«Потрібен світові як приклад» (Феодосій Роговий)
Книжечка оповідань «Провідини», що з’явилася в «Молоді», 1973 року нібито не провіщала творчого злету. Милі жанрові сценки, яких багато тоді було в нашій літературі. І тільки в Григора Тютюнника, Євгена Гуцала та ще в небагатьох вони набирали справді мистецького звучання. Але, здається мені, що на час появи «Провідин», котра виходила з такими труднощами і так запізніло, Роговий значно переріс «Провідини». Вже народжувалося «Свято останнього млива». Він і «Провідини» прагнув насичувати живомов’ям, щедро послуговуючись лексикою Посулля. А цей роман, як і наступні, – то яскрава стихія тамтешнього мовлення. Він став справжнім колекціонером слів. Юрій Роговий дослідив лексику цих творів, схарактеризував її особливості і значення в батьковій прозі. Не знаю, чи вже попрацювали з творами Рогового наші словникарі. Ці прекрасні лексеми, що їх увів у літературу письменник, гадається, повноправно займуть своє місце в академічних словниках української мови. Окрема тема – колекція фразеологізмів та неологізми Рогового. Так пожадливо збирав рідкісні виразні слова хіба що Василь Захарченко. Можливо, колись будуть наукові студії про їхню мовну палітру.
Дозволю собі ще раз на цьому зупинитися.
Ось читаю в записниках Рогового, що їх оприлюднив Юрій Феодосійович: «Вузьке в нього життя, як домовина»; «Він такий, що з-під стоячого підошви випоре»; «Сиділа три дні та висиділа злидні»; «Жене, як вітрів батько»; «Де каша з маслом, там нас немає», «Вона тайну з серця, як схоче, то вийме»; «Як чорт улізе в очерет, то в котру схоче дудку грає»; «З чужої торби хліба не жалують»; «Бідність, як те море – п’єш, а берегів не видно»; «Коли б літа вернулися, то б і хлопці горнулися».
Він не випадково кохався в мові. Деякі з народних сентенцій чи приповідок – то як конспект цілого художнього твору – новели, дидактичні оповіді чи байки. Можна вишукувати в цій прозі якісь вади (як мовиться, на колір і смак, товариш не всяк), але – мова! Мова Феодосія Рогового – це справді щось неповторне. Мовна стихія (так, саме стихія його творів) – це як весільна пісня в «глибинці», як пошум вітру в полях, як мінливі лелітки на водній гладіні, як усміх дитини, як гнів і грім небес. Здається, що тільки такою мовою можна передати все те, що називається життям.
2016 року син Рогового Юрій упорядкував книжку листів до батька. Там є чимало подробиць про те, як пробивалося в друк «Свято останнього млива» і якою була тоді позиція щодо нього чи участь у допомозі романові прийти до читача. Ось слова з листа Григора Тютюнника, якого з Роговим поєднували справді дружні стосунки: «… вчора бачив Загребельного, і він сказав те, що я знаю, на чому стонадцять разів знаюся: роман пречудесний, його треба друкувати. Сьогодні бачив Гуцала… він лиш сказав, що Загребельний і йому про роман мовив ті ж ласкаві слова, навіть (нібито) дав роман у «Вітчизну» (27 серпня 1977).
Не можу не навести тут і цей лист, котрий свідчить: Григір Тютюнник постійно Рогового підтримував, мав до нього приязне серце, а водночас дорожив його талантом.
2 червня 1977-го Тютюнник написав тодішньому голові Спілки письменників Козаченку: «Високошановний Василю Павловичу!
Президія наша Спілки письменників України!
Щойно я закінчив читати рукопис (роман) Феодосія Кириловича Рогового. Це ж письменник, господи! Працює він учителем у двох селах, йде в одне, затим в друге і, певна річ, пише (після уроків та планів) уночі, як усі ми колись робили. В нього немає оточення, яке б допомагало душевній його роботі. Він сам серед людей зі своїми думками і почуттями, він з ними і – прошу – одинокий щодо професійного товариства.
Тут можна й засумувати!
Навіть розсердитися можна!
Але розвиток душі не псується ні сумом, ні сердінням. Це – спалахи. А душа собі працює на добро.
Шановний Василю Павловичу! Президіє!
Я звертаюсь до Вас із проханням допомогти надрукувати роман Рогового (та й повісті у нього є дві нові), це зробить нам тільки честь.
Роман трохи треба правити, се, з Вашої ласки, я зможу зробити – нелегко то буде, але зроблю.
А ще просив би Вас прийняти Феодосія Рогового до Спілки. Ради честі. Ради літератури.
Щиро Ваш – Григір Тютюнник».
А ось лист Олени Мужицької, завідувачки відділу прози Харківського журналу «Прапор», де намагався надрукувати свій твір Роговий.
Після кількох, сказати б, етикетних фраз вона пише про два недоліки твору. По-перше, нечітку, так би мовити стихійну, архітектоніку, і, що більш важливо, – сумні, а то й сумнівні соціальні тони». (16 лютого 1978). Вона пропонує, щоб автор сам переглянув «ідейний напрямок роману», а тоді вже можна було б говорити про умови його публікації в «Прапорі».
А 3 березня того ж року О. Мужицька, насипавши щедро компліментів про те, яка багата в Рогового мовна палітра, категорично діагнозує: «Загальне забарвлення «Свята…» похмуре…».
Це – підготовка до остаточного вироку: «Отже, рукопис мусимо повернути як такий, що не знайшов схвалення до публікації в журналі «Прапор». Бо справа не в «погодженні» окремих місць, а в розбіжності авторової та редакційної оцінки самого життєвого матеріалу – цілої низки соціальних явищ». Одне слово, не тими очима дивитеся на реальну дійсність і не те в ній бачите. Майже сакраментальні слова в ті часи, коли треба було відхилити твір, у котрому, на гадку високомудрих експертів, не відчувалося заряду соціального оптимізму.
Я добре пам’ятаю ті часи. І певен, що «Свято…» цілком могло б і не вийти друком. По-перше, тоді особливо несамовитим був цензурний тиск на літературу. Вже не лишалося жодного натяку на ще недавню хрущовську відлигу. По-друге, автор – провінціал не мав голосного імені та всяких регалій, що давало б йому право рішуче відстоювати себе, пішовши по високих інстанціях – хід йому туди був заборонений. Та й мені здається, що і якби він мав таку змогу, то не скористався нею – був Роговий, як для такого, чоловіком гордим. Хоча навіть сюжет ходіння іменитого класика до владців міг бути справою безнадійною. Згадаймо погроми многожди лауреатного й орденоносного Гончара з його тоді славетним іменем – його товкли за «Собор», мов боксерську грушу. А не менш лауреатний та орденоносний Стельмах із його «Чотирма бродами», в котрих він спробував щось обережно натякнути на голод та репресії. Ніщо довго не допомагало опублікувати роман. Неймовірними колективними зусиллями вдалося пробити дозвіл на його оприлюднення. Але – з безжальними вівісекціями тексту.
Роговому тоді пощастило, що його послідовно підтримували впливові Павло Загребельний, Борис Олійник та Юрій Мушкетик. А ще за нього скрізь прохали і його твір відстоювали Анатолій Дімаров, Борис Харчук, що добре розуміли, який це важливий для української літератури твір. Уже коли справу з його оприлюдненням було залагоджено, Борис Харчук писав 4 травня 1983 року авторові: «Дорогий друже! В останньому листі до Вас я писав і стверджую те саме й зараз: про своє «Святом млива» турбуватись Вам не треба – хіба не бачите, скільки у Вас захисників? Повторюю: добра книга воює за себе і себе відстоює. Радий, що вийдете в «Романах і повістях». Скорочення – не страшні… Переконаний, що в Москві буде гаразд (мовилося про видання твору в російському перекладі. – М.С.). Не переймайтеся такою марнотою, як прийом д СП (Спілки письменників. – М.С.). Все це буде, і я Вам це обіцяю ще в цьому році. Хочеться погомоніти про істотне: що і як робите? Це і тільки це мене цікавить. Ви не можете, не маєте права залишатися автором однієї книжки. Порада така: з роботи не зривайтеся, доки не станете членом СП. А тоді будь-які думки про вчителювання до стобіса. За перо – за стіл. Не тільки я, А. Дімаров, критики В. Брюховецький та багато-багато інших чекають від Вас правдивого, значного і вартісного. Не ходіть кругом і навколо: дайте роман про те, що пережили, бачили, що перенесли на своєму хребті й не мудрствуйте лукаво. Я запам’ятав нашу зустріч. Ваші коротенькі штрихи про себе – оце Вам і тематика, і проблематика. А щось на кшталт другої частини «Свята» і не думайте: нічого не вийде…»
Читаючи ці слова, відчуваю живий голос Харчука, який виголошує слова – мов дрова рубає. І в кінці кожної фрази – крапка, наче одним ударом забитий цвях. Було у Борисові Микитовичі, щось диктаторське. Все мало бути так, як він ухвалив. Але все те завжди продиктоване високими імперативами. А вже коли йшлося про літературу, то тут у нього не було жодних компромісів. Він у неї вірив, як у Бога. Здається, отаке зворушливе старосвітське ставлення до письменства, незмінна готовність жертовно служити йому і вірити, що художнє слово вдосконалить світ і утвердить у ньому правду, сьогодні, в цьому божевільному й затруєному цинізмом світі, видається безнадійним анахронізмом. Мабуть, саме Харчук, Григір Тютюнник, Дімаров і Роговий були одними з останніх романтиків у нашій літературі. Не в розумінні стильової школи (яку репрезентував Олесь Гончар зі своїми послідовниками), а саме в ставленні до літератури як до святої справи. Очевидно, це йде ще від наших народників на взір Бориса Грінченка, Олени Пчілки, Володимира Самійленка.
Мабуть, саме листи Харчука, Григора Тютюнника й Петра Ротача з Полтави – найсердечніші. Ось тільки поодинокі фрази зі здебільшого лаконічних Харчукових епістол: «Був, є і залишаюся прихильником Вашого таланту – правди, совісті й честі» (27 грудня 1985); «Знайте: я Вас не забуваю. Завжди чую майстра і добру людську душу» (16 травня 1986); «Вашими «Поруками» (романом «Поруки для батька». – М.С.) зацікавилася «Вітчизна». Все, що зможу, буду робити, аби роман з’явився в журналі та й книжкою» (12 жовтня 1986). А ось – із листа 23 листопада 1986-го: «А. Крижанівський (завідувач відділу прози «Вітчизни») сказав мені, що відредагував Ваш роман, та редактор щось тягне: виправдовує своє прізвище – глушить. З цього приводу написав листа О. Гончареві. Ясна річ, що від журналу буде залежати доля й у видавництві. Тяжко писати правду, якщо її нема кому слухати…».
Тут мушу зробити відступ. Головний редактор «Вітчизни», що за словами Харчука, все глушить – це Олександр Глушко, який несподівано з’явився в цьому кріслі. А ще недавно до того він обіймав посаду завідувача сектора літератури у відділі культури ЦК КПУ, де зарекомендував себе зарозумілим держимордою. Чоловік, який нічого путнього не написав і мав за плечима скомпільовану кандидатську дисертаційку, що вийшла начеб монографією «З позицій соціального оптимізму. Образ позитивного героя в сучасній радянській прозі» (1983), виступав верховним судією всіх українських письменників. Можливо, я надто емоційно про нього говорю, але це зумовлено тим, що зазнав його терору, працюючи тоді заввідділом критики «Літ. України». Керівні вказівки О. Глушка відділу критики – то безперервне нав’язування кандидатур явних графоманів, що писали «на тему» – їх, за Глушком, не тільки не можна було критикувати – їх належало тільки вихваляти. Бо вони пишуть – «із позицій соціального оптимізму». Пост редактора «Вітчизни» завжди обіймали тільки літературні вельможі з голосними іменами. І тут раптом у високому кріслі опинився О. Глушко, якому (якби не ЦК) таке кар’єрне вивищення й приснитися не могло.
Я певен, що Глушко відфутболював роман Рогового, боячись за своє крісло – «Поруки для батька», де йшлося про нищення української людини комуністичним режимом, – я в цьому не сумнівався (та й мені це казав Андрій Крижанівський) – неймовірно його налякали. А. Крижанівський знову й знову клав на стіл головреда нібито допрацьований та переінакшений варіант роману, але вердикт О. Глушка був традиційний: друкувати не будемо.
В ті часи у видавництвах та й у деяких часописах (у «Вітчизні» зокрема) існувало правило давати твори на «закриту» рецензію. Я тоді часто виступав у ролі такого рецензента, оскільки (по-перше) був на вільних хлібах, і мені потрібні були гроші. А ще (по-друге) приятелював із Андрієм Крижанівським та Ігорем Малишевським, які працювали в журналі. Потрапив і мені на рецензію роман Рогового. Тексту її в мене не збереглося. Але ось читаю її в упорядкованій сином письменника книжці. Вона збереглася в архіві письменника. До речі, Юрій Феодосійович систематизував там усе, що лишилося по батьковій смерті. Впорядкував і видав усю епістолярію. Оприлюднив у книжках щоденникові й робочі нотатки письменника. Зібрав і також опублікував друковані матеріали про творчість Рогового. Феодосієві Кириловичу пощастило, що в нього такий син. Знаючи синів і доньок багатьох письменників, скажу: зовсім нечасто буває так, щоб діти дорожили іменем батька і його архівом. Юрій тут – мало не виняток із цього сумного правила.
Але повертаюся до тодішньої своєї рецензії. Дуже критично сьогодні свій текст сприймаючи, все ж можу похвалитися: я рекомендував твір до друку. Крижанівський розповів: Глушко був роздратований: мовляв, це ж одверто апологетична рецензія, а журналові потрібна була така, якою редакторат затулився б од автора. Одне слово, в рецензента є серйозні претензії і ми поділяємо його думку…
Звичайно ж, моя рецензія писана, як мовиться, на коліні. Якихось глибоких концептуальних узагальнень у ній годі сподіватися, але там є недвозначне ставлення до твору і прагнення показати, якого живописця слова маємо в особі Феодосія Рогового. Та ще відчувається непідробне бажання рецензента допомогти авторові з публікацією роману в «Вітчизні».
Не допоміг. Зрозпачений А. Крижанівський написав 15 березня 1985-го Роговому: «Глибокошановний Феодосію Кириловичу! Ваш роман опублікувати не зможемо. Надсилаємо рецензію, може, вона знадобиться».
Ось та апологетична, як вирік О. Глушко, рецензія.
РЕЦЕНЗІЯ
Феодосій Роговий
«Поруки для батька» – роман
Мабуть, для багатьох читачів став відкриттям роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива», що вже посів у нашій літературі справді помітне місце, закріпивши за його автором репутацію серйозного і справді самобутнього прозаїка.
І ось – «Поруки для батька». Важливий соціально-етичний конфлікт, яскраві, пластично зримі типажі. Твір написано в цікавому формально-стильовому ключі. Він має, сказати б, симфонічну побудову. Тема його розвивається і поглиблюється в багатоголоссі окремих, яскраво індивідуальних мотивів, за якими стоять люди складних життєвих доль, люди зі своїми характерними мовними «партіями», а головне – напруженим пульсом мислі:
«Не бійся Теодосію-дитино. То мене обмарює, ніяк не вигребусь – на той берег зносить («Подай мене того світу, подай переводу»)… Селяни ми – от і носить. То до того берега, то до іншого. Це через те, кажуть, що ми задні!.. А в задку на возі, звичайно ж, трусько… Та які ж ми задні?.. Навіщо людям у очі казати, що ми непередні? А світ з нього почався? А пісні і вся культура? Ще за дідусевого вряду і далі, й далі назад, туди, куди ми лиш у горі та на старість оглядаємось, пам’ятливі люди казали (та й тепер, за мого вряду, Корнію Васильовичу на поруки кажучи, повторюють) – світ з земляних людей почався, з тих, що пасли, сіяли, ткали («Кожне звертання до минулого, до старого в нових умовах було завжди новим. Звертання до старого, відродження старого, його збереження – це не відмова від нового, це нове розуміння старого, свого коріння взагалі, національного зокрема. Це відчуття себе в історії»).
Чи, скажімо, ось такий момент, в якому органічно між собою переплелися суто особисті мотиви з життям героїв із мотивами загальнолюдськими, мотивами соціально-історичними.
«Святе нащаддя – слово! Воно-бо скарбівня нашого духу… Почув його – радощі знаходять серце, і я вже готов наругу прощати своїм насильникам («Ой заросло теє лихо травою, травою»). Я ніби не лежу на сирій землі і лице моє не окровавлене, а… сиджу на переднім оплоті саней, тримаюся лівою рукою за рожен і скільки духу співаю до неба… «Летів орел через море, Ой дай, море, пити…» Їду голубими кіньми понад Сулою – не по сіно з наших плавель – у Воїнці по свою Катрю… Бреду голубими водами, білими хмарами, гукаю-перегукую: не журіться, брати мої, все хмарою перейде, та й годі. Ідіть до нас з Катрею на весілля… Наші шлюбні свічки перев’язано червоними кісниками справедливості, що їх дав мені Ілько Петроградець. Нехай скапує з наших свічок ярий віск гарячими сльозами… вони стигнуть поволеньки і стануть ярими квітами на наших рушниках («Та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою і присягу мали»).
Наша складна історія виростає в цьому творі зі складних – почасти особливо покручених часом – людських доль. Колишня позірна однозначність багатьох подій тепер – з дистанції часу – невтримно втрачає свої, здавалося б, раз і назавжди проведені кордони і володіння. Все було правильно в масштабах загальнодержавних, загальносуспільних, але траплялися помилки, що калічили поодиночні людські долі. Час виправляє ті помилки, та вже не годен, на жаль, нічого змінити в долях тих людей. А знання тих помилок необхідне нам, щоб їх не повторювати, щоб удосконалювати і наше суспільство, і нас самих, бо від цієї досконалості залежить так багато і в сучасному, і в майбутньому; і залежить у всіх параметрах: від суто особистих, індивідуально людських аж до загальносуспільних.
Така генералізуюча ідея роману Феодосія Рогового «Поруки для батька», який, віриться мені, стане справжнім художнім відкриттям у нашій прозі. Роман цей написаний громадянськи пристрасно, соціально чесно, а воднораз художньо повнокровно.
Його – як справжню прозу – хочеться цитувати й цитувати, щоб уважно розглянути кожну “клітинку” своєрідного авторського стилю.
Ось, наприклад:
«З-за плечей, з моря, повіяв м’який вітер, ні холодний, ні теплий, і я оглянувся на нього, як на чийсь живий доторк: мені відчулося, що віє (тепер в обличчя) не м’який вітер, а дихає своїм духом моя рідна сторона – поживляє мене спогадом запаху солодкого молока з плавневого сіна, запитого здоровою водою («Дійтеся, корівки, на всі чотири дійки!»), гіркуватим присмаком вимочених прядив, що й досі стоять в моїх очах сірими горстками-пірамідками кругом понад берегом Довгенького лиманцю, тягне сирістю риб’ячої луски, якою, здається, покрита пороблена вітром вся Горбанівська затока, де тепер приютилася наша риболовецька бригада на дев’ять баркасів з дизель-моторами на вісім кілометрів швидкості кожен. А може, це й не вітер – зітхнули, може, полегшено після роботи мокловодівські пастухи, орачі, рибалки – зітхнули всі разом мої нароблені до солоного поту люди, і тепер поволі мостяться чи вже сидять на решітчастих вербових лавах, на лозяних стільцях, задумані й смиренні, або обсіли кругом столик, незастелений, вишкрябаний ножем до чистого («Хто чистоту з нечистого добуде?»). Сидять добропристойно, аж трохи побожно, як перед дійством якогось обов’язкового, від стороннього ока хованого ритуалу – кожен на своєму місці…»
Таке у Феодосія Рогового в цьому романі письмо – зіткане з несподіваних асоціацій і фольклорних та літературних ремінісценцій, лексично соковите, образно багате. Це – саме та поетична проза, де поезія не імітується, не афішує себе, а живе в кожному капілярі твору.
«Поруки для батька» рекомендую до друку в «Вітчизні».
Твір вимагає деяких скорочень і незначних редакторських утручань, оскільки подеколи в ньому починає проглядати монотонність і йде від, сказати б, надмірності авторського багатства того, що він хоче і має сказати.
Офіційне визнання Феодосія Рогового почалося аж у роки горбачовської «перестройки». Після поневірянь (може тільки коротших ніж «Свято…») прийшов до читача роман «Поруки для батька». А в грудні 1988 року авторові було присуджено за нього літературну премію імені Андрія Головка. Була тоді така авторитетна нагорода. Її присуджували за найкращий роман року. А вже 1992-го він одержував диплом лауреата Державної премії України за роман «Свято останнього млива». Він, очевидно, мав чимало творчих планів. Але раптова смерть поставила крапку його життю – Роговому за кілька місяців мало б виповнитися 67. Його активна присутність у літпроцесі тривала тільки якихось два десятиліття.
Отже, було майже сенсаційне відкриття Рогового.
А потім повільне забуття. Як забуття інших видатних наших письменників, чиї імена мовби почали розчинятися й відпливати в суспільне незнання в часи гуманітарної катастрофи, котра, мов темна ніч, накрила Україну.
Юрій неоднораз звертався до мене з ідеєю видати батькові твори. Але постійний брак обігових коштів у видавництві «Ярославів Вал» не дає змоги це зробити. Якби пощастило видавництву взяти кредит для оприлюднення книги саме Рогового, то не віриться, що її кинулися б купувати. Днями оприлюднено статистичні дані: за 2019 рік 57 відсотків українців не прочитали жодної книжки. А взагалі не купують книжок ще більше наших людей. А ще ж майже патологічно стали в нас боятися таких серйозних творів, у яких багато болю і ніякої розваги. Сьогодні ще трохи запитувані попса, гламур. Одне слово, те, що не вимагає якихось особливих інтелектуальних зусиль. Такі книги, які писав Феодосій Роговий, як люблять висловлюватися новоявлені літексперти, сьогодні «не в тренді». Двадцять п’ять років провадячи видавництво, я добре вивчив кон’юнктуру книжкового ринку. Тому знаю, що тут кажу. Серйозне письменство живе в історії літератури, мов експонат у музеї, але вмирає для читача.
Почитайте сьогодні фаворизованих рейтингами авторів. Порівняйте їхню лексику з лексикою, скажімо, Стельмаха, обох Тютюнників, Дімарова, Гуцала, Захарченка, – і ви відразу ж побачите, яка вона вбога і задерев’яніла. Виняток хіба що в таких авторів, як, скажімо, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Леонід Кононович чи Юрій Винничук. Звичайно, можна знайти багато тому пояснень – од глобалізації й аж до русифікації та теледебілізації, що безперешкодно владарюють в Україні. І це є ще одним потвердженням того, що територія темряви й токсичної бездуховності в Україні невтримно поширюється «Ростемо ж ми, гей!», – як писав поет. Але – не в той бік. А ми вдаємо, що нібито нічого аж такого загрозливого не відбувається.
Породження нашого часу – література, котру можна назвати гідропонною. До неї вже звикли, мов до попкорну. І та незначна кількість книжок, котрі ще купують сьогодні в Україні, – передовсім саме такого характеру.
«Ярославів Вал» кількаразово звертався з проханням видати твори Феодосія Рогового до Держтелерадіо, що мало кошти з держбюджету на програму «Українська книга» та ще кілька інших програм.
Але жодного разу ми не зустріли там підтримки. Дивно було бачити, що для державного фінансування відбиралося хто зна що. Це можна зрозуміти, лише знаючи, яка тотальна корупція панувала там (як, зрештою, і скрізь в Україні). Незрозуміла й ситуація і з Інститутом книги, котрому делеговано право визначати, котрі твори треба відбирати для видання коштом бюджету.
Одне слово, з ідеєю перевидання творів Рогового, як і низки письменників не попсового характеру, яких нині немає серед живих, ми не зустріли розуміння й підтримки.
Звичайно, Юрій мені не повірить, якщо я йому скажу: якщо б нам пощастило видати Феодосія Рогового, то це видання не мало б успіху. Його не розхапували б покупці. Книжка була б приречена безрушно лежати на прилавках. На жаль. Я дуже хочу помилятися. Але…
Я в цій ситуації маю двоїсте почуття. З одного боку, я, як читач його, знаю важливість Феодосія Рогового для української прози і переконаний, що його не можна відсувати в її історико-музейні «запасники». З другого, я, як видавець, змушений підраховувати: зарплатня тим, хто готуватиме до видання твори письменника, ціна друку й паперу, плата за оренду приміщення для видавництва й оренду складу, комунальна плата, податки. Собівартість книги зростає до критичного рівня, якщо порівняти її з купівельною спроможністю тих, хто міг би зацікавитися книжкою. А ще ж такий істотний момент: чи не всі книгарні ставлять свої націнки на одержанні від видавництв книги від 60 до 100 відсотків. Очевидно, сьогодні продавати книжки значно вигідніше, аніж їх видавати. Віддавши книжки під реалізацію, видавець нескінченно довго чекає, коли їх закуплять, і книгарні перерахують кошти, без яких йому доводилося невідомо як існувати. Адже всі його проблеми, котрі залагоджуються тільки фінансами, ніхто не відміняв.
Ось такий тут конфлікт ідеалізму й реалізму.
Видавці-ідеалісти (знаю багатьох таких) збанкрутували. Реалісти ще якось тримаються на плаву.
Абсолютна відсутність нормальної гуманітарної політики в Україні не тільки нищить її культуру й духовність, а й ускладнює весь процес державного будівництва та несе безпосередню загрозу самій національній безпеці країни.
Лишається надія, що ми врешті-решт матимемо притомну й справді українську владу, котра, добре розуміючи, які важкі постколоніальні травми української людності, не декларуватиме національне відродження, а справді зініціює його й підтримає всіма своїми можливостями. Отоді й актуалізується суспільна потреба перевести цілковито ігноровану владою і всією політичною елітою літературу в роль активної дійової особи нашого існування.
Отоді проблема видання творів Феодосія Рогового, як і низки інших видатних наших письменників, неминуче актуалізується.
Яка дистанція відокремлює нас од того часу?
Хто може точно виміряти її?
Хотілося б при цій нагоді написати щось оптимістичніше.
Але в мене не виходить – добре знаю, де і за якої влади – живемо.
Отакий у нас поточний політичний момент.
Хочемо чи не хочемо – мусимо перечасувати.
Єдине, що трохи втішає за такої ситуації: ці важливі для нас тексти вже написані. І саме це – першооснова всього.
Син Юрій упорядкував ще одну важливу для біографів Рогового та літературознавців батькову книжку «Я світові потрібен як приклад, як можливість». Це матеріали з його щоденників та записників. Звичайно ж, вони мають той ефект, що не тільки показують письменникову творчу кухню, а й узагалі наближають до нього як до людини.
З цими матеріалами мовби ще раз проходимо многотрудними життєвими дорогами цього дивного і не всім зрозумілого письменника. Письменника, якого з усіма на те підставами можемо назвати не тільки справді художником слова, а й творцем свого життя.
Він справді був як приклад цьому світові, котрий не надто рахується із мріями та бажаннями людей, гнучи й ламаючи їх.
Феодосій Роговий – то самовіддане прямостояння. Не тільки в ім’я самого себе. А й в ім’я тієї високої життєвої ідеї, котру він узяв на себе, як дорогоцінну місію. І ніщо не змусило його зневіритись у ній чи зректися її.
Михайло Слабошпицький