(Десять років тому попрощалися з Григорієм Радошівським – 1929-2013)
Твердим було життя – роки пронизливих протягів свавілля. Роки в залишених по війні окопах коло рідної Радошівки, у каральних хащах тайги, на зчовганих порогах часописів.
Пробував сказати про це.
– Опять за свойо! – насідали мстиві пихи режиму.
Дні могли сіріти, холоднішати, але ти, Поезіє, не могла мовчазно тупцювати. У витривалості духу відчувала Чесноти роду. Відчувала і зізнавалась на своїх сторінках.
Григорій Радошівський.
Післяслово. “Живу…” (2011)
- Маки в житах.
Ставок в селі Радошівка, малій батьківщині письменника і поета.
Фото Григорія Радошівського, 2004 р.
Давній шлях стелиться попри став, біля сусідських високих осокорів повертає ліворуч на схід сонця з наміром вибратися на круту гору. По старій насипній греблі, широкому дерев’яному мосту з брусовими перилами і плоским настилом мирно йде боком на високий Оґрідок, огортаючи його петлею. Тоді звивається вузькою вуличкою вниз і вибігає до залитих сонцем ланів. Як оком сягнути – жита. Ще зелені колоски вже тужавіють. Тут понад краєм пломеніють маки. Зліва, аж туди, вгору, на Високий Ян – ряд тінистих каштанів. Їх висадили у ХІХ ст. Заклопотані трудолюбні бджоли злегка бринять у спокійній тиші, шукають солодкого нектару. В кожного другого господаря в селі – пасіка з декількох а то й десятків вуликів.
Малий білявий хлопчик, стоячи на воротах, задивляється. Хоче бігти греблею.
- Григорку, не йди далеко, будь біля хати, – Марія жартома застерігає свого улюбленця. – Прийде тато, він тебе спитає!.. Он, глянь: зі стражниці жовніри йдуть, напевно, на Обори обідати.
- Я, мамо, хочу подивитися на червоні маки!
- Під хатою подивись, є тут того різного зілля.
- Те не таке…
У променях сонця вітерець жваво перебирає широкими долонями-листками на осокорах, злегка брижить водне плесо ставу.
…А червоні маки в полі запам’яталися. Через багато років одна квітка навіть ляже на постамент, точніше на обкладинку першої поетичної збірки. Але це згодом, 1969-го. Тим часом сільська стихія манить, заполонює, формує матрицю світосприйняття. Григорко всотує той сонячний топос у свою пам’ять. Це – Кременеччина, Радошівка з її краєвидами, роботящими людьми, побутом, історіями і традиціями, погідними днями й негодами.
Село звичайне, таких багато в Україні. Водночас, як душа в кожної людини, – неповторне. Першу згадку про Радошівку в історичних документах подають під 1520 роком. Отож це невелике тепер південно-волинське село, що на Кременеччині, сучасної Тернопільської області, має понад півтисячолітню історію. Сивий Кременецький замок пам’ятає, як село за люстрацією 1545 р. було йому приналежне, а троє путних бояр того села відбували подорожну службу кіньми. Автор опублікував кілька наукових розвідок про своє село. Оприлюднені дослідження були написані на підставі архівних матеріалів та відомостей зі спеціальних літертурних джерел і подають розгляд деяких історичних подій, статистичних даних та головних осіб, які мали в давнину стосунок до села й відіграли певну роль в його долі. З плином часу багато залишилося в імлі забуття.
А нещодавно пощастило натрапити на один рукопис колишнього власника маєтку в Радошівці. Це реєстр 1774 р. маєткових документів з Південної Волині, складений відомим представником роду Єло-Малинських Феліксом–Канутом. В оригіналі рукописний документ на титулі містить назву: “Summaryusz Archiwum Nowomalinskiego 1774 R. Ten Summaryusz Dokumentόw na Tormienie Kondenscensyi w Dobrach wsi Symonowe od Dnia 3go Xbra Roku 1774. Zanętey przez W. Felixa Malinskiego Czesnika Kruszwickiego Kompertowanych y Zaprysięzόnych Podpisueimy L. D. Borkowski, Jozef Wiszniewski”. Значна кількість назв давніх, починаючи з XVI ст., актів, занесених в реєстр, стосуються Радошівки.
Фелікс Малинський 1750 р. для сільської громади виділив частину коштів і землю під будівництво церкви східного обряду. Як показують дослідження, такі дії колишньої української шляхти були частими. Значно раніше представник роду Данило Єло-Малинський, хоч і був римо-католиком, став одним із засновників Кременецького церковного братства східної традиції, школи та друкарні при ньому. Дерев’яна церква на честь Св. Параскеви споруджена в с. Радошівка 1774 р. Дерев’яна дзвіниця збудована пізніше. Згодом церковне подвір’я було обнесене дерев’яною дощатою огорожею з критим бляхою дашком. Ще з пів століття тому до церкви заходили через дерев’яну браму з дахом, або через два складених з масивних дерев’яних брусів перелази по кутах. Відразу за огорожею кучерявилися старезні липи й інші дерева.
Невдовзі після Малинських аж до вересня 1939 р. маєтком Радошівка володіли Колонно-Чосновські. Перший з них Ян-Антоній Чосновський (1724– ?), полковник війська коронного, маєток отримав від короля за вислуги (очевидно, це відбулося ще до поділів Польщі), його дружиною стала Текля Скарбек (1750– ?) з відомої львівської графської родини (знаємо фундований і заснований Станіславом Скарбеком (1780–1848) театр – “Театр Скарбка” у Львові, тепер драматичний театр імені Марії Заньковецької). Повінчалися в костелі сусіднього Ямполя. Син Яна-Антонія і Теклі Ян-Гілярій (1791–1869), за даними метричного запису про шлюб народився 1797-го, маршалок повіту Кременецького, з дружиною Марією Боженець-Єловицькою (1824–1896) (одна з основних локацій Єловицьких була неподалік, в Ланівцях) виховали шестеро синів та одну доньку (ще кілька дітей померли в ранньому віці). Всі діти народилися в Радошівці. З них – граф Карл Чосновський (1847–1933) посів родовий маєток Радошівку, інші брати тримали компактно росташовані села поблизу (Великі й Малі Дедеркали, Потуторів, Биківці та ін.). Єдина сестра Анеля (1845–1929) вийшла заміж за відомого історика, археолога, геральдика, засновника геральдичного Товариства у Львові Зигмунта Люба-Радзимінського (1843–1928), успадкований від дядька осідок якого до 1918 р. був неподалік на схід від Радошівки в Сивках (теперішня Хмельниччина). Дев’ятнадцятирічний Зигмунт і сімнадцятирічна Анеля 1862 р. вінчалися в сусідніх Великих Дедеркалах.
Чосновські тримали фільварки (на Оборах, в Радошівці та ін.), відразу за Оґрідком на частині села Загребля для найманих працівників побудували кілька чвураків, з яких незайняті надавалися для проживання у 1920-х полякам-переселенцям з підрадянської України. Там само біля річки Радошівки або Радошови (в давніх актах фігурує то одна, то інша назва) діяла свого часу найпотужніша в Кременецькому повіті гуральня (після Першої світової війни у вирі подій наступних її спалено). Біля своєї садиби на Оґрідку Чосновські створили пейзажний парк англійського типу, поруч плодоносив фруктовий сад, ще північніше були росташовані господарські будівлі. Тепер це все залишилося у пам’яті лише як назви урочищ. В період Першої світової війни про Радошівку, яка опинилася майже у зоні бойових дій, розповідають “Щоденники” тодішнього вихованця Волинської духовної семінарії (Житомир), згодом священика в Борсуках (Лановеччина) і літератора як автора унікальних та доволі інформативних рукописів з широкою персоніфікацією текстів Василя Словінського (1896–1927), сина парафіяльного священика о. Григорія Словінського (близько 1863–1948).
Григорій Радошівський з великим зацікавленням сприймав краєзнавчі дослідження стосовно села. В ранньому дитинстві він бігав поміж старими деревами парку Чосновських, велика клумба з квітами в якому була біля панського будинку. Григорій Радошівський у розмовах згадував, що мав хист до малювання з дитинства і під час літніх вакацій приходив у дім на Оґрідку до поважної пані в темному довгому одязі, можливо Радзимінської (Чосновської) Марії (1876–1954), доньки Карла Чосновського (в неї був один брат Євстахій (1883–1954), юрист за освітою, письменник, син якого Кароль (1921–2015) вісімнадцятилітнім 1939 р. за спробу перетину кордону потрапив у сибірські концтабори а згодом опинився в Англії під Лондоном і написав про це у своїх спогадах). Марія Радзимінська тримала також фільварок у с. Краснолука під Ланівцями (Тернопільщина). Її чоловік, Станіслав Радзимінський (1875–1963), як подає М.Є. Мінаковський у своєму дослідженні “Велика генеалогія” (2022), доводився кузеном Марії по матері, Анелі Радзимінській (Чосновській). У подружжя Станіслава та Марії Радзимінських було двоє дітей: Христина (1895–1945) та Йосип (1910–1943). Пані Радзимінська(?) запрошувала малого Григорія до однолітка зі своєї родини (внуків у Радзимінської Марії не було). Восьмирічний “учитель” сідав за письмовий стіл і малював. А малий панич придивлявся до рухів його руки з олівцем і малюнка й собі пробував щось малювати.
Село Радошівка росташувалося поблизу місця злиття трьох потоків. В сиву давнину це вважалося благодатним знаком такої місцевості для її залюднення. Справді, із заходу на схід несе свою джерельну воду річка Радошівка, яка бере початок у сусідньому селі Мізюринці, трохи вище Таніщиного джерела. В селі Лепесівка вона впадає у річку Горинь (басейн Прип’яті, а та – Дніпра). Довжина цієї малої річки не більше дванадцяти кілометрів. Одна найдовша з її лівих притоків живиться водою десь з Лужка в радошовецькому лісі. Струмок, з якого починається русло, протікає нижче місця колишнього Блітового фільварку (тепер не існує) й хутора Пасіка, відділяючи садиби неподалік Сакового Лужка та поодаль – урочища в полях Прогін та Конілоза від Вербівки, найдовшої радошовецької вулиці (швидше частини села з такою назвою). В селі рух цього потоку перепиняє гребля. В улоговині уздовж русла утворився спускний ставок, відомий за працями польського історика Олександра Яблоновського (1829–1913) з поборових реєстрів ХVІ століття (“Polska XVI wieku”.Warszawa, 1889, т. 8). Відомий був відтоді і водяний млин з підливним колесом, яке обертала вода. Мололи тільки весною, у повноводдя, коли стояла висока вода. Від того млина залишилися лише ледве замітні у 60-ті рр. ХХ ст. до розширення і поглиблення канави для спуску води обриси невеликої прямокутної площадки біля моста на вході сільського вигону та округле місце зливу води млинового колеса. Отож давні шляхи, став і насипна гребля з пізнього середньовіччя дійшли до нашого часу, хоча з відчутними наслідками антропогенного впливу.
Поруч греблі і дерев’яного моста в селі майже на самісінькому трав’яному килимі сільського вигону на лівобережжі річки Радошівки тулилося обійстя Солов’їв (представники того роду досі господарюють там). Їх низинне місце вимагало осушення – дощова вода підтоплювала город. Його по периметру господарі обкопували ровом. Трохи вище на захід на вузькому клаптику було подвір’я Соломчуків. Саме тут і стояла оселя майбутнього письменника. Його батьки ділили невеличкий пляц з родиною Соломчуків. Поруч пролягла військова грунтова дорога на південь з Дедеркал на Ланівці (тепер не використовується). Вище – хата Юрчуків. Вулиця тягнеться вгору до церкви. Навпроти праворуч – густий ряд кущів запашного у травні бузку і досі тішить мешканців рясним цвітом. За тим бузком на крутому підвищенні на рівній площадці у міжвоєнний період стояла стражниця, діяла сільська школа. Орієнтовно до середини ХІХ ст. там була корчма. Куток попри корчму на захід тому й отримав неофіційну назву “Закорчма”.
Церква Св. Параскеви у с. Радошівка (Кременеччина). Фото Григорія Радошівського, 2004 р.
У міжвоєнний час в сім’ї Якова та Марії Баранів 1 грудня 1929 р., коли перші морози пробували скувати поверхню ставка, народився син. Назвали Григорієм, можливо на честь о. Григорія Словінського, місцевого парафіяльного священика, який здійснив обряд хрешення новонародженого в сільській церкві св. Параскеви. Він був другою дитиною. Першою народилася сестра Софія, третьою – Неоніла. Невдовзі сім’я перебралась у новозбудовану хату на хуторі (Григорій Радошівський згодом у своїх віршах поетично називав нове місце батьківської садиби “хутором Сонячним”, тепер у межах однієї з вулиць села).
До другої світової війни ситуація в селі визначалася багатьма чинниками. Одним з головних було положення села у безпосередній близькості до кордону. Мешканці з вісімнадцяти років отримували від польської влади посвідчення особи (паспорти), діяла комендантська година. Життя тривало. Національно свідома молодь гуртувалась у бібліотеці-читальні. Старші також користувалися книжками її, хай невеликого, фонду. Деякі заможніші купували цікаву художню літературу і позичали сусідам для читання. Бібліотека-читальня не мала постійного місця. Через два-три роки для неї забезпечували локацію то в одному, то в іншому приватному помешканні. Матеріали обласного архіву зберігають і висвітлюють окремі відомості про сільську школу, хату-читальню та, що найцікавіше – про діяльність філії повітового Товариства “Просвіта” імені Т.Шевченка з головним осідком у м. Кременці. Активісти села, член повітової управи “Просвіти” Степан Нагорнюк, Мефодій та Вікентий Шевчуки, вчитель Лаврін Білик інші провадили культурно-просвітницьку роботу. Є скупі дані й про інші гуртки однодумців у тім числі офіційно заборонені владою: поширювалися різні впливи та ідеї. Прикордоння сприяло таким впливам. Проте селяни активно піднімали свою національну свідомість. Малий Гигорій запам’ятав дядька Мефодія Шевчука (мав освіту Кременецької української гімназії), його спроби гуртувати односельців. Згодом у нарисах писав про це.
Сільські господарі мали постійні клопоти із землею – основним джерелом доходу і хоч би якогось достатку. Небагато мали по п’ятнадцять моргів орного грунту, інші – по п’ять. Бідніші – змушені були задовільнятися невеликими клаптиками. Поміщик мав близько 600 морґів поля. 1939-го доля села і всієї Західної України змінилась. Прийшли нові порядки і біди. Вибух Другої світової війни і повоєння ще більше загострили проблеми. Утиски національно свідомих посилювалися.
Для малого Григорія основним було навчання у початковій школі, яка під час війни не діяла. Згодом до літа 1946-го ходив у семирічку сусіднього села Мізюринці. Добиратися до школи з хати на хуторі було недалеко. Проте доводилося долати три горби в одному і потім у зворотньому напрямку. А тоді був Кременець. Йшло до завершення навчання у середній шолі й одночасно у педучилищі. І тут – крутий жорстокий злам. Арешт за написання віршів, вирок і довгі майже сім років сибірських сталінських концтаборів. 1955-го було звільнення, реабілітація.
Подав документи і поступив 1958-го на омріяний факультет журналістики Львівського університету Івана Франка. Але зі стаціонару змушений був перейти на заочний відділ, бо, як висловлювався сам поет, – минуле не минало. Диплом журналіста отримав 1965-го. Працював у редакціях газет Тернопілля. Писав малу прозу, вірші, спогади. Проте опублікував написане (вісім збірок творів, сім краєзнавчих книжок, тощо) після 1991-го, у незалежній Україні. Після першої поетичної книжки (“Квіти на постаментах”, 1969) друк його збірок забороняли. Публікувався в газетах, жуналах. (Детально про це – перегляньмо публікації автора у журналах “Літературний Тернопіль”, 2015, №2 та 2019, №3). 1991-го створив музей “Зборівська битва” і став першим його директором, був біля витоків перших громадсько-політичних та історико-просвітницьких організацій України. Життєвий шлях письменника завершився 13 травня 2013-го. Похований у Зборові, де пройшла більша частина його життя та діяльності.
- Порухи реінкарнації
Зацікавлення Григорієм Радошівським з часом зростає, про нього пишуть чимало. Окремі статті публіцистичного характеру в поєднанні з дослідженнями як постаті поета і громадського діяча, так і його творчості, спогади про нього найближчих однодумців, поміщені, зокрема, у двох перших випусках “Білого Берега” (Зборів, музей “Зборівська битва”, 2015 та 2016 рр.). Це лише сконцентрована частина опублікованого про Радошівського. Деякі хуложні твори українських авторів останнього часу цікаві тим, що він як неординарна особистість став у них прототипом головних героїв. Автори таких текстів для створення літературних образів використовують риси Григорія Радошівського.
Відома письменниця зі Зборова Леся Білик 2019 року видала в Тернополі свою наступну цікаву книжку малої прози “Тремоло”. У цій збірці настроєвих новел є одна з назвою “Ніч у музеї”, у якій з характерною авторці витонченістю і з особливою теплотою описано будні музею “Зборівська битва”, випадки з музейними працівниками, але не звичайні, а з елементами гостросюжетного пригодницького оповідання. Імена й топоніми в тексті твору вигадані, як і деякі подробиці повсякдення та обставини, у яких перебувають дійові особи. Проте авторка розгортає сюжет з максимальним наближенням до реальності. А тому прототипи дійових осіб, місце дії ідентифікуються легко. В образі директора музею Данила Турина відразу упізнаєте візуально подібного до нього Григорія Радошівського з його рисами характеру, стилем поведінки, способом мислення. Романові Красинському відповідає реальна особа Василя Березинського, журналіста і письменника, якийсь час працівника музею. До речі, він ще раніше, 2017-го цілком реально видав у Тернополі повість “Загадкові знаки підсвідомості”, переробивши попередню версію книжки під назвою “Крик підсвідомості” (2015). Автор обрав дуже своєрідну, хоч і відому ще з античності, форму розповіді, скомпонувавши її з коротких новел-снів. І в тих снах він приділяє увагу статечному і мудрому директорові музею “Зборівська битва” Людомирові Живому, з образом якого асоціюється незабутній Григорій Радошівський.
У повісті В.Березинського з Поморян (Львівщина) назву містечка Зборів (Тернопільщина) змінено на Стрипів. Змінено й назви населених пунктів та імена усіх тих, хто траплявся на життєвій стежці автора (у повісті – це Адам Мостицький), надавши тим самим оповіді з певною дозою гумору дещо міфічного забарвлення, як це є у снах, у яких, зазвичай, нічого неможливого не існує А втім не шукаймо якихось Фройдових чи Юнгових тлумачень: маємо справу з художнім текстом на кшталт щоденника снів.
Новела “Ніч у музеї” (як і вся збірка) Лесі Білик та повість “Загадкові знаки підсвідомості” Василя Березинського цілком різні твори за стилем, за специфікою форми викладу художнього світу, властивостями й структурою текстів. Спільне те, що автори пробують глибоко проникати у психологію своїх літературних героїв. Вони залюблені у свій край, в його історію, шанують і поважають його людей, особливо таких як авторитетний для обох письменників Григорій Радошівський. Він у їхньому особистому житті зіграв, очевидно, якусь особливу роль. У своїх творах автори незалежно один від одного своїми художніми засобами складають у вінок пошани легендарному Григорієві Радошівському свої слова вдячності.
Авторка твору “Ніч у музеї” лаконічно, але точно яскравими, тільки їй притаманними порухами-мазками переконує, що Данило Турин – це і музей, і душа того музею, його творець. І про це в короткому діалозі (с. 167) Турина з Красинським:
“– Що це за будинок? – перебив його гість.
– Мисливський палац графа, ще з XVIII століття. Ви звернули увагу: ззовні він великий, а всередині простору мало – всього шість кімнат, зате скільки підвагьних закапелків, ніш, яка простора зала для банкетів! <…> Багато я не знайшов речей з того часу, але дещо є на збереженні.
– То ви … не сторож?
– Я тут – я! Сердито відрізав старий”.
Водночас Мостицький з повісті В.Березинського просто, але щиро характеризує Людомира Живого, цінує його за конкретні справи (с. 63): “Цілком справедливо його назвали захисником української мови і культури. Ціною свого життя, своєї волі старався духовно збагатити свій народ.
Дітище Живого – Стрипівський музей. Він і будинок “Просвіти” “вибив” у керівництва району. <…> Щоденно жив громадськими справами, інакше не вмів, інакше не хотів жити. Все життя минуло в клопотах. Іншої такої працьовитої людини, відданої українській справі, у Стрипові я не знав і не бачив”. В іншому місці тексту (с. 144) Мостицький подумки зауважує: “Це була винятково творча натура. Живий мав особливо тонке відчуття таланту. Відчув я це на собі. Не одному початківцю він сприяв, допомагав вийти в люди, стати відомим поетом. Я бачив, як Людомир Тарасович робив це ще в редакції стрипівської райгазети, прискіпливо метикуючи над кожним словом”.
В цитованих фразах за метафоричними образами, безсумнівно, криється Григорій Радошівський.
- Тихе сяйво слова
Його ім’я відлунює і в інших художніх текстах. Ще Петро Сорока (1956–2018), знаний український письменник з Тернопільшини, у своїх незвичайно популярних денниках, які він щорічно випускав між люди, про Григорія Радошівського понад двадцять років тому написав (Сорока П. “Рік подвійних райдуг. Денники 2002 року”, Тернопіль, 2003, с. 61-62): “Придивися пильніше до людини – відкриєш диво душі. Кожна людина варта того, щоб до неї придивитися. Кожна несе в собі частку світлої душі, добра і краси.
Такий тихий чоловік і негучний поет <…>, а життя прожив чисте і високе, як апостол. Скільки набачився, настраждався, пройшов тюрми і табори, не похитнувся у слові і вірі.
<…> Золоте серце у чоловіка і з віршів його таке ж тихе сяйливе світло ллється. Мудра противага нинішнім крикливим поетам. Сьогодні вони його затінюють, та він переважить багатьох у часі”.
Поетичне слово Григорія Радошівського прагнуть почути сучасні читачі. Всеукраїнський журнал “Золота Пектораль” (2017, № 1-2) у рубриці “Спадщина” помістив низку його віршів різних років, вдало доповнених естетично книжковою графікою художниці Оксани Мазур.
У пам’ять про трьох лицарів високого слова Івана Гнатюка, Григорія Радошівського та Олеся Ангелюка вийшло у світ (Львів, 2015) антологійне видання їхніх кращих творів “Лицарі нескореного духу”. Збірка покликана донести нам щиру правду, зерна непохитної віри борців за волю України, які мали за зброю сміливу творчу дію художнього слова. Мали й подібну долю… Нам тепер дуже потрібна їхня наснага, яка поруч з мечем, поборюючи одвічного ворога, незламно стоїть за свободу, гідність і незалежність.
Скромні розрізнені візії й оповіді подаємо у тексті з переконанням щодо необхідності ширшої розмови про Григорія Радошівського, невтомного творця краси у слові, діях для незалежної квітучої України, щасливих людей у ній сущих. Відомо ж, краса перемагає.
Стара груща за селом при давній дорозі як свідок багатьох бувальщин.
Фото Григорія Радошівського, 2004 р.
Володимир Шевчук,
дійсний чл. НТШ,
м. Львів
Григорій Радошівський. Фото років навчання
на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка.